Західноукраїнська проза 20 - 30-х років ХХ століття: проблема неоромантизму (О. Турянський, Р. Купчинський, А. Чайковський, А. Лотоцький, Б.-І. Антонич, К. Гриневичева)

 - індивідуалізм як прагнення до власного духовного самовдосконалення та саморозкриття, що мало на меті не вивищення власних інтересів над “іншими”, а прагнення піднести “маси” до себе, на вищу духовну сходинку; 

 - містицизм як відчуття світу в єдності людини й природи, розкриття їхніх таємних / езотеричних властивостей, спрямованих на пізнання Божественного начала; 

 - символізм як вияв неоромантичного світобачення у Божественних знаках, які в змозі розкрити “духовне світло” в Душі людини; 

 - психологізм як заглиблення у людську свідомість (Душу), що допомагає самоусвідомленню і вказує власний шлях морально-духовних пошуків Бога / Світла / Логоса; 

 - історизм як звернення до історії власного народу з метою зміни його суспільної свідомості, утвердження почуття власної гідності і, понад те, формування свідомості державницької. 

У другому розділі “Ранній український неоромантизм і його послідовники” на основі творчості О.Кобилянської та її послідовників О. Турянського, К. Гриневичевої, Б.-І. Антонича, Р. Купчинського, А. Чайковського, А. Лотоцького простежується спадкоємність у розвитку неоромантизму як художнього напряму. У їхній творчості визначаються загальні риси неоромантизму та їхні відмінності в індивідуальних стилях митців “старшого” й “нового” поколінь. 

Про неоромантизм ранніх творів Ольги Кобилянської писали: Леся Українка, М. Євшан, С. Павличко, Ю. Бойко-Блохин, О. Гаєвська, І. Демченко, С. Кирилюк, В. Мельник, Р. Чопик та ін.). Серед сучасних наукових праць найгрунтовнішими є розвідки Т. Гундорової. 

 У розділі розглядаються такі прозові твори О. Кобилянської, як “Царівна”, “Valse melancolique”, “В неділю рано зілля копала” та “Апостол черні”, з погляду їхньої суголосності епосі та особливостям неоромантизму “перехідної доби”. На перший план тут виступає проблема емансипації морально-етичних начал у людині, що мали стати передумовою відродження українського суспільства; герої О.Кобилянської перебувають у силовому полі пошуку гармонії, прямуючи до вдосконалення як власного життя, так і тогочасного суспільства.

Позитивний неоромантичний герой О.Кобилянської вирізняється здатністю мирно співіснувати у багатонаціональній Австрійській імперії і при цьому зберігати свою національну ідентичність на противагу антигерою-зраднику. Він - свідомий українець - часто бере на себе завдання допомогти й іншим співвітчизникам відчути любов, обов’язок та відповідальність за свою націю. Саме тому письменниця зосереджує увагу на таких рисах характеру, як сила волі, моральна стійкість, віра в ідеали. Отже, О. Кобилянська мала на меті показати життєздатність героя-ідеалу та неспроможність антиідеалу – людини духовно деградованої, морально слабкої. 

Із представників “нового” покоління неоромантиків найближчим до традицій О. Кобилянської був О. Турянський, несправедливо забутий роман якого “Син землі” є яскравим прикладом неоромантичної прози свого часу й має кілька прочитань: увага автора зосереджується не тільки на образі “нової жінки”, а й “нового чоловіка”, які у гармонійному поєднанні творять “нову людину” – неоромантичний ідеал.

Головний акцент у своїй творчості письменник робить на питанні морального та духовного вдосконалення людини. Його “ідеальна людина” не тільки виступає взірцем чеснот для інших, сповідує християнську концепцію любові, а й відчуває свою духовну спорідненість із природою. 

Метафізичну єдність із Всесвітом / Богом автор передає через відчуття головних героїв глибинної єдності / тотожності із “душею лісу”, яка тут виконує роль Праматері – Землі, що вчить і повертає власних дітей (синів і дочок землі) у своє “творче лоно”. Автор стверджує думку про те, що “світові” наразі необхідне духовне зцілення любов’ю, первинною чистотою, закодованою не тільки у “лісі”, а й у всій земній природі (відчуття спорідненості з лісом бачимо як у Олени та Івана з “Сина землі” О.Турянського, так і в Марка з “На другому березі” Б.-І.Антонича, Дужа з “Шоломів в сонці” К.Гриневичевої та ін.). 

Творчість “нового” покоління західноукраїнських неоромантиків 20-30-х років зосереджує свою увагу на героєві, який прагне подолати хаотичний стан соціуму. Він проявляє себе активним серед народу, але не зливається з натовпом, а залишається морально сильною особистістю, яка усвідомлює своє покликання підносити до власного духовного рівня інших. Отже, з’являється якісно новий лідер, який, хоча й підвладний флюктуативним тенденціям, сповідує загальнолюдські цінності (ідеал), шукає себе, пізнаючи світ і своє місце в ньому. Однак ці пошуки (хитання від надії до сумнівів, від оптимізму до песимізму) не спричинюють роздвоєння особистості, а навпаки, посилюють її тяжіння до цільності й гармонійності на шляху виборювання ідеалу для себе й для інших. 

Звертається увага й на підпорядкованість у межах неоромантичної нарації художньої структурної та стильової домінанти. Динамічний і напружений сюжет розгортається тут через низку випробувань; неоромантичний герой проявляється у незвичайних і складних обставинах. Зав’язка часто починається з безнадії або ж просто містить її у собі, але розв’язка неодмінно закінчується перемогою добра над злом, незалежно від того, залишився головний герой живий чи ні. Основний конфлікт - між мрією і дійсністю, між добром і злом. Позитивний неоромантичний герой долає його, знаходить вихід із важкого становища, бо він – особистість цільна та гармонійна, із сильною волею й непохитними морально-духовними настановами. Отже, вся структура оповіді сприяє втіленню у творі неоромантичної авторської ідеї.

В ідейному плані ціннісними залишаються питання моралі, духовних пошуків України. Та якщо О.Кобилянська зосереджується на проблемі самоусвідомлення українців як нації (“Царівна”, “Апостол черні”), то перед представниками “нового” покоління письменників