Вуличне освітлення як складова модернізації міст України (ХІХ – початок ХХ ст.)

Перші в Російській імперії електричні лампи спалахнули на вулицях Петербурга. У 1879 р. на Літейному мосту було встановлено 12 так званих “свічок Яблочкова”*. І хоча на території України досвід використання електроенергії для суспільних потреб відомий ще з 1878 р.  , централізовано в упорядкуванні вуличного простору його почали застосовувати аж через 12 років. У Києві концесію на спорудження міської електричної мережі було укладено із товариством “Савицький і Страус” 23 травня 1890 р. Джерелами “нового” світла стали дугові ліхтарі у формі скляних шестигранних призм, встановлених на спеціальних стовпах  . За годину горіння кожного світильника міська влада сплачувала фірмі 17 коп. 17

В Одесі та Єлисаветграді експерименти з освітленням електрикою проводили ще на початку 1880-х рр., але регулярним воно стало дещо пізніше18. Орієнтовно з 1894 р. почали застосовувати електричне світло на вулицях Чернігова19. У Харкові про таку можливість заговорили в 1895 р. і виділили на ці потреби 413 руб., а вже наступного року сума зросла до 113 181 руб. 20 Виборне управління, розглянувши різні варіанти, зупинилося на підрядному способі його організації. Було укладено угоду з поручиком запасу М. Савицьким*, який зобов’язувався розробити необхідні креслення, проекти, розрахунки, скласти кошторис, забезпечити поставку матеріалів, ламп, устаткування для будівництва та функціонування електростанції, укомплектувати штат і навчити службовців. Натомість він отримував чималу винагороду та право брати участь у розподілі прибутку. Утім незабаром через недобросовісність підрядника керівництво електрифікацією перебрала на себе спеціальна думська комісія. У результаті – навесні 1898 р. харківські вулиці освітлювали вже 390 дугових ліхтарів21. Цікаво, що в Одесі та Харкові електричні світильники почали ставити не з середмістя, а з окраїн. Це пояснюється фактом виконання довготривалих концесійних угод на газове освітлення, а дотримання їх умов, своєю чергою, гальмувало впровадження електрики. З іншого боку, така ситуація мала й позитивні наслідки – світло з’ явилося в місцях, де досі вночі панувала суцільна темрява або коптив гас.

На початку ХХ ст. електричні ліхтарі запалали на вулицях Катеринослава (1902 р.), Луцька (1909 р.), Вінниці (1911 р.), Рівного, Кам’янця- Подільського, Проскурова (1912 р.) та інших міських поселень.

Переважно їх встановлювали лише в центральних кварталах і на досить великій відстані один від одного. У цьому контексті суттєво вирізнявся Катеринослав, де електричне освітлення охоплювало “не які-небудь окремі вулиці, [... ] але все місто з його околицями, не виключаючи найближчих балок із наліпленими в них хатками бідноти”  .

Спершу вуличне електричне освітлення було не надто якісним (лампи мали невелику потужність, тож світилися не дуже яскраво та з перебоями). Однак воно, як і кілька десятків років тому гасове, одразу сподобалось містянам, швидко завоювавши їхню прихильність. Зокрема мешканці Луцька у колективному листі до міської управи писали: “З 25 вересня деякі вулиці освітлюються електричними ліхтарями. Таке освітлення вулиць ми визнаємо бажаним і зручним”.

З’явившись на вулицях, світло виконувало не лише утилітарну функцію, а й набуло глибокого символічного змісту. Воно стало характерною ознакою саме міського середовища, показником розвитку, цивілізованості та добробуту. Місто, в якому було видно вночі, приваблювало більше людей, а, відповідно, зростало надходження капіталів, що сприяло подальшій інтенсифікації урбанізаційних процесів. Зі штучним світлом пов’язували й покращення здоров’я населення, зокрема зменшення антисанітарії. Електрику ж, взагалі, розглядали як засіб від втоми та панацею від будь-якого лиха. Водночас зовнішнє освітлення почало асоціюватися з певною частиною міського простору та соціальним статусом її мешканців. Набуло виразності протистояння центру й околиць, заможності та бідності, упорядкованості й необлаштованості. Поширилося поняття престижності району проживання. Підтвердженням цих тенденцій є той факт, що вони яскраво відобразились у літературі кінця ХІХ ст., коли досить велика кількість творів зарясніла антонімами “світло” і “тінь/темрява”.

Освітлювали міста, зазвичай, упродовж 9-10 місяців на рік (із серпня- вересня по квітень-травень). Ліхтарі використовували за спеціальним графіком, розробленим з огляду на пору року, захід і схід сонця, а також фази Місяця. Відповідні таблиці, за погодженням із міністерськими чиновниками, складали міські органи влади. Тому вулиці наповнювалися штучним світлом не щодня. Світильники не горіли зовсім, коли за календарем супутник Землі був уповні, або у ночі, які думці вважали і без того ясними. За несприятливих погодних умов рішення про їх використання приймала міська дума чи спеціально призначена для цього особа, що доволі часто призводило до різних махінацій і зловживань. Як правило, ліхтарі запалювали з настанням сутінок між 17 та 20-ю годинами, а гасили близько другої ночі. Подекуди вони світилися лишень до опівночі, що неабияк засмучувало пізніх перехожих. Така практика була типовою для багатьох європейських та американських міст. Зокрема від природних світлових умов залежало використання вуличних ліхтарів у Парижі, Берліні, Лейпцигу, Балтиморі. Однак для Російської імперії характерним було те, що державні службовці, котрі затверджували графіки освітлення, орієнтувались переважно на Петербург і часто не враховували географічних особливостей конкретної місцевості. Незважаючи на недосконалість такої