Запорожжя та острів Хортиця в поетичній спадщині Тараса Григоровича Шевченка

За словами вище згаданого діда Власа Сербиченка: « У селі Микольському Шевченко ночував. Увечері на прохання селян, котрі зібралися, він читав свою «Катерину» та інші твори. Наступного дня господар хати, де поет ночував, відвів його-до Кічкасу[8]. Тут Тарас Григорович переправився через Дніпро на Вознесенку». У Вознесенівці оселилися козаки які жили в Великому Лузі і Крутому Яру та переселилися після руйнування Січі в 1775 році.

Безпосередня зустріч із давно омріяним островом не могла не бентежити Т. Шевченка. Але те, що він побачив на Хортиці, надзвичайно неприємно вразило поета: ідеальний український краєвид був не тільки забутий і закинутий, а ще й відданий колоністам-менонітам. Це означало цілковиту протилежність усім його уявленням про острів. Мабуть, правий П. Ребро, пишучи: «Шановний читачу, чи не задумувались ви над питанням: чому мовчав олівець художника Шевченка (адже не збереглося жодного малюнка, зробленого ним на Хортиці) [12]? Здається, пояснення може бути лише одне: побачене й почуте на Запоріжжі вибило митця з робочого ритму, у нього, простіше кажучи, опустилися руки. Адже він мріяв про «Мальовничу Україну», а тут побачив… колонізований край». Страшна картина постала перед поетовими очима: нащадки запорожців на землі, политій кров'ю їх батьків, стогнали в кріпосній неволі. Поет бачив, як “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають”, як “під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне”. Пізніше почуття поета вилилися у збірку “Три літа”. Тяжко було йому бачити на місці колишньої козацької вольниці – неволю, замість великої слави народної – народну неславу. Гнівом і протестом сповнюються його вірші після подорожі 1843 року. Минуле і тогочасне диктували один вихід зі становища – повстання. І Шевченко все більше і більше проймається цією ідеєю[24]. Із усього баченого і почутого їм виростає полум'яний памфлет “Сон”[24].

Отже, здійснилася давня мрія Тараса Григоровича побачити на власні очі одну із святинь українського народу – Запоріжжя і острів Хортицю у тому числі, але не зрадів поет тій страшній картині козацької неволі що предстала перед його очима, не надихнув а ні Дніпро, а ні Хортиця і на створення картини, чи то навіть невеличкого малюнку.

За переказами відомо, що він зупинився в с. Вознесенівка (зараз територія м. Запоріжжя) у сім'ї Прокопа Булата, де прожив близько двох тижнів. із переправи не пішов до сільської управи, як того вимагали існуючі тоді приписи для подорожніх, а зупинився на кілька днів в садибі Прокопа Булата на його запрошення, щоб послухати розповіді про часи минулі і побувати на острові Хортиця. Ночував під старою грушею. За цей час він, користуючись послугами сина Прокопа Булата Романа, кілька разів на човні перепливав Дніпро, щоб дістатися острова, який обійшов по колу. Ходив стежками легендарної Хортиці, оглядав залишки козацьких укріплень, поміж похиленими хрестами козацького кладовища, зарослого бур'яном, був зачарований красою порогів і круч великого Славутича[18]. І, як свідчать дослідники його творчості, у селі Вознесенівці, читав селянам свою поему «Катерина». Онук Прокопа і дядько Дмитра Никоновича Максим Андрійович Булат в 1958 році розповідав, що завітавши до Булатів, Тарас того ж таки дня, під вечір, пішов туди, де нині палац спорту ― Юність і перетинаються вулиці Перемоги і Лермонтова. Там, тоді, за межею Булатовського городу, простиралася чудова галявина, на якій стояли вітряки. Біля них завше було людно. Зустрівшись із селянами Тарас слухав їх розповіді про зруйнування Запорозької Січі, нищення і переслідування козацтва… Молодий Шевченко запевняв усіх, хто його слухав, що все одно недалекий час, коли настане кінець їхній владі і привілеям, а також переконував люд, що землю у панів одберуть і передадуть тим, хто у поті чола робить на ній. Така бунтівлива промова 29-річного Кобзаря, природно, трималася у великій тайні, а тому тільки перед смертю Роман Булат розказав про неї своїм синам та небожам[9].

Гостював Шевченко не тільки у Булатів; певний час приймала його у 1843 році і сім'я Яценків на теперішній вулиці Грязнова. У супроводі Романа Булата Кобзар відвідав ярмарок в Олександрівську[11]. Ця обставина спонукала міську думу до вельми прогресивного, з огляду на час і постать Шевченка, рішення: ярмаркову площу 17 травня 1905 року було перейменовано на Шевченківську!

Про Хортицю, Великий Луг, запорозьке козацтво Шевченко писав, після своєї подорожі на Придніпров'я. В одному з віршів, створеному на засланні, поет мріяв:

… А піду я одружуся з моїм вірним другом,

з славним батьком запорізьким та з Великим Лугом.