Як методологічно «роззброювали» «Грушев’янця» Сергія Шамрая

Згідно документів, що збереглися, можна казати, що в обговоренні доповіді В. Юринця та промови І. Кравченка С. Шамрай участі не брав, хоча під час «дискусії» був присутній18. Натомість наприкінці обговорення від імені співробітників Кафедри історії України доби торгівельного капіталу виступив учень М. Грушевського, керівничий Комісії історії козаччини В. Юркевич, який оголосив, що співробітники установ Грушевського визнають хиби у своїй праці, тому ставлять перед собою завдання опанувати марксо-ленінську методу та служити своєю науковою роботою пролетаріатові19. Втім, заява ця була сприйнята дуже скептично, і наступ на установи М. Грушевського продовжився.

Вже за два тижні нечисленні установи М. Грушевського (Кафедра історії України із трьома Комісіями – історії Києва та Правобережжя, Культурно- історичною та Історії козаччини) були піддані всебічній перевірці. Була сформована «бригада по обслідуванню установ академіка М. Грушевського», яка на кількох засіданнях заслухала звіти співробітників та звідомлення науково- дослідних установ. Підсумки були підведені на відкритому засіданні бригади 24 травня 1931 р., за яким в історіографії також закріпилась назва «дискусії по Грушевському» (саме такий рукописний заголовок стоїть на зошиті, до якого зшиті правлені машинописні стенограми виступів) 20.

Так склалось, що Сергію Шамраю випало відкривати ці збори, метою яких безапеляційно було визначено критику концепції історичного процесу М. Гру- шевського та вироблення шляхів позбавлення співробітників кафедри від її шкідливого впливу21. Виступаючи по черзі, «грушев’янці» наголошували на тому, що їхні праці не відповідали «сучасним вимогам соціалістичного будівництва», бо, як відзначав С. Глушко, «і тематика була не актуальна, не пов’ язана з сучасним культурним будівництвом, і методологія не марксівська»22. Це було, начебто, через те, що М. Грушевський, а за ним й інші співробітники припускалися методологічних хиб. Загалом виступи містили три обов’язкові складові: критику хиб та помилок М. Грушевського як керівника Кафедри, критику власних хиб та критику хиб інших співробітників Кафедри.

Варто звернути увагу на мову цих виступів. Пристосовуючись до стилю партійних «ідейно-витриманих», «марксівських» постанов, дослідники починали вживати раніше не властиві їм канцелярити (замість «праці» вживалося означення «продукція», замість «читати роботи» – «переглядати продукцію», замість «історична наука» – «історичний фронт» та ін.), одначе, говорячи про М. Грушевського, вони шанобливо називали його «Михайлом Сергійовичем», «М. С. Грушевським», та й до своїх колег звертались здебільшого за ім’ям та по- батькові.

Чи не найбільше критичних шпильок випало саме Сергію Шамраю, причому звинувачення були типовими і, фактично, ледве не слово в слово повторювали сказане І. Кравченком два тижні перед тим, однак висловлені були спокійним тоном. Зокрема, колега С. Шамрая науковий співробітник Комісії історії Києва та Правобережжя Сильвестр Глушко, прикриваючись «браком часу», звернув увагу лише на вже прокоментовану монографію «Київська Козаччина 1855 року». Ось як у його викладі звучали закиди Шамраєві: «великою помилкою в ній [тобто в цій праці. – О. Ю. ] є те, що Сергій Вікторович Шамрай доводить там..., що рушійною силою селянського руху 1855 року була селянська буржуазія, що вона була провідником руху, тим часом як глибша аналіза архівних матеріалів переконує нас в тім, що якраз навпаки, основною рушійною силою руху була селянська біднота. Далі Шамрай селянський рух 1855 року пояснює історичними традиціями. В дійсності ці традиції, гайдамаччина, козаччина, повстання сіроми, тощо, при певних обставинах могли впливати лише на організаційний бік руху. В такій же трактовці пода[ва]ти причини руху, як це робить автор – це значить стояти на неправильних методологічних засадах, засадах ідеалістичних. А це є велика методологічна хиба»23.

Виступ самого С. Шамрая був одним із найбільш тривалих – йому навіть збільшили регламент виступу до 30 хвилин (розшифровка стенограми промови історика займає 16 сторінок машинопису, отже, виступав він навіть більше, ніж півгодини) – і складався, фактично, з трьох частин. Перша, найбільша, була відповіддю на статтю завідуючого відділу культури й пропаганди ЦК КП (б) У

А. Хвилі про журнал «Україна» як про буржуазно-націоналістичну трибуну, опубліковану незадовго перед тим у друкованому органі ЦК КП (б) У «Більшовик України»24. Це треба мати на увазі, інакше важко зрозуміти закиди С. Шамрая на адресу М. Грушевського, О. Гермайзе, Ф. Савченка та інших колег25. По суті ж, історик наводив ті ж самі приклади, що й партійний функціонер, та використовував риторику та фразеологію А. Хвилі. Дослідник вживав абсолютно не властиві йому вирази, що журнал начебто «цілковито ігнорував деякі моменти з історії України», «висвітлював по-свойому факти величезної політичної ваги, що в світі йде велетенський бій труда й капіталу, боротьба соціалізму й імперіалізму», для журналу було «характерне загалом затушовування класової боротьби» та ін. Неодноразово Шамрай просто переказував статтю А. Хвилі та цитував її. Усвідомлюючи, що журнал не виходитиме, історик підсумовував, що журнал «був чужий пролетарській культурі і велетенським завданням соціалістичного будівництва»26, а «його робота була водою на млин буржуазної науки, науки ворогів нашого Радянського Союзу, нашої радянської дійсности»27.

Другу частину доповіді С. Шамрай побудував за класичним зразком самокритичного виступу. З-поміж всіх своїх робіт («на жаль, я мав досить багато робіт, – обмовився Шамрай, – і зупинятись на всіх роботах і на всіх помилках забрало б дуже багато часу»28 [виділено мною.