Європейський зовнішньополітичний простір доби раннього нового часу (XVI-XVIII ст.) : концепти і дипломатичний інструментарій

Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510-х років – у Папській державі, із 1520-х – у Англії, у Імперії – за доби Карла V. До середини ХVІ століття це вже стало європейською традицією.

Одне з центральних місць у теорії й практиці дипломатії раннього нового часу (ХVІ-ХVIIІ ст.) посідали саме проблеми розуміння сутності, функцій і методів реалізації влади у сфері зовнішніх зносин. Із цією проблематикою пов’язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституціональних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань та практичної діяльності влади, в тому числі у сфері зовнішніх зносин і дипломатичної практики.

У нових політичних умовах формуються і нові погляди на зовнішню політику і дипломатію. Раніше інших, найбільш послідовно ці нові погляди на державу та її зовнішню політику і дипломатію, виклав у своїх працях Нікколо Мак’явеллі: «... державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути вміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби»5, тобто вміти вступати і на шлях зла, якщо це необхідно. Ідеї та політичний реалізм Мак’явеллі, витоки якого чітко окреслюються в потребах епохи, поділяли видатні політичні діячі й дипломати Середньовіччя та раннього нового часу6.

За часів Мак’явеллі дипломати невдовзі уславились своїм ошуканством. Вони мали бути знайомі з кодами, шифрами та невидимим чорнилом. А втім, розвиток постійної дипломатії становив важливий етап формування спільноти держав. У 1643-1648рр., коли в Мюнстері та Останбрюку було скликано велику дипломатичну конференцію, щоб покласти край Тридцятилітній війні, вже зароджувалась «Європейська згода».

Саме тому відомості про зовнішню політику і дипломатію наприкінці Середньовіччя та в добу раннього нового часу варто розцінювати не як випадкові, не пов’ язані між собою історичні факти, а як ознаки, що підтверджують усталеність нової дипломатичної практики на одному з етапів формування абсолютних держав у Європі, інституціоналізацію їх зовнішньої політики.

Грань Середньовіччя та раннього нового часу ознаменувалася появою на політичній арені нової та в подальшому провідної сили міждержавних відносин – постійної дипломатії. Середньовічна дипломатія Заходу, яку англійський історик Джон Чарльз Картер вірно класифікував як «ока- зійну», поступалася місцем тій дипломатії, якої вимагав відповідний соціально-економічний, політичний та правовий рівень розвитку держав Європи. Саме дипломатія раннього нового часу цілком відповідала об’єктивним потребам історичного процесу.

Розвиток економічних зв’язків сприяв і урізноманітненню форм міжнародних контактів. Зовнішня політика провідних європейських держав далеко вже не обмежується суто міждержавними відносинами, головним чином, із державами-сусідами. Їх зовнішня політика поступово поширюється на всю Європу, тобто саме з кінця ХV століття формується система міжнародних відносин із своїми законами й правилами функціонування. Гострота конфліктів у аналізуємий період (перш за все події Італійських воєн (1494-1559 рр.)) вочевидь окреслювала необхідність взаємного обміну думками, діалогу між державами посередництвом постійної дипломатії.

Уже наприкінці ХV – початку ХVІ століття надто швидке поширення міжнародних зв’язків було відзначено переходом у Європі, перш за все – у Західній Європі, до сучасної системи організації посольської служби – постійним дипломатичним представництвам, було покладено початок процесу інституціоналізації зовнішньої політики кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому.

Першою республікою, яка заклала її основи, була Венеція. З метою запобігання неочікуваних політичних конфліктів і несподіванок, вона повсемістно у всіх державах, у яких можливо було очікувати небезпеку, утверджує своїх послів, яким доручалося спостерігати, попереджувати і, по можливості, запобігати небезпеці. Відповідно, Венеція й у себе приймала послів інших держав. Венеціанська дипломатія надовго залишалася найкраще поінформованою та найбільш спритною. З 1480 року майже на всьому Апеннінському півострові стало звичною практикою повсемістне використовування посольств. Італія стала достеменною, справжньою школою європейської дипломатії.

У нових політичних умовах формуються і нові погляди на зовнішню політику та дипломатію, концепти «війна» і «мир» у тогочасній суспільно-політичній думці.

Перші спроби теоретичного обгрунтування постійної дипломатії та її форм здійснив відомий італійський політичний мислитель, дипломат і публіцист того часу – Нікколо Мак’явеллі. Саме за його оцінкою, дипломатія вважалася війною на іншій території, а звичною зброєю – неправда й лукавство. Посли обов’язково мали добре знати історію. Історія, згідно з тлумаченням сучасника Н. Мак’явеллі – Філіпа де Комміна – це «пані всіх шахрайств, одурювань і віроломств».

А Нікколо Мак’ явеллі повчав до цього ж, що дипломат спочатку повинен виявити себе як із найкращого боку – «хорошою людиною», лояльним і відвертим, щоб опісля добиватися хитрощами довіри в своїх співрозмовників і вміти краще ошукувати в сприятливий момент.

У Франції уже наприкінці ХV – початку ХVІ століття починають утверджуватися форми й методи дипломатії нового часу. В Іспанії цей процес дещо стримувався, що можливо пояснювалося, на думку автора, певною системою поглядів (дещо консервативного до процесів інсти- туціоналізації) її владарів-державців, які побоювалися створення постійної дипломатичної служби в Іспанії, як свого часу вони з пересторогою відносилися і до поширення та інституціоналізації юриспруденції. Так,