Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Запорожжя та острів Хортиця в поетичній спадщині Тараса Григоровича Шевченка

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
19
Мова: 
Українська
Оцінка: 
ВСТУП
 
Актуальність теми. Найяскравішою зіркою української культури був її Кобзар – Тарас Григорович Шевченко творчість якого була пронизана любов'ю до Запоріжжя, до Дніпра, до Хортиці, до Великого Лугу. У запорозьких козаках Шевченко вбачав кращі риси українського народу, його волелюбність, його ненависть до гнобителів та загарбників. Народившись майже два століття тому, він передбачив в поетичній формі долю своєї нації і Батьківщини, саме тому, шануючи пам'ять Шевченка, слід зробити все для втілення у життя його мрії про вільну Україну, особливо в сьогоднішніх складних політичних умовах, коли Україна стоїть над прірвою втрати не лише цілісності, але й власного суверенітету, творчість Т. Г. Шевченка не лише не втрачає своєї актуальності, але і набирає нового розмаху натхненого патріотизмом в сучасному українському суспільстві.
Метою роботи є комплексне вивчення всього масиву джерел які свідчать про місце запорозького козацтва та Запорозького краю в творчості Великого Кобзаря. Отримані результати представити на широкий загал.
Острів Хортиця, і Запорізький край знайшли відображення у трьох вимірах життя і творчості Кобзаря: поетичному, епістолярному і безпосередньому знайомстві. Завданням даної наукової роботи є дослідження кожного із них.
Об'єктом роботи є творча, епістолярна і художня спадщина Т. Г. Шевченка.
Предметом роботи виступають писемні, епістолярні, художні джерела, з означеної проблеми.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше залучено весь комплекс історіографічної і джерельної бази відносно проблеми вивчення місця Запорожжя в творчості Т. Г. Шевченка.
 
РОЗДІЛ I ЗАПОРОЖЖЯ ТА ОСТРІВ ХОРТИЦЯ В ПОЕТИЧНІЙ СПАДЩИНІ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА
 
Одним із перших, хто привернув увагу до українських святинь, спробував осягнути їх був Тарас Григорович Шевченко. Хортиця була і залишається одним із найзагадковіших феноменів української культури. Про це, зокрема, свідчать археологічні відкриття Я. Новицького і Д. Яворницького, а також дослідження на острові останніх років, які змінили існуюче уявлення про Хортицю, яка представляється перед нами не тільки як острів козацької слави або рідкісна природна пам'ятка, а і як давній острів-святилище, потужне сакральне місце[8]. Разом із тим Хортиця – одне з небагатьох географічних місць, України, якій присвячено окремі писемні згадки, починаючи від трактату візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного «Про управління імперією» та згадок у руських літописах ХІІ-ХІІІ ст. Проте довгий час Хортиця як феномен культури перебувала в тіні, у зоні забуття.
Ще до зустрічі з Хортицею поет володів значним історичним матеріалом, багато знав про морські походи запорожців, про славетні битви з польською шляхтою, про боротьбу проти турецько-татарської агресії[10]. Запорозька Січ сприймалася ним як осередок волі, центр національно-визвольної боротьби. Свої знання Шевченко черпав з кращих історичних праць свого часу – І. Срезневського «Запорожская старина», козацьких літописів С. Величка, Г. Грабянки, М. Коржа, Самовидця та ін. Шевченко чудово знав Запорожжя й інші історичні місця, тісно пов'язані з історією землі української[16]. Усі ці місця були овіяні думами і піснями про славу і волю. [1] Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як “Тарасова ніч” (1838), “Перебендя”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”. В історико-героїчній поемі «Гайдамаки» поет вперше створив образ Хортиці. (7 квітня 1841 р., Санкт-Петербург). “Гамалія” (жовтень – перша половина листопада 1842 р) та «Іржавець» в якій розказав «як покидали запорожці «Великий Луг», Січ» (друга половина 1847 р., Орська кріпость) і «Не хочу я женитися» (друга половина 1848 р., Кос-Арал) в якому поет устами козака говорить про свою давню мрію…
« Піду я одружуся з моїм вірним другом
З славним військом запорозьким та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері буду добре жити…»
Поему «Чернець» присвятив запорожцю Семену Палію. У вірші «У неділеньку у святую» він прославляє «преславного запорожця Павла Наливайка». Запорозькому козацтву – безстрашному і справедливому – присвятив він ще багато своїх віршів («У тієї Катерини», «Ой чого ти почорніло»[19]. Та й у своєму «Заповіті», вважає запорізький дослідник творчості Т. Г. Шевченка про запорізький край Петро Павлович Ребро, він пише саме про Запорожжя, про Дніпрові пороги, адже Дніпро ревів у порогах, і Ревучим люди називали поріг «Ненаситець»:
« Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого
На Вкраїні милій, щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі було видно, було чути,
Як реве ревучий».
Разом їх об'єднує тема Запорозької Січі, Запорожжя і козацтва: кобзар вшкварив, а козаки – //Аж Хортиця гнеться – //Метелиці та гопака// Гуртом оддирають («Гайдамаки»), «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! сестро?» //Загула Хортиця з Лугом: «Чую! Чую!» («Гамалія»), «Не втікали б із Хортиці //Славні небожата» («Іржавець»), «З славним батьком запорозьким // Та з Великим Лугом // На Хортиці у матері // Буду добре жити, // У оксамиті ходити, // Меда-вина пити» («Не хочу я женитися») [28].
Отже, для Шевченка острів Хортиця – це і є Запорозька Січ. Вся творчість Кобзаря пройнята болісною пам'яттю минулої запорозької слави.
Незважаючи на те, що поет залишив лише п'ять поетичних рядків, у яких згадується Хортиця, він був першим у художній літературі, хто не тільки неодноразово у своїй творчості звертався до острова, а й першим серед тих хто спеціально її відвідав.
У першій половині 40-х років XIX ст. Т. Г. Шевченко був вже відомий і як художник, і як поет. У 1843 році, після закінчення Академії мистецтв, мрія Шевченка здійснюється. В травні він виїхав в Україну, де не був протягом чотирнадцяти довгих років. Тарас Шевченко перебуває тут до лютого 1844 року, мандрує по містах і селах Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини, Київщини. Поет відвідує рідних, спостерігає життя народу, бачить його страждання[21]. У цей час Шевченко знайомиться з письменником-етнографом О. Афанасьєвим-Чужбинським, поетом В. Забілою, художником, майбутнім ілюстратором рукописного “Кобзаря” Я. де Бальменом [2]. Подорожуючи, Т. Г. Шевченко виконує багато малюнків. Під впливом побаченого і пережитого в нього виникає задум створити серію офортів “Мальовнича Україна”, де він хоче показати минуле й сучасне свого народу, його життя та побут, красу рідного краю, його архітектуру та історичні пам'ятки -Україну: “…і краєвидами гарною, й історією славною, і побутом цікаву й навдивовижну”. Шевченко пише: “…Я рисую теперь Україну… Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красою прикметні; вдруге, як теперішній народ живе, втретє, як він колись жив і що виробляв”… “Мальовнича Україна” повинна була стати періодичним художнім виданням, своєрідною художньою енциклопедією України[26]. За задумом митця, вона мала виходити окремими випусками по три офорти чотири рази на рік. Однак Шевченкові, з причин, не тільки від нього залежних, не вдалося повністю здійснити цей задум. Друком вийшли лише два випуски. Серія стала видатним явищем в історії українського мистецтва.
Сьогодні не можна однозначно відповісти на питання, яким маршрутом мандрував поет на Дніпрові пороги, імовірно, біля Кременчука по наплавному мосту поет переїхав на правий берег Дніпра і опинився на землях Катеринославщини [6]. “Прикметний шлях цей тим, що простягшись на цілих триставерств, починаючи от Ромна і до Кременчука, він не проходить ні через одне місто чи містечко, ні через село, ні навіть через хутір. Пролягає собі серед чистого, рівного, зеленого поля. Тільки де-не-де стоять корчми з великими стодолами та глибокими криницями…” – писав Шевченко про ці місця у повісті “Наймичка”. Підтверджує слова поета і його сучасник Г. П. Галаган: “ У дуже безрадісний для краю час проїжджав тут поет. Народ бідував тут, як і по всій Україні»… Мандруючи по Катеринославщині, поет не розлучався зі своїм альбомом[27]. Тарас Шевченко зупинився на деякий час в селі Орлику, де ріка Орель впадає у Дніпро. Тут він змалював три малюнки: «Хутір на Україні», «На Орелі» (фото 1), та «Краєвид з кам'яними бабами» (фото2).
 
Фото 1 Картина Т. Г. Шевченка «На Орелі»1844рік.
  
Фото 2 Картина Т. Г. Шевченка «Краєвид з кам'яними бабами» 1845рік
 
Є припущення, що на всіх трьох орільских малюнках Т. Г. Шевченка зображено одне й те ж місце на карті Придніпров'я: з різних точок зображено пейзаж біля села Турово (нині Царичанський район Дніпропетровської області) [27]. Художник точно передав вигони річки й особливості місцевості на цих невеликих, зроблених буквально “з коліна” малюнках.
Що міг малювати Т. Шевченко на Запорожжі? Що його цікавило? У проханні до Петербурзького «Общества поощрения художников» обгрунтовуючи задум альбому «Живописная Украина», він обіцяв увічнити для нащадків «следы вековых потрясений, поэтические предания о доблестных подвигах предков и разнообразные красоты природы». Де ж поділися ці ескізи? Альбоми з етюдами та малюнками 1843 року були вилучені у Тараса Шевченка під час арешту на Дніпровській переправі у 1847 році. Якимось неймовірним шляхом вони потрапили перегодом до польського археолога і колекціонера Костянтина Свідзинського[24]. Вже після його смерті Пантелеймон Куліш згадував: «Дивним і незбагненним явищем було б для якого-небудь малоросійського пана умираючий поляк, католик і аристократ, оточений такими речами, як мідні дошки з українськими сценами, гравірувані поетом Шевченком, як його дорожні альбоми, набуті з десятих рук за велику плату»[23].
Отже, провідною тематикою у художній творчості митця стали історичні сюжети та побутові сцени з життя українців, зображення краєвидів України, і Запорожжя у тому числі, які стверджували національну і культурну самобутність українства, окремішність розвитку історичного шляху України. Це слугувало розвитку національної самосвідомості українців, формуванню патріотизму та поваги до власних культурно-історичних надбань, що сприяло національному відродженню українства.
 
РОЗДІЛ II КОБЗАР НА ХОРТИЦІ
 
З існуючих біографічних даних Кобзаря та праці, присвяченої перебуванню Т. Шевченка на Запорожжі, виявляється, що він відвідав острів у липні – серпні 1843 р., під час своєї першої подорожі Україною. Це була омріяна й вистраждана мандрівка молодого Тараса на рідну Україну після багатьох років розлуки з нею, від неї він очікував на дотик із тим рідним, багато в чому ідеалізованим. При дослідженні шляху Тараса до острова Хортиці в різних джерелах знайдені спогади і припущення, які доповнюють чи навпаки суперечать один одному. На дніпровські пороги Шевченко відправився з Полтавщини, його полонили красою чудові краєвиди в по низов'ї річки Орелі[17]. І поміж численних скіфських та половецьких могил, на вершинах яких красувались кам'яні баби, розкинулися невеликі старовинні українські села. Десь у районі Старого Орлика, розташованого поблизу злиття Орелі з Дніпром, Шевченко переїхав на правий берег Дніпра[7]. Дорога йшла уздовж берега, можливо саме про цю про місцевість поет згадує у повісті: «Наймичка»: «... І не поштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари». Діставшись правого берега Дніпра, поет продовжує свою подорож через Верхньодніпровськ – поштову станцію Романкове- Карнаухівку. Згодом прибув до Катеринослава. Подорожував Шевченко по Катеринославщині на поштових. Шлях вів через Старі Кодаки, хутір Волоський, поштову станцію Концерополь, колонію Ейнлаге. А згодом прибув на острів Хортицю[3]. Є запис сторічного діда Власа Сербиченка, який у 1911році розповів більш докладніше про події давнього 1843року, пов'язані з поетом: «Жаркого липневого дня йшов молодий рибалка, йшов з села Вовнижі в село Микольське. Біля Ненаситецького порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече, з невеликою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. Я дізнався, що поет ішов до Діда – так називався поріг Ненаситець. Своєю стихійною розбурханістю зачарували поета дніпровські пороги. Найбільш небезпечним вважався Ненаситецький поріг, або, як його називали, Дід-поріг. Він складався з семи брил та дванадцяти гряд. Вода біля правого берега з гуркотом падала з висоти чотири з половиною метри, кипіла та вирувала, як у велетенському казані. Це місце називали пеклом. …Дніпровські пороги бентежили Шевченкову уяву, котрий присвятив їм немало поетичних рядків, віддзеркаливши могуть цього природного явища. Згадаймо хоча б такі рядки з добре відомих творів поета[4]. «…Тільки і остались, що пороги серед степу. Ревуть-завивают»… («Гайдамаки»). Нижче Дід-порога, знаходилася Воронова Забора, далі пороги Вовнизький, Будило і Таволжанський. Згідно інформації з щоденника Еріха Лясоти, який подорожував по руслу Дніпра через пороги 7 червня 1594р. саме «Тут тепер знаходиться найкраща загальна татарська переправа, яка простягається аж за Таволжаний (Tawal Zani), тому що Дніпро тут тече тільки одним руслом і не особливо широкий»[1]. Дмитро Яворницький в книзі «Дніпрові пороги», перевидання 2002р,, говорить про поштовий шлях від Катеринославу /тобто Половиці/ на лівий берег Дніпра через перевіз значно вище Кічкаського перевозу, а саме біля острову Таволжанський. «…За часи запорожців тут, де тепер село Федорівка-Язикова, був відомий перевіз, який звався Таволжанський. Тут ще запорожці та гайдамаки перепливали кіньми на Таволжанський. «... В тому місці, хоча течія води й бистра, та береги правий (острова Таволжаного) і лівий, вище острова Перуна, підступніші і ширина ріки не більша як 200 саж. «. «Татари мали немало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будило і Зайвий, другий – трохи вище острова Хортиці, в урочище Кічкас. Перше місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовував острова Таволжанський і Перун на три проливи і саме там найлегше було переплисти з кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був притиснутий скелями і мав лише 80 сажень вширш»[22].
З правого боку тягнувся великий Чумацький шлях, од Половиці, тобто од міста Катеринославу, на степ пана Захарина, повертався на Язикову коло Шмаляної могили, як поминути Рябу могилку, де Підгородянська пошта. … З лівого боку до Дніпра сюди ж таки йшов великий Чумацький шлях од Самари через Свистунівський шлях і тут розходився на Олександрівськ. Дослідження записів Яворницького наводить на думку про переправу Тараса Шевченко саме біля острова Таволжанського, а не Кічкасу[25].
Цю версію продовжив краєзнавець Юрій Вілінов «Шевченко ночував у селі Августинівка, читав «Катерину» селянам, які зібралися на гостини у хатині Сербиненків (за іншою версією – Сербинових). Наступного ранку він пішов далі і надвечір, здолавши Кічкаську переправу, зупинився біля вітряків на околиці села Вознесенівка. Але з карти видно, що на правому березі до Кічкаської переправи вже не було козацьких поселень, то краще було переправитися у о. Таволжанський і, проїхавши поштовим Олександрівським трактом (або пройшовши пішки вздовж лівобережжя), дістатися до козацького поселення Вознесенки[5].
«Село Вознесенка розташувалося вздовж лівобережжя Дніпра напроти острова Хортиця від урочища Сагайдачного до річки Суха Московка. Згадувана річка Суха Московка протікає глибокою балкою з такою самою назвою[8]. Її річище відносно пряме (немає протоків та озер) і впадає у Дніпро, утворюючи широке гирло. Разом з тим Суха Московка менш повноводна за Мокру, тому і отримала назву суха. Біля вулиці Сонячної до Сухої Московки впадає більш повноводна річка Капустянка. Що тече в паралельному їй південно-східному напрямку. Річка Суха Московка і була північно-західною межею Олександрівська та південно-східною села Вознесенка. /Історія села Вознесенівка та прилеглої місцевості описана в книзі А. Волової “Александровск-Запорожье”/. Сюди поселилася після руйнування Січі в 1775 році значна кількість козаків, які жили в Великому Лузі і Крутому Яру. Вони іменувалися малоросіянами і жили в місті та його передмістях, то в слободі Нешкребівка (Олександрівська слободка, Вознесенка), то на острові Хортиці, то в урочищі Сагайдачному[14]. Тут по балках, що повиходили в [річку] Московку жили запорожці хуторами; по їх прозвищам балки названі, наприклад балка Капустянка від козака Капустян, який тут жив. Запорожці, що тут проживали і Покрову строїли (тобто церкву в 1774р). Вознесенівка – велика слобода, а попервах там поселився козак Нешкреба і вона звалася Нешкребівка.
Як не було ще тут крепості (до 1770р), то в плавнях і крізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що й звір не пролізе…За переказами, які зібрав відомий історик Яків Павлович Новицький (1847-1925р) до будівництва Олександрівської фортеці та заснування вздовж річок Суха та Мокра Московка стіною тягнулися дубові ліси, які при виході у долину Дніпра зливалися з безкінечним лісом Великого Лугу. Але з початком будівництва у 1770 році фортеці почалася масова вирубка дубів. Як згадував 87-річний старець Василь Іванович Нагірний (Москаленко) : «Молоді і старі, в обхват двох людей, дуби рубали безпощадно, рубали на дрова, рубали на будівлі, і до весни 1771 року вздовж берегів обох Московок лисіли одні пні. З того часу берега на ріках Московок залишилися голими і вже не буде тут лісу, поки світить сонце»[26].
За словами вище згаданого діда Власа Сербиченка: « У селі Микольському Шевченко ночував. Увечері на прохання селян, котрі зібралися, він читав свою «Катерину» та інші твори. Наступного дня господар хати, де поет ночував, відвів його-до Кічкасу[8]. Тут Тарас Григорович переправився через Дніпро на Вознесенку». У Вознесенівці оселилися козаки які жили в Великому Лузі і Крутому Яру та переселилися після руйнування Січі в 1775 році.
Безпосередня зустріч із давно омріяним островом не могла не бентежити Т. Шевченка. Але те, що він побачив на Хортиці, надзвичайно неприємно вразило поета: ідеальний український краєвид був не тільки забутий і закинутий, а ще й відданий колоністам-менонітам. Це означало цілковиту протилежність усім його уявленням про острів. Мабуть, правий П. Ребро, пишучи: «Шановний читачу, чи не задумувались ви над питанням: чому мовчав олівець художника Шевченка (адже не збереглося жодного малюнка, зробленого ним на Хортиці) [12]? Здається, пояснення може бути лише одне: побачене й почуте на Запоріжжі вибило митця з робочого ритму, у нього, простіше кажучи, опустилися руки. Адже він мріяв про «Мальовничу Україну», а тут побачив… колонізований край». Страшна картина постала перед поетовими очима: нащадки запорожців на землі, политій кров'ю їх батьків, стогнали в кріпосній неволі. Поет бачив, як “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають”, як “під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне”. Пізніше почуття поета вилилися у збірку “Три літа”. Тяжко було йому бачити на місці колишньої козацької вольниці – неволю, замість великої слави народної – народну неславу. Гнівом і протестом сповнюються його вірші після подорожі 1843 року. Минуле і тогочасне диктували один вихід зі становища – повстання. І Шевченко все більше і більше проймається цією ідеєю[24]. Із усього баченого і почутого їм виростає полум'яний памфлет “Сон”[24].
Отже, здійснилася давня мрія Тараса Григоровича побачити на власні очі одну із святинь українського народу – Запоріжжя і острів Хортицю у тому числі, але не зрадів поет тій страшній картині козацької неволі що предстала перед його очима, не надихнув а ні Дніпро, а ні Хортиця і на створення картини, чи то навіть невеличкого малюнку.
За переказами відомо, що він зупинився в с. Вознесенівка (зараз територія м. Запоріжжя) у сім'ї Прокопа Булата, де прожив близько двох тижнів. із переправи не пішов до сільської управи, як того вимагали існуючі тоді приписи для подорожніх, а зупинився на кілька днів в садибі Прокопа Булата на його запрошення, щоб послухати розповіді про часи минулі і побувати на острові Хортиця. Ночував під старою грушею. За цей час він, користуючись послугами сина Прокопа Булата Романа, кілька разів на човні перепливав Дніпро, щоб дістатися острова, який обійшов по колу. Ходив стежками легендарної Хортиці, оглядав залишки козацьких укріплень, поміж похиленими хрестами козацького кладовища, зарослого бур'яном, був зачарований красою порогів і круч великого Славутича[18]. І, як свідчать дослідники його творчості, у селі Вознесенівці, читав селянам свою поему «Катерина». Онук Прокопа і дядько Дмитра Никоновича Максим Андрійович Булат в 1958 році розповідав, що завітавши до Булатів, Тарас того ж таки дня, під вечір, пішов туди, де нині палац спорту ― Юність і перетинаються вулиці Перемоги і Лермонтова. Там, тоді, за межею Булатовського городу, простиралася чудова галявина, на якій стояли вітряки. Біля них завше було людно. Зустрівшись із селянами Тарас слухав їх розповіді про зруйнування Запорозької Січі, нищення і переслідування козацтва… Молодий Шевченко запевняв усіх, хто його слухав, що все одно недалекий час, коли настане кінець їхній владі і привілеям, а також переконував люд, що землю у панів одберуть і передадуть тим, хто у поті чола робить на ній. Така бунтівлива промова 29-річного Кобзаря, природно, трималася у великій тайні, а тому тільки перед смертю Роман Булат розказав про неї своїм синам та небожам[9].
Гостював Шевченко не тільки у Булатів; певний час приймала його у 1843 році і сім'я Яценків на теперішній вулиці Грязнова. У супроводі Романа Булата Кобзар відвідав ярмарок в Олександрівську[11]. Ця обставина спонукала міську думу до вельми прогресивного, з огляду на час і постать Шевченка, рішення: ярмаркову площу 17 травня 1905 року було перейменовано на Шевченківську!
Про Хортицю, Великий Луг, запорозьке козацтво Шевченко писав, після своєї подорожі на Придніпров'я. В одному з віршів, створеному на засланні, поет мріяв:
… А піду я одружуся з моїм вірним другом,
з славним батьком запорізьким та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері буду добре жити…
З Олександрівська Тарас Григорович подався на місця козацьких вольностей, як гадають дослідники, поїхав до села Покровського. “Тут карта поштових сполучень того часу підказує єдино можливий маршрут подорожі: сороковерстовий маршрут від Олександрівська до Концерополя, а звідти сімдесяти чотириверстовий до Нікополя на поштових конях”- пише дослідник творчості Шевченка П. Жур. Цілком можливо, що по дорозі поет відвідав і місця Старої Січі біля села Капулівки, де знайшов останній свій спочинок славетний козак Іван Сірко. Шлях Шевченка по придніпровським степам відтворився в його поезіях “Розрита могила”, “Іржавець”, “Сліпий” та інших. Козацьке селище Покровське, було останнім, куди завітав поет. З Покровського Шевченко вирушає у зворотню дорогу до Кирилівки. Їхав він, мабуть, через Нікополь – Катеринослав – Кременчук -Чигирин – Черкаси – Звенігородку. А 18 серпня Шевченко був уже вдома – в рідній Кирилівці. Він дуже хотів побачитись з рідними і писав у Кирилівку братові Микиті: …“а все-таки лучше, коли получиш, почитаєш хоч слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється… Поклонись усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи нехай не вмирає, скоро побачимось».
Отже, родина Булатів увійшла в історію України завдяки тому, що вони зберегли відомості про перебування в їхній родині під час мандрівки Запорожжям Т. Г. Шевченка. Сьогодні пам'ять про перебування Т. Г. Шевченка на Вознесенці зберігає стара груша. Щороку на День народження поета сюди з'їжджаються представники всіх районів Запорізької області, вчителі проводять біля неї відкриті уроки. Народні майстрині, вишивальниці приносять свої твори, присвячені поету, його творчості.
 
РОЗДІЛ III ОСТРІВ ХОРТИЦЯ В ЕПІСТОЛЯРІЯХ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
 
У листі до Я. Кухаренка (1800-1862) 3, наказного отамана Чорноморського козачого війська, українського письменника й етнографа, генерал-майора, від 26 листопада 1844 р. Шевченко, будучи в Санкт-Петербурзі, згадує свою минулорічну подорож Україною, зокрема Хортицю: «Був я уторік на Україні – був у Межигорського спаса. І на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Рядки досить промовисті. З їхньої тональності добре відчутний відгомін глибоко закарбованих переживань поета. Як бачимо, Т. Шевченко чітко пов'язує руйнування українського етнокультурного простору з паплюженням Хортиці. Такі ж глибоко негативні зміни, як це випливає з рядків листа, відбулися внаслідок появи на острові домінуючого чужого начала, насамперед духовного, релігійного і культурного. Бо для будь-якої національної святині названі зміни мають розцінюватися виключно негативно, як ті загрози і небезпеки, що ведуть до знищення її актуального статусу. Очевидно, що саме святинею і виступала Хортиця для українського поета[8]. Можна також зробити припущення й про те, що втрата Україною свого ідеального або ж максимального статусу в очах Т. Шевченка відбулася, зокрема, внаслідок занепаду ідеального статусу Хортиці як однієї зі значущих українських святинь. П. Ребро вважає, що подорож Шевченка на Запоріжжя – «одна з найважливіших сторінок у життєписі Великого Кобзаря. Чому одна з найважливіших? Тому що зустріч із запорозькою дійсністю, яка так контрастувала з мріями поета, глибоко вразила його, потрясла і мала виключне значення у формуванні революційно-демократичних поглядів Т. Шевченка. Не випадково І. Франко його поезію цього періоду вважає суціль політичною. Образно кажучи, Хортиця стала горнилом духовного меча українського Прометея»[8]. Острів Хортиця в поезії Тараса Шевченка (опосередковані згадування)  Відгомін зустрічі з Хортицею ми також зустрічаємо і в поезії Т. Шевченка, де мають місце вже опосередковані згадки[15]. Насамперед, мається на увазі вірш «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (14 грудня 1845, В'юнища). Серед інших вірш містить і такі рядки: «І на Січі мудрий німець // Картопельку садить, // А ви її купуєте, // Їсте на здоров'я // Та славите Запорожжя, // А чиєю кров'ю, // Ота земля напоєна, // Що картопля родить, – // Вам байдуже. Аби добра // Була для городу!».  Таким чином, беручи до уваги розглянутий нами контекст згадування Хортиці у віршах Тараса Шевченка, а також факт безпосереднього знайомства з островом, бачимо, що з Хортицею ототожнюється як Запоріжжя, так і Запорізька Січ. Зустріч із запорозькою дійсністю, яка так контрастувала з мріями поета, глибоко вразила його, потрясла і мала виключне значення у формуванні революційно-демократичних поглядів Т. Шевченка.
 
ВИСНОВКИ
 
В результаті вивчення широкого кола історичної літератури, творів Тараса Григоровича Шевченка, матеріалу, його епістолярної спадщини дозволило реалізувати поставлену мету і дослідницькі завдання, а саме:
Як видно із творчості поета, геpоїчне минуле укpаїнського наpоду займає пpовідне місце в мистецтві Т. Г. Шевченка і виконує головне завдання його поезії, яке він сам сфоpмулював у словах: «Возвеличу малих отих pабів німих! Я на стоpожі коло їх поставлю слово», а острів. Вся творчість Кобзаря пройнята болісною пам'яттю минулої запорозької слави, він був першим у художній літературі, хто не тільки неодноразово у своїй творчості звертався до козацького острова, а й першим серед тих хто спеціально його відвідав;
Провідною тематикою у художній творчості митця стали історичні сюжети та побутові сцени із життя українців, зображення краєвидів України, і Запорожжя у тому числі, які стверджували національну і культурну самобутність українства, окремішність розвитку історичного шляху України;
Зустріч із давно омріяним островом неприємно здивувала і розчарувала поета, а те, що він побачив на Хортиці, надзвичайно неприємно вразило Великого Кобзаря: ідеальний український краєвид був не тільки забутий і закинутий, а ще й відданий колоністам-менонітам. Це означало цілковиту протилежність усім його уявленням про острів свободи;
Відомості про перебування Т. Г. Шевченка в Запорізькому краї і на острові Хортиця ретельно зберігаються в сім'ї Булатів, які надали дво недільний притулок Великому поету завдяки чому стали «місцевими знаменитостями» краю;
Таким чином, зустріч із запорозькою дійсністю, яка так контрастувала з мріями поета, глибоко вразила його, потрясла і мала виключне значення у формуванні революційно-демократичних поглядів Т. Шевченка.
 
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ
 
Публікації документів і матеріалів
1. Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева // Запорозька старовина. – Київ-Запоріжжя: НДІ козацтва Запорізьке відділення, 2003. – С. 222-277.
Загальна література
2. Анісов В. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / В. Анісов, Є. Середа. – К. : Держ. вид-во худ. літ., 1959. – 460 с.
3. Бугаєвич І. В. Перекази про перебування Т. Г. Шевченка на о-ві Хортиця / І. 4. В. Бугаєвич, Л. І. Дума // Народна творчість та етнографія. – 1987. – № 4. – С. 86.
5. Вилинов Ю. «Земля, яку сходив Тарас…» / Ю. Вилинов / Остров в филиграни эпох ипутей: Хортицкий колаж / Ю. Вилинов. – Запорожье: Полиграф, 2003. – С. 152-159.
6. Горина О. Великий поэт на Запорожье (по архивным материалам) / О. Горина // Запорізька правда. – 1961. – 2 березня. – С. 4.
7. Завгородній Ю. Ю., Остапенко М. А. Сакральний вимір острова Хортиця (до постановки питання) // Культурологічні студії: Зб. наук. праць. – К. : Видавничий.
8. Завгородній Ю. Тарас Шевченко і острів Хортиця: модерні витоки відродження давньої святині / Ю. Завгородній // Хортиця. – 2013. – № 4. – С. 83 – 88.
9. Кириленко В. Булат – нащадок тих самих Булатів: до190-річчя з дня народження Великого Кобзаря / В. Кириленко // Запорозька Січ. – 2004. – 6 березня (№ 44). – С. 4.
10. Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко: життя і творчість / Є. П. Кирилюк. – К. : Держ. вид-вохуд. літ-ри, 1964. – 652 с.
11. Олейник С. Где гулял Шевченко / С. Олейник // Индустриальное Запорожье. – 2005. – 2 июня. (№ 122-124). – С. 14.
12. Ребро П. Т. Шевченко і Запоріжжя: доповіді, статті, вірші, хроніка. Кн. 2 / – Запоріжжя: «Байда», 2007. – 120 с.
13. Рекубрацький А. Хай біля нас і постане Тарас: [вірш] // Рекубрацький А. Не догорить свіча по Україні. – Запоріжжя, 2004. – С. 216 – 217.
14. Сокульський А. Л. Тарас Шевченко і Хортиця / А. Л. Сокульський // Козацька Хортиця: історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва: монографія / А. Л. Сокульський. Запоріжжя, 2008. – С. 467-490.
15. Ребро П. Хортиця і Тарас Шевченко // Хортиця. – 2013. – № 4. – С. 81 – 83.
16. Чалий М. К. Життя і твори Тараса Шевченка: (звіт матеріалів до його біогр.) / М. К. Чалий; пер., післям. та комент. В. Л. Смілянської. – К. : Веселка, 2011. – 263 с. : іл.
17. Шугаров О. Кобзар і Запоріжжя: [до 180-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка] / О. Шугаров // Запорізька правда. – 1994. – 5 березня. – С. 2.
18. Юр'єва М. Є на Хортиці Тарасова стежина: [про перебування Т. Шевченка на о. Хортиця] / М. Юр'єва // Запорізька правда. – 1987. – 8 березня.
Фото Капча