Запровадження стратегічного планування: зарубіжний та вітчизняний досвід

На жаль, ці логічні і зрозумілі вимоги поки що залишаються суто декларативними. Так, за висновком Рахункової палати України, за роки незалежності в Україні було прийнято близько 500 державних програм інноваційного розвитку, але жодна з них до цих пір не реалізована повністю [104].

Результати проведеного аудиту державних цільових програм соціально-економічного розвитку показали, що бюджетні кошти, спрямовані на реалізацію цих програм, витрачені неефективно.

Основними порушеннями, що були виявлені в ході аудиту, є наступні: статус програм не відповідає вимогам законодавства, має місце загальний характер програм, відсутність конкретизації напрямків робіт, об’єктів, державних замовників, відповідальних виконавців, очікуваних результатів; – державна експертиза проектів програм не проводилась; мета і напрямки реалізації окремих програм потребують уточнення, а іноді навіть і перегляду; – мають місце порушення при плануванні фінансування програм; не визначена відповідальність конкретних осіб за неналежне виконання програм; відсутній ефективний контроль виконання програм в цілому та їх окремих етапів, відсутній ефективний контроль виконання програм в цілому та їх окремих етапів [104].

Необхідно зазначити, що більшість проблем реалізації державних цільових програм пов’язана з неналежним їх плануванням. Державні цільові програми зазвичай мають довгостроковий характер, що викликає потребу у дієвому середньостроковому та перспективному бюджетному плануванні.

Отже, цілком логічно, що існуючий вітчизняний підхід до планування бюджету на один рік стримує ефективне управління бюджетом та унеможливлює прийняття стратегічних рішень [105, с. 14].

Крім цього, фахівці наголошують на наступних проблемах реалізації державних цільових програм: відсутність законодавчо закріплених чітко встановлених довгострокових пріоритетів державної політики, на реалізацію яких мають бути спрямовані державні цільові програми; неузгодженість наявних програм і бюджетних ресурсів, що потрібні на їх реалізацію; непрозоре та несвоєчасне фінансування за принципом щорічного освоєння бюджету, а не за принципом виділення коштів для усунення певної проблеми; – низький рівень інвестиційної та інноваційної складової державних цільових програм; безвідповідальність та безкарність державних замовників і визначених виконавців [106; 111].

На нашу думку, програмно-цільовий метод планування в Україні себе вичерпав, оскільки у цій сфері державного планування виникли численні проблеми. Значна кількість цільових і галузевих держпрограм ніколи не погоджувалися між собою, а їхня кількість в інші роки доходило до двох, і навіть трьох сотень. Вони ніколи нормально не фінансувалися, а виконувалися звичайно не більше ніж на 25%. Іншими словами, державні кошти використовувалися вкрай неефективно. Все це говорить про дуже низький рівень державного планування. Наприклад, у 2011 році повинні були виконуватися 217 програм, з яких з держбюджету реально фінансувалися лише 122. А для щорічного їхнього фінансування для реалізації в повному обсязі були необхідні кошти, які в кілька разів перевищували видаткову частину річного бюджету країни. При таких підходах коштів було б завжди мало.

Відповідно держава відреагувала на цю проблему належним чином, створивши в 2011 році стратегію оптимізації кількості бюджетних програм, яка враховує досвід зарубіжних країн в сфері планування [84].

Стратегія визначає, що починаючи з 2002 року організація бюджетного процесу здійснюється за програмно-цільовим методом, мета, основні принципи та елементи якого визначені у Концепції застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі. Належне застосування програмно-цільового методу забезпечується шляхом чіткого визначення його складових (бюджетні програми, їх відповідальні виконавці, паспорти і результативні показники) та обов'язкового додержання вимог щодо здійснення відповідних заходів на державному та місцевому рівні.

Основним елементом програмно-цільового методу є бюджетна програма, що згідно з Бюджетним кодексом України становить сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети шляхом виконання завдань та очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій.

Протягом останніх років спостерігається уповільнення темпів розвитку програмно-цільового методу, зокрема в частині удосконалення програмної класифікації видатків та надання кредитів.

Окремі головні розпорядники бюджетних коштів розробляють бюджетні програми без урахування власних функцій та завдань, а також планів діяльності, що містять заходи з виконання інвестиційних програм (реалізації проектів), положень прогнозних та програмних документів економічного і соціального розвитку, державних цільових програм з визначенням очікуваних результатів [84].

Отже, стратегія наголошує на тому, що в сучасних умовах процеси планування на основі програмного – цільового методу без урахування реальної економічної ситуації та можливостей держави себе вичерпала, потрібно, враховуючи досвід передових країн переходить саме до стратегічного індикативного планування.

Відсутність такого ж планування в Україні не тільки приводить до неефективності державних інвестицій. Не менш важливо, що постійні політичні протистояння й відсутність чіткої державної політики орієнтують і бізнес на досягнення короткострокових цілей, кардинально знижують інвестиційну активність.

Поки складно сказати, наскільки повне розуміння у сьогоднішньої влади, якою має бути система державного планування. Але те, що почався рух у правильну сторону – безумовно, при цьому безумовно те, що використовується прогресивній досвід планування, накопичений у зарубіжних країнах.

По-перше, президентський План економічних реформ до 2014 року (як середньострокова програма) викликав переважно позитивні оцінки економістів, оскільки використовує