Західноукраїнська проза 20 - 30-х років ХХ століття: проблема неоромантизму (О. Турянський, Р. Купчинський, А. Чайковський, А. Лотоцький, Б.-І. Антонич, К. Гриневичева)

 У першому розділі “Неоромантизм: передумови, формування та процес становлення” окреслюються основні типологічні риси неоромантизму, які визначають духовно-моральні основи його естетики та філософське підґрунтя. Увага зосереджується на історичних, філософсько-мистецьких та літературно-критичних аспектах, які сприяли формуванню неоромантичного світогляду. 

 Неоромантизм як літературний напрям розглядається як складова великої загальної естетичної системи початку ХХ століття. Має свої передумови виникнення, що сягають, як зазвичай не вважалося, історичних подій ХVІ – ХVІІІ століть в Україні. Козацька держава першою у Європі заявила про появу нових цінностей: волі, рівності, громадянських прав, демократії, національної гідності (І.Крип’якевич). Пізніше ці демократичні суспільні надбання знайшли своє відображення у гаслах французької революції.

Велика заслуга письменників неоромантичного спрямування виявилася у тому, що вони переосмислили проголошені гасла й перевели їх із рівня соціальних вимог на рівень духовних цінностей (свобода соціальна трактувалася як свобода духовна, емансипація особистості; рівність класова як рівність гендерна на основі морально-духовних цінностей; братерство між народами як братерство між рівними духом). Таким чином, суспільно-історично-національний світогляд визначає мистецьке світорозуміння, а з часом стає засадничою основою неоромантичного літературного напряму, передусім неоромантичної концепції особистості.

Згадані світоглядні ідеї, здобуваючи розвиток у подальшому філософському та мистецькому дискурсі (Г. Сковорода, українська школа “академічної філософії” (П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов, О. Гіляров, Д. Болдашевський, М. Грот, Г. Челпанов), Д. Чижевський, М. Грушевський, Д. Донцов, А. Шопенгауер, Р. Вагнер, Ф. Ніцше, Б. Кроче), також впливали на формування неоромантизму вже як літературного напряму. Формулюючи власні світоглядно-мистецькі настанови, українські неоромантики сприйняли “філософію серця” Г. Сковороди як пошук щастя через самовдосконалення, “пізнання самого себе” тощо. 

Слід зазначити, що, увиразнюючи неоромантичний літературний напрям, неоромантична концепція творчості не обмежувалася однією філософською школою (наприклад, культурологічними поглядами Ріхарда Вагнера), а інтегрувала все те, що могло збагатити морально-духовну основу цієї концепції. Приміром, українських неоромантиків не торкнувся постулат “світового песимізму” А. Шопенгауера, хоча вони активно підтримали його ірраціональний спосіб пізнання дійсності, що розкриває приховані глибини й несвідомі прояви внутрішнього світу особистості, культ творчості та генія. Це стосувалося і філософії Ф. Ніцше, яка означила новий етап в історії світової думки як етап переоцінки цінностей і пошуків нового шляху розвитку. Саме так і сприйняли її неоромантики, по-своєму інтерпретуючи нові ідеали “високої культури”, “надлюдини”, “аристократизм духу”, масову культуру. 

Значну увагу в першому розділі присвячено розкриттю історії формування європейської літературно-критичної думки про неоромантизм. На основі багатьох праць уже згаданих критиків та літературознавців простежуються зміни й уточнення змістових параметрів самого терміну “неоромантизм”, його використання в європейських літературах, складний процес тогочасного осягнення суті цього поняття, осмислюються його історико-культурні та літературознавчі характеристики. Зокрема, йдеться про те, що досі поняттям “неоромантизм” означували ряд різнорідних літературних явищ з огляду на метод, світоглядне підґрунтя, засоби художнього вираження, - і модернізм, і декаданс, і символізм, й імпресіонізм та експресіонізм, і неокласицизм, і прерафаелізм, і ніцшеанство, і сецесію, і вагнеризм, й еготизм тощо. Крім того, неоромантизм розглядали не як літературний напрям, а як мистецьке явище, що об’єднує різні течії та тенденції романтизму. 

Визначення неоромантизму як літературного напряму, що має власне ідейно-світоглядне підґрунтя, дає підстави провести розмежування між ним і романтизмом і виявити відмінності од символізму, експресіонізму, імпресіонізму та інших стильових складників модернізму. До речі, Д. Чижевський у “Порівняльній історії слов’янських літератур” зауважував, що поняття “неоромантизм” виявилося не найкращим для означення почасти різновекторних мистецьких явищ початку ХХ століття. 

На зламі ХІХ і ХХ століть Леся Українка першою окреслила “новоромантизм” як літературний напрям. Попри те, що письменниця не залишила спеціальних праць із цього питання, вона у розрізнених статтях зуміла напрочуд точно вказати основу неоромантичного художнього мислення, що стосується емансипації особистості, її винятковості, активності й самовдосконалення, “пориву у блакить”, демократизму. 

На підставі виявлення типологічних рис неоромантизму у першому розділі підтверджується висновок про те, що неоромантизм – це літературний напрям, який сформувався на художньому досвіді романтизму та реалізму, витворюючи власну світоглядну концепцію особистості та спосіб розв’язання колізії / конфлікту. Водночас має ряд визначальних рис, що базуються на духовно-моральних основах філософії й естетики і під кутом зору неоромантичного героя параметризуються таким чином: 

 - етичність як утвердження загальнолюдських моральних цінностей - основи духовного розвитку людини; 

 - естетичність як пошуки “гармонії” та “краси” у духовних цінностях;

 - націоналізм як утілення одвічних ідей незалежності України та її духовного розквіту, як прагнення піднести до високого ідеалізму живий образ національного Духу й Душі; 

- флюктуація як вагання і пошуки особистістю себе та свого місця в суспільстві, коли робиться вибір на користь морально-духовних засад; як художні візії, що коливаються між “правдою краси” і “моральною красою”; як мінення тривожних роздумів митця над прагненням людини до самовдосконалення і “кризою” панівної думки; 

 - синтетичність як прагнення митця бачити світ цілісною системою, окремі підсистеми якої взаємопов’язані на усіх рівнях (неоромантичного світогляду, неоромантичної концепції героя, мовно-стильових засобів тощо), як властивість вбирати у себе деякі формотворчі риси інших літературних напрямів, підпорядковуючи тій “внутрішній наповнюваності” (неоромантичній домінанті), що створює цілісність цього літературного напряму;

- ідеалізм як бачення світу неоромантиками, в якому первинним є дух (Бог),