Запорожжя та острів Хортиця в поетичній спадщині Тараса Григоровича Шевченка

Предмет:

Тип роботи:

Реферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

на правий берег Дніпра[7]. Дорога йшла уздовж берега, можливо саме про цю про місцевість поет згадує у повісті: «Наймичка»: «... І не поштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари». Діставшись правого берега Дніпра, поет продовжує свою подорож через Верхньодніпровськ – поштову станцію Романкове- Карнаухівку. Згодом прибув до Катеринослава. Подорожував Шевченко по Катеринославщині на поштових. Шлях вів через Старі Кодаки, хутір Волоський, поштову станцію Концерополь, колонію Ейнлаге. А згодом прибув на острів Хортицю[3]. Є запис сторічного діда Власа Сербиченка, який у 1911році розповів більш докладніше про події давнього 1843року, пов'язані з поетом: «Жаркого липневого дня йшов молодий рибалка, йшов з села Вовнижі в село Микольське. Біля Ненаситецького порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече, з невеликою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. Я дізнався, що поет ішов до Діда – так називався поріг Ненаситець. Своєю стихійною розбурханістю зачарували поета дніпровські пороги. Найбільш небезпечним вважався Ненаситецький поріг, або, як його називали, Дід-поріг. Він складався з семи брил та дванадцяти гряд. Вода біля правого берега з гуркотом падала з висоти чотири з половиною метри, кипіла та вирувала, як у велетенському казані. Це місце називали пеклом. …Дніпровські пороги бентежили Шевченкову уяву, котрий присвятив їм немало поетичних рядків, віддзеркаливши могуть цього природного явища. Згадаймо хоча б такі рядки з добре відомих творів поета[4]. «…Тільки і остались, що пороги серед степу. Ревуть-завивают»… («Гайдамаки»). Нижче Дід-порога, знаходилася Воронова Забора, далі пороги Вовнизький, Будило і Таволжанський. Згідно інформації з щоденника Еріха Лясоти, який подорожував по руслу Дніпра через пороги 7 червня 1594р. саме «Тут тепер знаходиться найкраща загальна татарська переправа, яка простягається аж за Таволжаний (Tawal Zani), тому що Дніпро тут тече тільки одним руслом і не особливо широкий»[1]. Дмитро Яворницький в книзі «Дніпрові пороги», перевидання 2002р,, говорить про поштовий шлях від Катеринославу /тобто Половиці/ на лівий берег Дніпра через перевіз значно вище Кічкаського перевозу, а саме біля острову Таволжанський. «…За часи запорожців тут, де тепер село Федорівка-Язикова, був відомий перевіз, який звався Таволжанський. Тут ще запорожці та гайдамаки перепливали кіньми на Таволжанський. «... В тому місці, хоча течія води й бистра, та береги правий (острова Таволжаного) і лівий, вище острова Перуна, підступніші і ширина ріки не більша як 200 саж. «. «Татари мали немало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будило і Зайвий, другий – трохи вище острова Хортиці, в урочище Кічкас. Перше місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовував острова Таволжанський і Перун на три проливи і саме там найлегше було переплисти з кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був притиснутий скелями і мав лише 80 сажень вширш»[22].

З правого боку тягнувся великий Чумацький шлях, од Половиці, тобто од міста Катеринославу, на степ пана Захарина, повертався на Язикову коло Шмаляної могили, як поминути Рябу могилку, де Підгородянська пошта. … З лівого боку до Дніпра сюди ж таки йшов великий Чумацький шлях од Самари через Свистунівський шлях і тут розходився на Олександрівськ. Дослідження записів Яворницького наводить на думку про переправу Тараса Шевченко саме біля острова Таволжанського, а не Кічкасу[25].

Цю версію продовжив краєзнавець Юрій Вілінов «Шевченко ночував у селі Августинівка, читав «Катерину» селянам, які зібралися на гостини у хатині Сербиненків (за іншою версією – Сербинових). Наступного ранку він пішов далі і надвечір, здолавши Кічкаську переправу, зупинився біля вітряків на околиці села Вознесенівка. Але з карти видно, що на правому березі до Кічкаської переправи вже не було козацьких поселень, то краще було переправитися у о. Таволжанський і, проїхавши поштовим Олександрівським трактом (або пройшовши пішки вздовж лівобережжя), дістатися до козацького поселення Вознесенки[5].

«Село Вознесенка розташувалося вздовж лівобережжя Дніпра напроти острова Хортиця від урочища Сагайдачного до річки Суха Московка. Згадувана річка Суха Московка протікає глибокою балкою з такою самою назвою[8]. Її річище відносно пряме (немає протоків та озер) і впадає у Дніпро, утворюючи широке гирло. Разом з тим Суха Московка менш повноводна за Мокру, тому і отримала назву суха. Біля вулиці Сонячної до Сухої Московки впадає більш повноводна річка Капустянка. Що тече в паралельному їй південно-східному напрямку. Річка Суха Московка і була північно-західною межею Олександрівська та південно-східною села Вознесенка. /Історія села Вознесенівка та прилеглої місцевості описана в книзі А. Волової “Александровск-Запорожье”/. Сюди поселилася після руйнування Січі в 1775 році значна кількість козаків, які жили в Великому Лузі і Крутому Яру. Вони іменувалися малоросіянами і жили в місті та його передмістях, то в слободі Нешкребівка (Олександрівська слободка, Вознесенка), то на острові Хортиці, то в урочищі Сагайдачному[14]. Тут по балках, що повиходили в [річку] Московку жили запорожці хуторами; по їх прозвищам балки названі, наприклад балка Капустянка від козака Капустян, який тут жив. Запорожці, що тут проживали і Покрову строїли (тобто церкву в 1774р). Вознесенівка – велика слобода, а попервах там поселився козак Нешкреба і вона звалася Нешкребівка.

Як не було ще тут крепості (до 1770р), то в плавнях і крізь понад Московкою був такий ліс, лоза та очерет, що