Як методологічно «роззброювали» «Грушев’янця» Сергія Шамрая

На початку березня М. Грушевський разом із донькою Катериною виїхав до Москви у наукове відрядження. Проте нормально попрацювати йому не дозволили. 23-го березня історика заарештували, а за кілька днів доправили до Харкова для допитів у ДПУ УСРР у справі «УНЦ», де, хворий і знесилений, він визнав себе керівником контрреволюційної організації. Домігшись від Грушев- ського зізнань та обіцянки написати листи-звернення до окремих українських політичних діячів із закликом припинити боротьбу з більшовицьким режимом, його повертають до Москви і 4-го квітня звільняють. Проте вже 14-го квітня під час бесіди в ОДІ ІУ Грушевський відмовляється від своїх «зізнань» у контрреволюційній діяльності8. Останні свої роки вчений живе у Москві, намагаючись, попри хвороби, жахливі побутові умови та відсутність бібліотеки, далі науково працювати.

Між тим в Україні кампанія проти історика набирала обертів і досягла свого апогею у травні 1931 р., коли у Києві відбулось кілька подій, що накочувались хвилями одна за одною. Інколи, зважаючи на їх близькість у часі та загальну направленість проти Михайла Грушевського, дослідники під загальною назвою «травнева дискусія з приводу концепцій Грушевського»9 об’ єднують кілька послідовних подій. Думаємо, що все-таки варто їх розрізняти.

Отже, так звана «дискусія» була розпочата на об’єднаному пленумі історичного та філософського циклів ВУАН, який був проведений 5-6 травня 1931 р., і стосувалась передусім «соціологічних поглядів М. Грушевського». Надалі відбулось декілька засідань «бригади по обслідуванню установ академіка М. Грушевського», підсумки яких було підведені 24 травня 1931 р. Під час кожного із цих обговорень неодмінно велику увагу було приділено школі Гру- шевського та одному із її представників, «правовірному учню М. Грушев- ського»10 Сергію Шамраю.

Так, 5 травня під час обговорення виголошеної перед тим доповіді акад. В. Юринця «Соціологічні погляди акад. М. Грушевського» раз-по-раз стріли летіли у бік «грушев’ янців», що безцеремонно звинувачувались в еклектизмі та націоналізмі11. Намагаючись пом’якшити обвинувачення, один з учнів історика О. Павлик вдався до самокритики та заявив, що «самі молоді дослідники школи академіка Грушевського повинні рішуче звернути з цього неправильного шляху, виправити свої помилки, взяти в основу своєї роботи марксо-ленінську методу, яка являється єдиною правильною пролетарською методою, та повести боротьбу з буржуазною наукою свого учителя»12. Здебільшого фразеологія учнів Грушевського (у обговоренні слово, крім О. Павлика, брали М. Ткаченко, Т. Гавриленко, О. Баранович) була обтічною, а виступи досить поміркованими і витриманими, чого не можна сказати про промови, виголошені істориками-кому- ністами.

З-поміж майже 20-ти промовців, які брали участь у «дискусії», найрішучіше виступив із викриттям школи Грушевського колишній аспірант Науково-дослідної кафедри історії України М. Грушевського комуніст І. Кравченко. На цих обставинах – своєму доброму ознайомленні з роботою кафедри та своїй марксо-ленінській позиції – Кравченко спеціально наголосив, адже це начебто давало йому право виступати зі знанням справи. Показово, що з-поміж усіх учнів Грушевського Кравченко вирішив звернути найбільше уваги на, за словами самого промовця, «такого яскравого учня Грушевського», як Сергій Шамрай13. Власне, у цьому викритті Шамрая як учня Грушевського і полягав весь пафос обвинувальної промови Кравченка. «У Грушевського, – підкреслював історик-комуніст, – в його тематиці переважають проблеми, що цілковито виправдовують його погляди, його схему і у тематиці головним чином... він звертав увагу на проблеми селянства», між тим Шамрай «спеціально займався проблемою селянства та селянських рухів»14.

Виступ І. Кравченка мав примітивний «класовий характер» та ґрунтувався на розгляді студії С. Шамрая «Київська Козаччина 1855 року. До історії селянських рухів на Київщині», що була захищена істориком як промоційна праця і опублікована у 1928 р. Вказуючи, що у своїй роботі Шамрай (а зі слів Кравченка виходило, що саме Шамрай назвав цей рух 1855 р. «козаччиною») шукав причини виникнення Київської Козаччини на тлі характеристики розвитку поміщицьких та селянських господарств, Кравченко дорікав, що автор не побачив розвитку аграрного капіталізму, «не говорячи про промисловий капіталізм за ці часи». Щобільше, на думку Кравченка, Шамрай проігнорував дослідження промисловості та передпролетаріату, що саме тоді зароджувався, а дослідив лише райони селянських рухів 1855 р. та прийшов до начебто помилкового висновку, що рух був поширений у хліборобських районах, а його рушійною силою було селянство.

Попри те, що Шамрай розглядав селянство диференційовано (дослідник виділяв незаможне, малозаможне і середньозаможне селянство), Кравченко звинуватив його у маскуванні під економічний матеріалізм. Адже, вважав обвинувач, ці групи селянства можна звести до однієї групи «трудового селянства», а «куркуля в нього [Шамрая] немає»15. Це, на думку Кравченка, було відкритим застосуванням «схеми Грушевського» і нехтуванням «ленінської схеми, що в 40-50-х роках виступає на одному полюсі куркуль, а на другому полюсі – сільський бідняк». «Безперечно, – безапеляційно підсумовував доповідач, – рушійною силою, активною силою [цього руху] був бідняк у союзі з середняком»16.

Великою хибою даної праці Кравченко вважав і увагу Шамрая до історичних традицій районів Київщини, де була жива пам’ять про козаччину, та загалом намагання виокремити у Київській Козаччині риси національно-визвольного руху. Відкидаючи навіть думку про це, Кравченко прямолінійно заявляв, що «причиною руху було соціальне визволення, визволення селянства від кріпацтва. Основна проблема, яка постала перед селянством – це революція, це знищення поміщицького землеволодіння, проблема –