Західноукраїнська проза 20 - 30-х років ХХ століття: проблема неоромантизму (О. Турянський, Р. Купчинський, А. Чайковський, А. Лотоцький, Б.-І. Антонич, К. Гриневичева)

Україна Р. Купчинського – це Україна сучасна й конкретна, із дійсними подіями, осмисленими автором у дусі національної галицької традиції. Це Україна дійова, активна і політизована. Описуючи події першої світової війни на західних землях, автор другим планом подає постійну присутність Великої України. Цією присутністю починається “Заметіль” (мета УСС визволити російських українців з-під гніту російського царя і об’єднати всі українські землі) і нею закінчується (братання стрільців із полоненими наддніпрянцями), що великою мірою пояснює “феномен духу українського стрілецтва” (Т.Салига). У творі Р.Купчинського Україна / Галичина / стрілецтво виступають синонімічно. Стрільці відчувають себе не просто галичанами, а українцями, синами тієї “великої” землі, яка зараз розділена між різними державами.

Ідентифікують себе з долею України й герої історичних повістей А. Чайковського “За сестрою” і “На уходах”, що охоплюють період козацьких часів. У повісті “За сестрою” письменник умовно поділяє світ на мій /наш / свій і твій / ваш / чужий, що відображає колізію між Світом й Антисвітом, де “світ” – це Україна, а “антисвіт” – це Крим, “світи татарських поселень” (С. Андрусів). Але в А.Чайковського “свій” – це не просто українець, а перш за все “побратим”, а “чужий” – це не тільки татарин, а найперше “зрадник”.

Провідною ідеєю повісті “На уходах” також є “воля”, свобода, але не тільки від зовнішнього ворога (татар), як у повісті “За сестрою”, а насамперед свобода від власного ворога (місцевої влади), яка і штовхнула людей покинути рідні домівки та вирушити зимовим степом на пошуки “кращої долі”. 

У центрі авторського макро- (Україна) й мікро-світу (сім’я) – ідеальний герой, який втілює письменницьку утопічну ідею про ідеальне суспільство. Головним символом України в повісті виступає образ Тараса Партиченка - мужнього та мудрого народного лідера, з яким зв’язані всі найважливіші події в житті уходників. 

Новаторство Андрія Чайковського, Романа Купчинського та Антіна Лотоцького полягає не в стильових характеристиках (як це є в Богдана-Ігора Антонича, Катрі Гриневичевої чи Осипа Турянського), а в ідейно-тематичних. Їхні твори - приклад кращих зразків масової літератури 20-30-х років ХХ ст. Саме така література відіграла важливу роль у становленні патріотичної свідомості пересічного українця, а також навернула до української культури багатьох польськомовних українців. Творчість А.Лотоцького і А.Чайковського - неоромантична за концепцією героя та характером розв’язання конфлікту / колізії, давала широкі можливості авторам для польоту їхньої фантазії та великою мірою відтворювала суспільно-політично-культурний “дух” міжвоєнного періоду, але за засобами вираження була традиційною і мала наслідувальний характер. 

Історична белетристика А. Лотоцького “Княжа слава” є дотичною до “Шестикрильця” та “Шоломів в сонці” К.Гриневичевої за своєю тематикою, часом написання та історичними джерелами. Але якщо А.Лотоцький у зображенні подій переказує, слідує за Київським літописом, то К. Гриневичева моделює не так історичний, як художній образ України з усіма його атрибутами. Тому в письменниці він не тільки новітній, а й змальований у тогочасному річищі науково / езотерично / містичних віянь, що є ознакою модернізму. 

Питання державності України в цих творах тісно пов’язане із “духовним заповітом” і “моральним табу” першопредка Андрія Первозванного. Звідси і колізія між “недотриманням” (відступом, хаосом, поразкою, занепадом) та “дотриманням” (порядком, законом як запорукою успіху і процвітання). Письменники прагнули перепрограмувати негативний національний код недалекоглядності / осібності у психіці українця на позитивний. Тому провідна ідея цих творів – засудження міжусобиць та ворожнечі й пропаганда злагоди та любові до своєї батьківщини. Характерними рисами для такої прози були релігійність і патріотизм. 

У цьому випадку доречно говорити про позитивний вплив згаданих тенденцій на формування свідомості митця міжвоєнного періоду ХХ ст. Західної України. Серед них твори не тільки національно-визвольного спрямування, а й духовно / релігійно / містично / езотеричного. Саме К. Гриневичева була серед когорти тих письменників, які прагнули вийти за межі видимого / матеріального й відчути той невловимий “перехід”, який поєднує два світи – “нижчий” / видимий і “вищий” / невидимий. Підтвердженням цього є й підсвідоме (а може, свідоме?) вживання письменницею слів “пів”, “напів” (“півволхв”, “півлікар”, “напівгра”, “півосміх”, “півсон”, “півспівом”, “півмовою”, “півживе серце” тощо), які ніби підкреслюють тонку межу двох світів і свідчать про дуалізм усіх земних речей. Язичницьке та християнське вірування героїв в історичній белетристиці К.Гриневичевої, як два духовні напрямки, не є взаємозамінні, а становлять єдину гармонійну світоглядну концепцію письменниці. Митці, що писали для масового читача, розробляли тему Бога у традиційно-церковному плані. Їхні твори були розраховані на підтримку усталених релігійних традицій, які мали забезпечити об’єднання усіх верств населення навколо державотворчої ідеї. 

Історична проза неоромантичного звучання А. Чайковського, К. Гриневичевої й А. Лотоцького, неоднорідна за своїми мистецькими характеристиками, але в цілому – це явище, де спостерігаємо гармонійне “співжиття” масової та модерної літератури. І, до всього,