Закономірності суспільного прогресу

Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представ-ницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.

Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод-Адріан Гельве-цій (1715—1771).

Свої міркування про державу, право, закон і особу він будував на ви-значенні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини детермінований соціальним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, — це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є особисті інте-реси людей, передовсім боротьба проти природи і прагнення подолати про-тиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укла-дання суспільного договору і встановлення законів для охорони приватної власності.

Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вдалого суспільно-го договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. Гельвецій обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу.

Гельвецієві був притаманний особливий підхід до форм держави, при-роду яких він виводив із їхньої мети: створення умов для добробуту чи задо-волення інтересів правителів.

Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і добробуту людей — це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться за-доволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельве-цій називав поганою.

Щоб держава виконала своє призначення — створення умов для реалі-зації політичної свободи, мислитель запропонував проект федеративної дер-жави з республіканською формою правління.

Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні — виконавча влада, що формується внаслідок виборів.

 

Значний внесок у розвиток новітньої юридичної свідомості Західної Європи зробили представники італійського просвітництва, головно Дж. Віко та Ч. Беккаріа.

Філософ, історик, лінгвіст і правознавець Джамбаттіста Віко (1668—1744) виклав свої політико-правові ідеї у працях "Про незмінність правознав-ства" та "Основи нової науки про загальну природу націй, завдяки яким ви-являються також нові основи природного права народів".

Вчення Віко про політику, державу і право базується на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та об'єктивний характер історич-ного процесу. Мислитель першим за нового часу почав розглядати політичну владу, державу і право як природно-історичні явища, що закономірно вини-кають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури. Для наукової реконструкції реального процесу виникнення і розвитку держа-ви і права Віко вважав за необхідне базуватися на дослідженні історії мов, міфології та законодавчих пам'яток. Важливе методологічне значення мало звернення Віко до етимології мови політики і права для дослідження станов-лення і розвитку державно-юридичних інститутів з урахуванням різноманіт-них факторів, у тому числі природних, господарсько-економічних, психоло-гічних тощо. Мислитель убачав в етимології мови ключ до "історії речей, що позначаються даними словами", оскільки "історія всіх природних мов має підлягати такому ж рядові змін, що відбуваються з речами".

Становлення й розвиток держави і права Віко розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності в політичному і правовому жит-ті. Прогрес людства, його розвиток Віко поділяв на три періоди (епохи). Пе-ршим був "вік богів" (дитинство), що характеризувався теократично-патріархальним типом нормативного регулювання, який у зародковому стані містив початки права. Організація соціальної влади цього періоду — патріар-хальна теократія, яка базувалася на патріархальній сім'ї та первісній релігії. Право цього періоду було не правом патріархів, а безпосередньо правом бо-гів, оскільки боги вважалися безпосередніми правителями. Друга епоха — "вік героїв" (юність). Держава героїчної епохи — це аристократична респуб-ліка, яка обумовлювала і відповідні риси права й законодавства. Тут закони створювалися для користі правителів. Право цього періоду було "волею за-конодавця, вираженою в його законі". З допомогою законів аристократи за-хищали власні інтереси, накидаючи свою волю всьому суспільству. Право як мірило і норма свободи і справедливості, що базується на вічному, божест-венному розумі, знаходилося тоді в зародковому стані, захищало інтереси не-значної верстви людей — привілейованої правлячої меншості, було обплута-ним, причавленим грубою силою та втіленим у примітивній формі як приві-лей "благородних", на противагу цілковитій безправності слуг, рабів, плебеїв. Воно було патриціанським, аристократичним, а не народним, не загально-людським. Третій період — "вік людей" (зрілість). Природа людини в цей пе-ріод отримує, відповідно до світового розуму, можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політико-правового життя стають свобода, юридич-на рівність і загальне благо. Право як мірило і норма свободи поширюється на всіх людей. Лише таке право здатне породити філософів, які могли б заве-ршити його досягненням думки, що базується на основі вічної справедливос-ті. У цей період набувають повного розвитку три взаємопов'язані засади пра-ва: