+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
16
Мова:
Українська
наприклад, Мішель-Еквем де Монтень зазначає: «Король Фердинанд, надсилаючи колоністів у Індію, мудро передбачив, щоб серед них не було вчених законників, висловлюючи побоювання про те, що в новому Світі розплодяться суди, адже саме юриспруденція як наука природно породжує суперечки й розбіжності в поглядах. Король, як у свій час і Платон, убачав, що будь-яка країна лише потерпає від юристів та медиків... «9. Цілком ймовірно, що аналогічна точка зору поширювалася і на дипломатів, які мали багато спільного з юристами. Але цей стан був не надто тривалим. Іспанія, сприйнявши вочевидь позитивний досвід Франції у формуванні дипломатичної служби, розпочала цю справу й у себе, усвідомивши необхідність і доцільність існування постійної дипломатії.
Постійна дипломатична служба у XVI-XVIIIстоліттях набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Філіп де Коммін відзначає: «Два могутніх владарі-державці, якщо вони мають бажання жити в злагоді, не повинні часто бачити одне одного, а спілкуватися їм належить посередництвом досвідчених і мудрих осіб, які будуть проводити переговори і залагоджувати суперечки»10. Інформація про внутрішнє становище в інших державах та їх зовнішньополітичні плани незвично розширилась. Можливість співставлення відомостей, які надходили від послів із різних держав, розвивала вміння дипломатів критично розбиратися в інформації та сприяла розширенню їх світогляду.
Сутність і мету «загальноєвропейської рівноваги» визначали форми й методи дипломатії. За своєю природою «європейський баланс» припускав панування таємної дипломатії. Залаштункові переговори, відмова від обіцянок і зобов’язань, легка зміна союзників і партнерів, підкуп і підбурювання одних проти інших – усі ці атрибути таємної дипломатії розквітали в дипломатичній практиці кінця ХV – першої половини ХVІ століття. Власне, ці методи існували і раніше, за часів античності й середньовіччя. Але тепер, у нових умовах, вони стали постійним засобом підтримання «європейської рівноваги». Вони були дієвими і в мирний час, і в періоди підготовки війн, створюючи тим самим політичний інструментарій блоків, союзів і коаліцій.
Серед політичних засобів Філіп де Коммін рішуче віддає перевагу дипломатії. Дипломатія для Ф. де Комміна – це мистецтво, в якому державець має можливість віднайти найкраще застосування своєму розуму, досвіду, мудрості. У своїх «Мемуарах» Ф. де Коммін залишив багаточисленні поради та настанови в справі, в якій він був визнаним майстром-віртуозом, дипломатом із великим практичним досвідом11.
Саме в них особливо виразно виявляється його прагматична думка, звільнена від середньовічної рицарської й християнської етики.
Цікаво згадати з цієї нагоди порівняння сучасного американського історика Р. Б. Моуета: «Професія дипломата – таке ж породження Західної Європи, як і професія мандруючого рицаря»12. Утім, воно не зовсім точно передає сутність дипломатії кінця ХV-ХVІ століття.
Міркування Ф. де Комміна про дипломатію завжди приваблювали увагу дослідників, за звичай, порівнюючи в цьому плані Філіпа де Комміна з Ніколло Мак’явеллі. Французький політик, дипломат Ф. де Коммін, як і відомий його італійський колега, виявляє повну безпринципність у своїх правилах проведення політичної гри, але, щоправда, не виправдовує політичні вбивства. Він, наприклад, настійно рекомендує дипломатичне шпигунство, підкуп за сприяння послів людей у оточенні супротивника і схвально відзивається про тих мудрих владарів-державців і послів, які вміють це робити. Для нього дипломатія – це утаєна боротьба, в якій виграють наймудріші13.
Незважаючи на тісний взаємозв’язок понять «дипломатія» і «війна» на рубежі Середньовіччя і ранньої нової історії, Ф. де Коммін не протиставляє їх, вважаючи, що одна має підтримувати іншу. Військові перемоги мають закріплятися за столом переговорів: «Коли б не велись переговори між англійцями й французами, розумом і вправністю французи завжди брали верх над англійцями». Коммін дає настанови вирішувати воєнні проблеми за допомогою дипломатії, а не на полях воєнних битв: «Необхідно остерігатися битв і не покладатися на мінливості долі, якщо тільки цих битв можливо уникнути».
Для Ф. де Комміна не існує справедливих і несправедливих воєн, оскільки він відмовляється від самого критерія моральної справедливості; він часто трактує війну як акт божественного правосуддя, але ніколи – людського. Таким чином, для Ф. де Комміна політична історія є вже, на відміну від його попередників, як поле змагань для розуму й дурості, мудрості й невігластва, і як головний засіб цієї боротьби – дипломатія.
У період раннього нового часу продовжується етап розвитку й удосконалення дипломатичної практики досвідом багатьох держав і народів, і, беззаперечно, що в центрі цієї практики споконвічно стояли питання війни й миру, адже, як стверджував Ф. де Коммін, «дружба між государями далеко не одвічна»14. Першими війнами доби раннього нового часу стали Італійські війни (1494-1559). Саме в добу ранного нового часу зароджується новий дипломатичний інструментарій, розвивається нова дипломатична традиція, а саме – раціоналістична.
Досить відомим, авторитетним, яскравим і визначним представником даного напрямку по праву вважається Філіп де Коммін. Проблема міждержавних відносин, концептів «війна» і «мир», зовнішньої політики та дипломатії, політичних інститутів та процесів набуває нового трактування. Адже та, що існувала раніше за основу основ брала особисті відносини між владарями-державцями, які базувалися на принципах християнської та рицарської моралі. Дані погляди виконували в той же час функцію історичної концепції15. Її виразниками були – Ж. Шатлен, О. де Ла Марш, Ж. Моліне, Ж. д’Отон. Проте, з другої половини ХV століття рицарська етика швидко втрачає своє значення16. Її почали витісняти