Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

З історії Української військової організації в Києві (1921 р.)

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
20
Мова: 
Українська
Оцінка: 

період ліквідації УВО в школі «червоних старшин» були заарештовані 13 осіб: Вержбицького (помічника начальника школи), старшин Решетуху, Беднарського, Мирона, Даньківського, Головченка, Ковпака, Коптюка, Бойка, Шестака, Нерослика, Туринського, Тимошенка. Були вжиті заходи для арешту Осипа Думіна – в Катеринослав виїхав співробітник Київської губчека, але встановити місце перебування підозрюваного не вдалося. Арешт Залужного був відкладений до часу ліквідації 402 полку в Умані.

Ліквідацію УВО в Другій київській школі «червоних старшин» Київська губчека намагалася провести без зайвого розголосу. Та, очевидно, й повністю замовчати не могла. В одній з офіційних газет було вміщене коротке, ледь помітне повідомлення: «Соломенский Парком объявляет дезертиром члена КП (б) У курсанта школы Червоных Старшин Думина Осипа, временное удостоверение за № 2295 и Грубера, канд. карточка № 1059. Секр. Паркома Соломен. района (подп.) «.
До 6 липня 1921 р. в Другій київській школі «червоних старшин» працювала фільтраційна комісія, що «вилучила» із її складу 168 осіб: прибулих з-поза кордону; прибулих із частин, що будь-коли уникали служби в Червоній армії; курсантів, які раніше не служили в Червоній армії. Всіх їх повинні були відрахувати. Водночас, голова «фільтраційної комісії» наполя¬гав, що ситуація в інших школах «червоних старшин» є не кращою, пропонував провести і їхню «фільтрацію», обмежити прийом курсантів з сільської місцевості – «не выварившийся в революционном котле и пропитанный старыми традициями, может послужить хорошей почвой для петлюровской агитации».
В застінках Київської губчека учасники УВО почали давати свідчення. Так, член ВУЦПК І. Андрух 2 липня 1921 р. зізнавався, які думки змусили його стати до боротьби з радянською владою: «Для мене, як січового стрільця – було обов’язком стати активним учасником боротьби за незалежність україн народу, а тому я старався переїхати на Україну і тут стати до формування укр. армії. Це мені вдалося і я приїхав у Київ, де одначе українського уряду вже не було і я рішив їхати за ним на захід. Як молодий старшина, повний запалу до праці і до смерті відданий справі національного українського відродження я дивився на цілу тодішню війну українського війська з Червоною гвардією через призму чисто національну і в Червоній гвардії бачив того самого ворога, що і в царській армії. Для мене тоді було ясно, що Росія, якою б вона не була не зречеться добровільно України поки сам український народ не заставить її зріктися України на користь самого українського народу. Такими думками руководячись я пішов в слід за тодішньою Центральною Радою і поступив в полк Січових Стрільців з якими і повернувся до Київа».
Далі І. Андрух висловив свій погляд на радянську дійсність й озвучив власне бачення державного будівництва. Для нас ці думки є цікавими, передовсім тому, що проливають світло на природу національно-визвольних змагань. Пояснюють, чому люди бралися за зброю, ризикували життям, намагаючись скинути радянську владу: «Цілий січень, лютий і березень я старався з’ясувати собі все минуле і сучасне України та при¬йшов до такого висновку:
1) Україна – країна хліборобська – селянська з дрібним промислом і як така має в собі дуже мало пролетарського духа.
2) Ідея комунізму є для неї чужа і незрозуміла і на Україні творити Комуністичну державу неможливо коли відкинути терор і сістему «divide et impera».
3) Україна може бути зрілою для комуністичного устрою тоді коли вона сама використає всі свої природні багатства, збудує свої власні фабрики і витворить свідомий пролетаріат український.
4) Власть в руках несвідомого і до того російського робітництва на Україні, себто дійсна диктатура міського пролетаріяту над селянством, доводе тільки до дальшої руйнації і так спустошеної України і не зуміє вивести єї на шлях відбудови до дійсно світлого і гарного будучого.
5) Боявся, що коли б в Росії стався який-небудь переворот (а на можливість такого вказувало Кронштадтське повстання), то цей переворот потягне за собою нове закріпачення України під кождим зглядом.
6) Україні потрібно є жити самостійним життям, вона повинна бути державою сформованою на принципі демократичних рад в яких більшість була б селянська (виділення – Я. Ф.) «.Керівнику УВО О. Думіну та одному із її членів В. Григоровичу в червні 1921 р. вдалося уникнути арешту, адже обидва перебували в Трипіллі. Ще в кінці травня Думін одержав від члена ВУЦПК сотника І. Андруха наказ – виїхати у справах організації на Катеринославщину, паралельно перевірити діяльність посланця УВО на Трипільщину В. Григоровича. Цю місію доручили Думіну з двох причин: по-перше, він був викладачем у Київській школі «червоних старшин» і міг швидше одержати відпустку, а по-друге, був добре обізнаний з Катеринославщиною (два роки перебував у полоні в роки Першої світової війни, а також жив у части Гетьманату П. Скоропадського). Погостивши у В. Григоровича вісім днів (літо 1921 р. було посушливим і пароплави по Дніпру курсували із перебоями), О. Думін вирушив в Катеринослав. В Трипілля Думін планував повернутися на зворотному шляху. За цей час Григорович повинен був підготувати звіт про свою роботу, встановити зв’язок із повстанцями Германівки і Кагарлика, перебалакати з Гощівцями, чи готові вони підпорядковуватись наказам ВУЦПК.
Швидко залагодивши справи в Катеринославі, О. Думін в останніх числах червня повернувся в Трипілля до В. Григоровича. Та один із місцевих мешканців повідомив, що Києвом прокотилися арешти: затримано багатьох українців і навіть цілий Центральний комітет. Думін і Григорович виїхали до Києва, щоб перевірити цю інформацію, але заледве не потрапили в чекістську пастку. Від курсанта-галичанина школи «червоних старшин» дізналися, що дійсно відбувся погром, заарештовані багато старшин, а самі Думін і Григорович перебувають в розшуку. Підпільники повернулися в район Трипілля і записалися до Гощівського партизанського загону.
Скомпрометовані перед радянською владою у зв’язку з викриттям ВУЦПК, повернутися до Києва вони не могли, тому й надалі залишилися в гощівському партизанському загоні. Як стверджує Думін у спогадах, вживали заходів для об’єднання гощівців і отамана «Чорного» (Гаврила Куреди). Здійснити це вдалося 4 серпня 1921 р. коли Чорний відмовився від отаманства і з декількома своїми товаришами відправився на південь. Об’єднаний загін очолив О. Думін, він став називатися «партизанським загоном ім. отамана Зеленого». В ніч з 4 на 5 серпня загін пройшов своє «бойове хрещення» повстанці провели успішний напад на місто Вороньків, знищивши міліцію, що збирала продподаток, захопили багато зброї та набоїв. Однак вже згодом, серед повстанців розпочалися чвари і загін розділився. Полтавців очолив колишній старшина СС Неїжко, а гощівців – О. Думін. Тоді ж у серпні 1921 р. в Києві чекісти заарештували В. Григоровича, який очевидно намагався розшукати вцілілих членів ВУЦПК.
У своїх спогадах О. Думін роздумує над причинами провалу УВО й в цьому контексті декількома реченнями згадує про саму організацію: «Я й дальше обстоював здогад, що в Київі нічого надзвичайного не лучилося, хоча вкінці і допускали можливість арештовання деякого з членів Центрального [повстанського] комітету, та ніяк не міг погодитися з думкою, що арештовано Андруха або кого-небудь з організації у Школі червоних стар¬шин. Мій скептицизм, зрештою, був зовсім оправданий. Наша організація, а особливо в «Червоній Школі», вела себе так обережно і працювала так конспіративно, що просто трудно було вірити в її викриття. До організації належали люде певні та випробувані так, що про зраду не могло бути й мови. Можна було тільки допускати якийсь випадок, що допоміг большевикам відкрити дещо чи декого з одної або з другої організації».
Серед повстанців О. Думін пробув до кінця 1921-го. Далі, він таємно пішки пробирається до Києва і, роздобувши документи, виїжджає до Шепетівки, переходить польсько-радянський кордон. В Польщі О. Думіна заарештовує дефензива і до березня 1922-го він перебуває у в’язниці. Вийшовши на волю, переїжджає до брата в с. Літин Дрогобицького повіту, де, за його ж словами «приходить до себе». Загалом, навколо особи О. Думіна було чимало різних чуток. Одні вважали, що він працює на польську і радянську розвідки, інші – що на німецькі спец- служби. На початку 1923 р. Думін вступає на правничий факультет Українського університету у Львові, але вже згодом залишає Галичину й виїжджає до Німеччини. В еміграції О. Думін став автором численних спогадів і статей з історії українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Їх публікують діаспорні видання «Літературно-науковий вісник», «Літопис Червоної Калини», «Календар Червоної Калини» та ін.
Таким чином, існуюча наукова література та документи радянських органів держбезпеки, дозволяють зробити висновок, що полк. Є. Коновалець та інші чільні діячі УВО значну увагу приділяли подіям у Великій Україні. Власне, боротьба з поляками в Галичині та російськими більшовиками в Наддніпрянщині, були визначені як головні завдання цієї організації. З ініціативи Коновальця для участі в антибільшовицькому повстанському русі вирушили низка колишніх старшин армій УНР і ЗУНР. Їм вдалося увійти до керівного органу повстанським рухом – Всеукраїнського центрального повстанського комітету, а також в квітні 1921 р. заснувати антибільшовицьку підпільну організацію в Другій київській школі «червоних старшин» – Військову організацію січових стрільців, згодом перейменовану в УВО. Її учасниками, здебільшого, ставали викладачі та курсанти згаданої школи. В організаційному відношенні УВО підпорядковувалася ВУЦПК членом якого був І. Андрух. Активну участь в ній брало близько 15 осіб, значно більшою була кількість співчуваючих. Вони збирали розвідувальні дані щодо Червоної армії, розпочали формування власної підпільної мережі, налагоджували зв’язки з іншими повстанськими організаціями, зокрема Трипільського р-ну, готувалися до участі в загальному антибільшовицькому повстанні, що мало розпочатися у травні 1921 р. Втім, реалізувати наміри повстанцям не вдалося, на слід УВО натрапила Київська губчека. Через внутрішніх інформаторів чекісти оперативно дізнавалися про всі дії та плани підпільників, а в кінці червня 1921 р. провели ліквідацію організації. Майже всі учасники УВО були заарештовані й засуджені до різних мір покарань, керівництво – до страти. У Київській школі «червоних старшин» проведено «фільтрацію», звільнено всіх курсантів і старшин, що були запідозрені в прихильності до українського руху.

 

Фото Капча