Закономірності суспільного прогресу

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою ме-тою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для но-вих поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фак-тична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а ін-тегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відобра-жала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподіль-ним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконува-ти відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демок-ратії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку держа-ву, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точ-ніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто пе-редача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі май-бутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігають-ся в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню мора-льності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розу-му.

Саме на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізува-ти свою потенцію свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пану-ватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "...покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

"Свобода не може існувати без рівності" — це суспільний вимір. Руссо вважав, що слід зрівняти майно громадян, "наблизити крайні ступені", щоб не було ні багатих, ні бідних.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових учень виявили представники французького Просвітництва Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах і Клод-Адріан Гельвецій.

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713—1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхувані особистими інтересами, вони об'єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.

У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспі-льного договору є державна влада, в основі якої — воля народу. Метою дер-жави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами.

На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні пра-ва, то народ може розірвати договір і укласти новий.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами,- Дід-ро вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади пови-нні були мати лише громадяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатства і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов'язках.

Як і Дідро, Поль-Анрі Гольбах (1723—1789) уважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.

На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людської природи і встановлюють принципи суспіль-них відносин.

Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Голо-вними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпе-ка громадян.

Закони держави, за вченням мислителя, — це продукт суспільного до-говору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають