Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

З історії Української військової організації в Києві (1921 р.)

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
20
Мова: 
Українська
Оцінка: 
З історії Української військової організації в Києві (1921 р.)
 
Рік 1921 в Наддніпрянській Україні проходив в очікуваннях загального антибільшовицького повстання. До останнього рішучого бою готувалися як російські більшовики, що окупували ці терени, так і самі повстанці. Підготовкою всенародного виступу займався створений у лютому 1921 р. на території Польщі у м. Тарнові Партизансько-повстанський штаб при Головній команді військ УНР (ППШ) на чолі з генерал-хорунжим армії УНР Юрієм Тютюнником. Незалежно від закордонного повстанського центру в Києві гурток інтелігентів на таємному зібранні 18 березня 1921 р. заклав Всеукраїнський центральний повстанський комітет (ВУЦПК). Визнаючи зверхність Уряду УНР, він планував очолити повстанський рух в Україні: об’єднати діючі й створити нові повстанські загони, припинити стихійні повстанські виступи, підготувати загальне повстання проти більшовиків. Водночас в Західній Україні тривав процес створення Української військової організації (УВО), що остаточно завершився тільки в листопаді 1921 р. Полковник Євген Коновалець й інші чільні діячі УВО, відстоюючи ідеали самостійної та соборної Української держави, вважали, що їхня організація повинна боротися як з полонофільством в Галичині, так і більшовизмом на Великій Україні. Для участі в антибільшовицькому повстанському русі в Наддніпрянщину вирушають низка колишніх старшин Української галицької армії та Січових стрільців. Вони долучаються до роботи керівних органів повстанським рухом, закладають нові антибільшовицькі підпільні організації. Зокрема, в квітні 1921 р. в Другій київській школі «червоних старшин» виникає Військова організація січових стрільців, згодом перейменована в Українську військову організацію.
Історія галицької УВО в українській історіографії висвітлена досить повно, особливо пізніший етап її діяльності – кін. 1920 – поч. 1930 рр. Найбільш важливими для розуміння проблеми є спогади і праці самих учасників національно-визвольних змагань – В. Мартинця, З. Книша, П. Мірчука, Л. Шанковського, а також сучасних українських істориків – А. Кентія, М. Ковальчука та ін.. Однак створення та діяльність УВО в Наддніпрянській Україні в історичній науці практично не досліджена. Більшість авторів вказують на факт відправлення полк. Є. Коновальцем своїх агентів в Наддніпрянську Україну, а також існування УВО в Києві, залишаючи без відповіді питання: про зв’язок УВО в Наддніпрянщині із Є. Коновальцем; керівництво, чисельність й активних учасників цієї організації; форми та методи її боротьби, викриття та ліквідацію УВО органами ВУЧК та ін.
У цій статті, спираючись на документи радянських органів держбезпеки, ми спробуємо відтворити історію ВОСС/УВО в Другій київській школі «червоних старшин».
В другій половині 1920 р. з ініціативи полк. Є. Коновальця в Наддніпрянщину вирушили декілька відомих січовиків -сотник І. Андрух, поручники В. Романишин, М. Нерослик, М. Опока. Перед ними ставилося завдання піднімати повстання проти більшовицьких окупантів і, за можливості засновувати «галицькі» підпільні організації. Як вказує у своїй праці з історії ОУН П. Мірчук, сотники І. Андрух і М. Опока були крайовими командантами УВО на Наддніпрянщині, а відомий повстанський організатор О. Думін – членом Начальної команди УВО.
Іван Андрух (під прізвищем Авраменко) став діловодом районної філії Київської губернської спілки. У Києві він знайомиться із декількома однодумцями в національному питанні, намагається розшукати українські організації, а в березні 1921 р. стає одним із засновників Всеукраїнського центрального повстанського комітету. В одному з пізніших чекістських документів зустрічаємо досить промовисту характеристику на Андруха: «К этому времени в гор. Киев прибывает гр. Андрух Иван Максимович – бывший начальник Оперативного штаба корпуса «Сичевых Стрельцов». Правая рука Атамана Коновальца. Сражаясь упорно в начале 1919 года против робоче-крестьянской армии дважды раненный. Андрух прибыл в Украину, скрыв свое настоящее имя и преступное прошлое под фамилией Авраменко. Андрух прибывает в гор. Киев знакомиться с секретарем Райсоюза Абрамом Карпенком... Через указанного Карпенка, Андрух получает место сотрудника Райсоюза и на службе знакомиться с Махиней. После короткого обоюдного сближения, Махиня посвящает Андруха в сущность закладываемой в Киеве подпольной Украинской организации. Прошлое Андруха, его серьезный стаж по вооруженной борьбе с Красной армией, выявленная им в своих показаниях по настоящему делу исключительная преданность идее Украинской самостийности, дала основание Махине видеть в лице Андруха будущего активного работника Цешрповстанкома».
Ще іншому січовикові, сотникові Осипу Думіну вдається влаштуватися на службу в Другу київську школу «червоних старшин» – військово-навчальний заклад, що покликаний був готувати українські командні кадри для Червоної армії. Після розпуску формації УСС у грудні 1919-го Думін перебрався до Польщі, а звідти – до Чехо-Словаччини, де його прийняли до інтернованої української бригади в Німецькім Яблоннім. Серед тамтешніх січовиків все більшої популярності набирали комуністичні ідеї. Не оминули вони й Думіна, який стає одним із найактивніших засновників комуністичних гуртків. Це не подобалося місцевим властям. Перед загрозою арешту і висилки він із декількома товаришами змушений був перебратися до Німеччини. В радянському консульстві їм видали документи російських полонених із якими вони виїхали в Москву. Після детальної перевірки Думіна призначають лектором в школу «червоних старшин», що на той час знаходилася в Умані. Однак, побачивши на власні очі радянську дійсність, Думін розчаровується в комунізмі й вирішує повертатися до Галичини. Після невдалої спроби перейти кордон з Румунією в лютому 1921 р. повертається на службу в школу «червоних старшин». На той час її перевели в Київ, розмістилася в будівлі колишнього Миколаївського артилерійського училища в Кадетському гаю (нині – територія
Фото Капча