Запровадження стратегічного планування: зарубіжний та вітчизняний досвід

Таким чином, не зважаючи на певні проблеми у сфері державного панування на сьогодні держава робить певні кроки в напряму вдосконалення цього процесу, переходу до нових ефективних форм і методів державного стратегічного планування, характерних для провідних країн світу.

Разом із тим безумовно українська держава, враховуючи досвід розвинутих країн світу, повинна перейти до системи індикативного планування, яке є логічним продовженням цільових стратегій планування.

Система індикативного управління дасть можливість перетворити суб’єктів управління на суб’єктів відповідальності, що будуть переорієнтовано на досягнення чітко визначених соціально-економічних завдань і стануть підконтрольними й підзвітними. Механізм чітко визначених індикаторів дає змогу систематично оцінювати практику державного й муніципального управління і корегувати соціально-економічну політику на всіх рівнях влади, – держави, регіону, населеного пункту, окремого підприємства. В загальному підсумку, це означає – технологічно спрямувати адміністративні процедури регулювання економіки й суспільних відносин на досягнення кінцевих цілей і результатів.

 

 

Проведене дослідження засвідчило, що правове регулювання стратегічного планування господарської діяльності не відповідає державній політиці по підвищенню ефективності національної економіки, що потребує удосконалення господарського кодексу та прийняття Закону «Про державне планування». Необхідна розробка нормативно-правових актів, які б щільно пов'язали бюджетні відносини з програмами соціально-економічного розвитку держави, регіонів та галузей національної економіки.

Що стосується сучасного стану державного планування в Україні, то його не можна назвати досконалим. Основним елементом планування в Україні є є бюджетна програма,, яка передбачає сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети шляхом виконання завдань та очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Такий підхід є досить декларативним, не відповідає сучасним вимогам, які суспільство ставить перед державним управлінням.

В країні існує величезна кількість програмних документів, які є основою державного планування, але ці документи не узгоджені між собою, не передбачені реальні механізми реалізації програм та їх ресурсне забезпечення.

В цілому, даний підхід не відповідає і світовій практиці, коли відбувається перехід від ситуаційного планування на основі локальних програм саме до стратегічного індикативного планування на підставі держаних комплексних, довгострокових програм соціально-економічного розвитку провідних галузей економіки та країни в цілому.

Відповідно постає проблема підвищення ефективності системи державного планування, перетворення її в реальний інструмент державного управління

 

 

 

Організаційно-технічне забезпечення стратегічного планування – це процес розробки та впровадження стратегічних планів, який ґрунтується не певних методичних засадах та ресурсах з використанням інструментів, притаманних саме державному плануванню [10, с. 72].

У сформованих макроекономічних умовах основною метою державного стратегічного планування в країнах Заходу є забезпечення динамічного економічного зростання, спрямованого на підтримку конкурентоспроможності національної економіки, її збалансований і стійкий розвиток, включаючи соціальний і економічний аспекти.

Відповідно і в Україні Зміст державного стратегічного планування повинен бути орієнтований на визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку країни й системи пріоритетів у її розвитку.

У цьому зв’язку держава повинна оптимізувати величезну кількість програм, на виконання яких немає ні фінансових, ні організаційних ресурсів. Тобто мова йде про те, що держава повинна перейти від « віртуального» до «реального» планування враховуючи в першу чергу свої можливості.

Цього можна досягти на основі критеріїв оцінки цільових державних програм, викладених у Розпорядженні Кабінету Міністрів України «Питання оптимізації кількості бюджетних програм» [73].

Основними принципами оптимізації кількості бюджетних програм є: системність і послідовність реалізації політики у сфері бюджетного планування (визначення оптимальної структури та змісту бюджетних програм, забезпечення високого рівня організації роботи державних інституцій, повноти і точності інформації про стан та перспективи розвитку зазначеної сфери) ; цілісність (приведення видатків за бюджетною програмою у відповідність з прогнозами економічного і соціального розвитку України на середньострокову перспективу, показниками розвитку окремих галузей економіки та органів державної влади на коротко- і середньостроковий періоди) ; об'єктивність та прозорість (планування бюджетної програми відповідно до завдань і функцій органів виконавчої влади, установлених законодавством) ; дотримання інтересів держави (розроблення плану діяльності головного розпорядника бюджетних коштів виходячи з необхідності реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та забезпечення економічної безпеки держави) ; результативність (досягнення відповідних результатів за умови використання мінімального обсягу бюджетних коштів) ; ефективність (досягнення поставленої мети у процесі виконання бюджетної програми) ; цільове використання бюджетних коштів (спрямування бюджетних коштів лише