Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Європейський зовнішньополітичний простір доби раннього нового часу (XVI-XVIII ст.) : концепти і дипломатичний інструментарій

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
16
Мова: 
Українська
Оцінка: 
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР ДОБИ РАННЬОГО НОВОГО ЧАСУ (XVI-XVIIIст.) : КОНЦЕПТИ І ДИПЛОМАТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ
 
В’ячеслав Ціватий
 
У статті аналізується зовнішня політика і дипломатія європейських держав доби раннього нового часу (XVI-XVIIIст.). Особливу увагу приділено інституціональному розвиткові дипломатичних служб і моделям дипломатії провідних держав Європи, концептам «війна» і «мир» в контексті їх інституціонального розвитку. Визначено напрями розвитку теорії та практики дипломатії ХУІ-ХУПІ ст.
Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, моделі дипломатії, інституціоналізація політики, Європа, ранній новий час (XVI-XVIIIст.).
У добу раннього нового часу (XVI-XVIIIст.), поряд з виникненням і еволюцією європейської системи держав, відбувається об’єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики і дипломатичних служб держав Європи. Відповідно постає споконвічне питання співвідношення та пріоритетності концептів «мир» і «війна». Мир був противагою війнам, які на той час були візитівкою держав європейського зовнішньополітичного простору. Мир, перш за все, створював умови для еволюційного розвитку державності в Європі та формуванню нових інститутів влади, інститутів дипломатії, економічному розвиткові та розвиткові міждержавних стосунків. На рубежі Середньовіччя та раннього нового часу формуються сталі суспільно-політичні уявлення про застосування мирних засобів для вирішення конфліктів та суперечок міждержавного рівня, і навіть між містами. Одне з центральних місць у політичній теорії й практиці доби раннього нового часу (XVI-XVIII ст.) посідали проблеми розуміння сутності, функцій, методів реалізації влади та їх інституціонального розвитку. З цією проблематикою пов’язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституційних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань і практичної діяльності влади, концептів «війна» і «мир», моделей дипломатії тощо.
Для вивчення цих історичних процесів, явищ і подій автор пропонує до раніше існуючих досліджень підійти з нових методологічних засад, а саме – використати теорію інституцій та інституціональних змін у політичних, правових, суспільних системах і дипломатичних системах. Такий методологічний підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду1.
Поняття «інституціоналізація» активно використовують політологи, правознавці, філософи, соціологи, економісти для виявлення суперечливих проблем суспільного розвитку з найдавніших часів до сьогодення. Історики, враховуючи його специфіку та концептуально-теоретичну складність, не поспішають залучати до методологічного арсеналу історичного пізнання. Історичний аспект дослідження інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії передбачає виявлення способів досягнення тих чи інших суспільних результатів, відтворює процес самої трансформації, а не зосереджує увагу дослідника лише на простій фактологічній констатації. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних та консульських служб європейських держав.
Постановка проблеми інституціоналізації зовнішньої політики є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного аналізу та відповідної термінології, яка необхідна для виконання наукових завдань. Інституціоналізація зовнішньої політики – це термін, який автор пропонує використовувати як похідну форму від слова «інститут» (від лат. – настанова) для позначення певних інституто- твірних процесів, органів чи установ, безпосередньо пов’язаних з поняттям «зовнішня політика і дипломатія», зокрема процес утворення, оформлення і перетворення зовнішньополітичних функцій держави і зовнішніх зносин держави із звичайних, певною мірою спорадичних, на повноцінний державно-правовий інститут міждержавних відносин на конституційно-політичному рівні або в конкретному регіоні у будь-якому часово-просторовому вимірі. Інституціоналізація – це перетворення будь-якого політичного явища (зокрема зовнішньої політики і дипломатії) на організовану системоустановчу інституцію. Вона є формалізованим, упорядкованим процесом з певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівней влади і іншими ознаками організації (правила поведінки, звичаї, закони, норми, дипломатичні методи, церемоніал, дипломатичний протокол, інститути дипломатії тощо).
Виходячи з постановки проблеми – маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав і їх дипломатичний інструментарій спираючись на джерельну базу, показати перетворення зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності зовнішньої політики і дипломатії з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи.
Застосування інституціонального підходу передбачає не лише пошук якісно нового, а зосереджує автора на з’ясуванні спільного та відмінного, традиційного і еволюційного, прогресивного і консервативного, класово обмеженого й загальногуманістичного в контексті інституціоналізації та інституціональних змін, відхиляючи будь-які упереджені теоретичні установки.
У сучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії доби Середньовіччя та раннього нового часу в контексті їх актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як Б. М. Гончар, О. Б. Дьомін, В. О. Дятлов, А. І. Кудряченко, С. В. Віднянський, В. А. Смолій, Я. Д. Іса-
євич, Н. Г. Подаляк, М. В. Кірсенко, М. С. Бур’ян, С. С. Троян, Б. О. Ачкі- назі, В. В. Ададуров, О. П. Машевський, С. Б. Сорочан, В. І. Яровий, Л. О. Лещенко, ОМ. Масан, С. В. Пронь, О. І. Сич, СІ. Лиман, Т. В. Чухліб,
А. Рубель, П. М. Котляров, В. М. Калашников, Ю. О. Голубкін, Т. А. Ба- лабушевич, С. В. Бєлоножко, Л. О. Нестеренко, М. В. Ширяєв, Р. Г. Харківський, І. В. Грицьких та інші
Характерною рисою російської історіографії другої половини ХХ – початку ХХІ століття, щодо дослідження проблем міжнародних відносин,
Фото Капча