Використання фольклорних творів як засобу розвитку мовлення у дошкільників

Значний внесок у вивчення і популяризацію народної педагогіки зробили також українські педагоги і діячі культури.

Першим з видатних педагогів минулого в Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г. С. Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини XVIII сторіччя, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені» [10]. Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди.

Після Г. С. Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О. В. Духнович – автор першого в Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских» [11]. У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання.

Ідеал народної педагогіки про головну ознаку справжньої сім'ї І. П. Котляревський виразив словами, які стали крилатими: 

«Народ дбайливо супроводжував поетичним словом кожен етап життя дитини, всі сторони його розвитку. Це ціла система традиційних правил, принципів, за допомогою яких виховується дитина в родині. Стрижнем цієї системи була і залишається усна народна творчість, що передається з століття в століття, з родини в родину», – писав Л. М. Толстой [7].

В. О. Сухомлинський підкреслював необхідність і важливість вивчення моральних ідей та педагогічних поглядів народу, що з них випливають. Він вважав, що, незважаючи на багатство і велике практичне значення народної педагогіки, вона належним чином не вивчається, глибокі дослідження з цих проблем не проводяться. «Про народну педагогіку ніхто досі серйозно на думав, і мабуть, це принесло багато лиха педагогіці, – писав він. – Я впевнений, що народна педагогіка – це осередок духовного життя народу. У народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу! Характер народу, обличчя народу, його думи і сподівання, моральні ідеали особливо яскраво проявляються в створених ним казках, билинах, легендах, епосах, приказках і прислів'ях» [12].

В. О. Сухомлинський вважав, що казки, пісеньки, потішки, є незамінним засобом пробудження пізнавальної активності, самостійності, яскравої індивідуальності.

За допомогою малих форм фольклору діти навчаються висловлювати ту чи іншу інтонацію: засмучення, ніжність і ласку.

Таким чином, педагоги і психологи минулого вважають фольклор одним з дієвих і яскравих засобів народної педагогіки, що таїть величезні дидактичні можливості. Вони відзначають, що знайомство з народними творами збагачує почуття та мовлення малюків, формує ставлення до навколишнього світу, грає неоціненну роль в моральному і мовленнєвому розвитку.

 

 

В кінці ХХ століття в наше життя почала вливатися величезна лавина слів, запозичених з інших мов, велика кількість людей взагалі перестали вважати українською мову – мовою спілкування, вона отримала статус «мова селюків». Лише кілька років назад українська мова стала справді державною, все більше людей розмовляють саме українською. Однак, російськомовні регіони, в яких українська мова залишається лише предметом навчання в школі, садку, вузі, потребують посиленого вивчення мови власного народу.

«Знаряддям», яке допомагає педагогам виховувати любов до рідної мови, повагу до неї, захоплення її співучістю, мелодійністю – є, звичайно, усна народна творчість. Адже, українські пісні, казки, прислів’я та приказки, заклички та примовки наповнені мудрістю поколінь, вони несуть в собі всю красу української мови. Влучні порівняння, метафори, яскраві образи – допомагають краще зрозуміти мову, полюбити її.

Фольклор – це народна творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбувається у словесно-музично-хореографічних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов’язані з їхнім життям та побутом» [1, с. 61]. Поняття «дитячий фольклор» увійшло до науки порівняно недавно. Проте новизна терміна не пов’язана з пізнім походженням цього виду фольклору. Дитячий фольклор – це сукупність зразків усної народної творчості, яка складається із класичних та сучасних фольклорних форм і функціонує у дитячому середовищі або виконується спеціально для дітей [9]. Дитячий фольклор є поліфункціональним, тому він свідомо передається від дорослих дітям або засвоюється в дитячому середовищі стихійно. За Т. Полковенко, жанровий поділ дитячого фольклору класифікується таким чином:

- зразки усної народної словесності, створені дорослими для дітей: колискові пісні, пестушки, утішки, чукикалки, небилиці (перевертні), безкінечні казочки, скоромовки тощо;

- твори, які перейшли до дитячого фольклору із загального народнопоетичного набутку: казки, обрядові пісні (заклички, примовки, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки), загадки, прислів’я, приказки тощо;

- зразки усної народної творчості, які виникли і функціонують у дитячому середовищі: ігрові пісні, лічилки, жарти, дражнилки, мирилки, безконечники-»нескінчухи», кричалки та інший «віршований галас» [1, с. 226]. Читання, слухання, розігрування фольклорних творів, промовляння їх разом із дорослим збагачують словник, розвивають артикуляційний апарат, формують уміння усвідомлювати й відтворювати почуте. Малі фольклорні жанри використовуються вихователями у процесі роботи з художньою літературою і в повсякденному житті. Організовуючи роботу з дітьми щодо ознайомлення з різними жанрами фольклору, необхідно врахувати те, що фольклорний матеріал для дітей повинен бути доступним, зрозумілим, відповідати рівневі їхнього розвитку. Відомо, що чим більше дитина знає