Як методологічно «роззброювали» «Грушев’янця» Сергія Шамрая

 

(з історії «дискусій» на «історичному фронті України» 1931-1932 рр.)

На підставі архівних даних вперше відтворено перебіг так званих історичних «дискусій» (насправді – інспірованих компартією погромницьких акцій) 1931-1932 рр. навколо творчості одного з учнів М. Грушевського історика Сергія Шамрая (1900-1939). У статті проаналізовані висунуті проти дослідника звинувачення й висвітлено його реакцію на них.

Ключові слова: Сергій Шамрай, Михайло Грушевський, українська міжвоєнна історіографія, «історична дискусія», «історичний фронт».

В українській радянській історичній науці кінця 1920-х – початку 1930-х рр. мали місце події, зафіксовані в історіографії як «дискусії». Природа цього історіографічного феномену не має нічого спільного із поданим в академічному тлумачному словнику української мови визначення цього терміну. Адже в академічному сенсі дискусією традиційно вважається широке публічне обговорення якогось спірного питання. Історія як світової, так і української історичної науки знає чимало прикладів класичних, дещо розтягнутих у часі та оприлюднених у фаховій періодиці, обговорень. Деякі з них були успішними і призводили до розв’язання проблеми, деякі просто її фіксували. Між тим події, про які йтиметься, через їх виразно політичну та погромницьку складову називати у цьому сенсі дискусіями важко, хоча в історіографії за ними утвердилося саме таке означення. Тому, висвітлюючи їх перебіг, ми вживатимемо цей звичний термін, однак братимемо його у лапки, тобто говоритимемо про «дискусії».

Історичні «дискусії», що мали місце в Україні у зазначений час, були інспіровані згори та відбувались за стандартним сценарієм. У великому приміщенні збирались учасники «дискусії» (науковці, члени партійного осередку і обов’язково робітники). Оскільки зібрання було офіційним (а «дискусіями» часто називали засідання, де обговорювались звіти того або того наукового осередку чи окремого науковця, або засідання, присвячені обговоренню промов / статей керівників партії та держави), то, зазвичай, воно стенографувалось. Обиралась президія (головно з керівників установи та членів партосередку) та головуючий. Спочатку виголошувалась основна доповідь, потім по черзі висловлювались учасники «дискусії». Зважаючи на характери ролей, які грали «дис- кутанти» у цьому заході, їхні промови умовно можна поділити на «звели- чувально-звинувачувальні» та «покаянно-самообвинувальні». Засідання рідко відбувались лише один день, здебільшого «дискусія» тривала два-три дні, а то й більше, завершуючись ухвалою відповідного рішення. Про перебіг «дискусії» подавались звідомлення до преси та часописів, інколи матеріали «дискусії» після численних узгоджень та правок стенограми публікувались у науковій періодиці.

Найвідомішою, безперечно, можна вважати «дискусію з приводу схеми історії України М. Яворського», що відбувалась у травні 1929 р. на історичному відділі Українського інституту марксизму-ленінізму. Немає сумніву, що її «популярності» сприяла не лише заявлена мета – «боротьба проти... ворожої ленінізму системи поглядів націонал-демократичного характеру й змісту»1, але й публікація правленої стенограми, що сталася через рік на сторінках журналу «Літопис революції»2. Це уприступнило матеріали «дискусії» як сучасникам, так і надало можливість дослідникам у подальшому звертатись до її вивчення3. Натомість неопублікованими через різні причини залишились матеріали низки інших історичних «дискусій» (з приводу концепцій М. Грушевського, О. Оглоблина, С. Шамрая та інших вчених), і лише нещодавно дослідники почали їх вивчати4.

Як небожу Михайла Грушевського та його учню, історику Сергію Шамраю (1900-1939) випало бути об’єктом цькування на всіх «дискусіях», пов’язаних із обговоренням концепцій Михайла Грушевського, а також витримати персональну «проробку». На підставі архівних даних спробуємо відтворити хід тих «дискусій» 1931-1932 рр. та показати, що ставилось С. Шамраю у провину та яким чином реагував на звинувачення сам дослідник.

У серпні 1930 р. Сергій Вікторович Шамрай, який тоді посідав штатну посаду наукового співробітника на очолюваній М. Грушевським Кафедрі історії України, успішно пройшов чистку в апараті ВУАН5. А вже у січні 1931 р. у зв’язку з реорганізацією структури ВУАН (замість Історичної секції М. Гру- шевського був створений Історичний цикл на чолі з комуністом О. Камишаном, за Грушевським залишилась лише Кафедра історії України доби торгівельного капіталу і три Комісії, що входили до складу Кафедри – Історії Києва і Правобережжя, Історії козаччини та Культурно-історична), С. Шамрай обійняв посаду керівничого Комісії історії Києва і Правобережжя, де працював науковим співробітником ще з 1924 р., та став членом редколегії журналу «Україна». Здавалося б, перед талановитим і працьовитим 30-тилітнім вченим відкривались можливості зробити чудову наукову кар’єру. Однак обставини складались не на його користь, перспективний науковець перетворився на «ворога», навіть «фашиста».

На зламі 1930-1931 рр. завуальований раніше під «структурну реорганізацію ВУАН» наступ на М. Грушевського, його установи та співробітників набрав прямоти та чітко окреслених форм. Комуністична фракція ВУАН на своєму засіданні 11 грудня 1930 р. ухвалила «за конче необхідне посилити ідеологічну боротьбу з Грушевським і його теоріями шляхом запитання рефератів з критикою його поглядів, шляхом поміщення рецензій і шляхом виступів у самій ВУАН»6 (виділено мною. – О. Ю.). Цей триєдиний план одразу почали втілювати у життя.

Вже на січневій 1931 р. сесії ВУАН із відкритими звинуваченнями на адресу М. Грушевського виступив народний комісар робітничо-селянської інспекції

УСРР, голова Центральної контрольної комісії ЦК КП (б) У і, за сумісництвом, академік ВУАН В. Затонський. Водночас у ГПУ УСРР готувалась масштабна операція щодо «виявлення» великої контрреволюційної організації на чолі з М. Грушевським – так званого «Українського національного центру» («УНЦ») 7. Один