Європейський зовнішньополітичний простір доби раннього нового часу (XVI-XVIII ст.) : концепти і дипломатичний інструментарій

К. Цатурова, Н. І. Басовська, П. Ю. Уваров, В. Л. Керов, А. А. Сванідзе, О. В. Ревякін, Т. В. Зонова, А. О. Чубарьян, Н. І. Девятайкіна, В. О. Ведюш- кін, Л. І. Івоніна, М. А. Юсім, А. Ю. Прокопьєв, В. М. Раков, А. О. Євдоки- мова, Т. П. Гусарова, І. Я. Ельфонд, О. Ф. Кудрявцев, В. М. Володарський, Л. М. Брагіна, Л. Р. Хут, А. О. Майзліш, А. О. Анісімова, Р. М. Асейнов, С. Є. Федоров, А. В. Топорова, М. В. Винокурова, І. Є. Андронов, Т. М. Ру- яткіна та інші.

Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії Середньовіччя та раннього нового часу в своїх наукових

розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської та англо-американської історіографічних шкіл.

У цілому, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. У той же час, необхідно виявити організаційні та кількісні, якісно нові зміни в зовнішній політиці й дипломатії європейських держав досліджуваного періоду, тобто вказати на всі суттєві події та факти, не означає збагнути сутнісних ознак самої системи держав. Для її вивчення необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін. Вона ефективна тоді, коли ми прагнемо дати загальноцивілізаційну або навіть системну оцінку глобальних змін, а також для виокремлення результативності історичного процесу, його конкретних досягнень чи прорахунків. Історики дедалі частіше схиляються саме до нових методик дослідження складних соціально-політичних явищ, а тому розглядають проблеми взаємин інтелігенції і влади, політики та дипломатії, намагаються дати системну оцінку періоду раннього Нового часу як перехідній, певною мірою доленосній добі європейського розвитку тощо.

У сфері зовнішніх зносин дипломатія є засобом реалізації зовнішньої політики. З цією проблематикою пов’язані й оціночні судження сучасників стосовно різних державно-правових форм та історичних типів правління, моделей дипломатії, дипломатичного інструментарію, об’єктивних оцінок політичних реалій і створення ідеалів міждержавних відносин. Саме в період раннього Нового часу створюються нові інститути дипломатії, нові механізми міждержавних відносин та технології переговорного процесу, теоретично обгрунтовується та практично розробляється новий дипломатичний інструментарій.

З кінця ХУ століття Європа вступає у новий період міжнародних відносин. Ці тенденції знайшли свої чітке відображення в подіях Італійських воєн (1494-1559 рр.) 2. Поряд із змінами в політичній, соціально- економічній, культурній сферах, формуються підвалини основ державної дипломатичної служби й відбувається інституціоналізація зовнішньої політики європейських держав. Дипломатична практика і дипломатичні служби європейських держав інституціоналізувалися у відповідь на зміцнення державної влади. У минулому монархи задовольнялися тим, що відкликали своїх послів, тільки-но їхня місія закінчувалась. У ХV столітті Венеція була єдиною державою, що підтримувала мережу постійних посольств за кордоном; згодом її приклад наслідували – папа, заснувавши папські нунціатури, і решта італійських міст. Суверенні володарідесь із 1500 року потроху стали усвідомлювати, що однією із ознак їх статусу й незалежності є можливість призначення постійних закордонних посольств. До того ж вони стали цінувати наплив до їх держав, і перш за все до королівських дворів – політичної інтелігенції3. Першим серед них був Фердинанд Арагонський, що мав своє посольство при дворі св. Якова з 1487 року; спершу його очолював доктор Родріго Гондесальві де Пуебло, а згодом – Катерина Арагонська, принцеса Велська і донька короля. Французькому королю Францискові І звичайно приписують заснування першої організованої королівської дипломатичної служби, з 1526 року він мав послів навіть у османській Порті. Невдовзі corps diplomatique, дипломатичний корпус, з’явився при кожному великому дворі та в кожній столиці.

Живучи за умов певної небезпеки, дипломати швидко виробили необхідні правила імунітету, взаємодії, екстериторіальності, складання вірчих грамот і прецеденту. 1515 року папа звелів, щоб нунцій був за дуаєна дипломатичного корпусу, що імперський посол повинен бути вищий від своїх колег, а решта послів мають поділятися на ранги, залежно від того, коли їхня країна визнала християнство як державну релігію. На практиці цей розпорядок не діяв, бо Карл V ставив іспанських послів вище за імперських і, як «найкатоличніший» король Іспанії, відмовився визнати вищість французьких послів над іспанськими. Почалася сварка, іспанські та французькі посли твердо обстоювали свої переконання майже двісті років. Одного разу в Гаазі (1661р.), коли почети французького та іспанського послів зіткнулися на вузькій вулиці, дипломати цілісінький день простояли, не рушаючи з місця, аж поки міська рада наказала розібрати огорожу, щоб посли могли розминутись як рівня один одному.

Московити теж прискіпливо дотримувались форми. Цареві посли мали звичай вимагати статусу вищого навіть за статус імператорських придворних. У Варшаві один московський посол з’явився в двох шапках – одну він мав знімати для звичайного вітання з польським королем, а другу – залишати на голові, дотримуючись інструкцій Кремля.

Ця нова дипломатична практика виникала,