Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Предмет: 
Тип роботи: 
Лекція
К-сть сторінок: 
125
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Лекція
Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.
 
План
 
1. Зародження туристсько-екскурсійної справи на західноукраїнських землях у кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ:
1.1. Вивчення Карпатського регіону Балтазаром Гакетом на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. Подорожі А. Чарноцького (Зоріна Доленга-Ходаковського) ;
 1.2. Діяльність членів “Руської Трійці”, їх мандрівництво. Туристично-етнографічні подорожі Я. Головацького та І. Вагилевича;
2. Формування та становлення українського туристично-краєзнавчого руху у другій половині ХІХ ст. :
2.1. Туристсько-екскурсійна робота І. Гавришкевича, О. Партицького. Історико-краєзнавча діяльність А. Петрушевича та І. Шараневича;
2.2. Внесок І. Франка у розвиток туристично-краєзнавчої роботи. І. Франко і діяльність українських туристично-краєзнавчих гуртків Галичини в останній третині ХІХ ст. (“Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу”, “Кружок для устоювання мандрівок по нашім краю” при “Академічному братстві”) ;
2.3. Внесок З. Кузелі, В. Шухевича, В. Гнатюка у розвиток туристики краю.
3. Туристсько-екскурсійний рух у Галичині на початку ХХ ст.
3.1. Товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” і організація туристсько-екскурсійної справи у Галичині на початку ХХ ст. ;
3.2. Діяльність “Галицького Туристичного Товариства” і українського туристичного товариства “Чорногора”.
4. Туристично-краєзнавча діяльність товариств на західноукраїнських землях у міжвоєнний період:
4.1. Діяльність товариств “Чорногора” і “Плай”;
4.2. Туристично-краєзнавча діяльність спортивно-молодіжних товариств Галичини: “Сокіл”, “Луг”, “Орли”-КАУМ.
 
1.1. Однак найпомітнішим серед мандрівників по Галичині кінця XVIII ст. був відомий вчений і мандрівник, професор Львівського університету в 1787-1805 рр. Бальтазар Гакет – автор чотиритомної праці, виданої в Нюрнберзі 1790-1796 рр.
Як засвідчує заголовок праці, ця книга відображає нові подорожі вченого, який до цього багато подорожував по Італії, Іспанії, Югославії, видавши 1778 р. в Ляйпцігу чотиритомну працю, присв'ячену описові югославських Альп з мінералогічної, геологічної і етнографічної точок зору. Ця та інші праці про південних слов'ян вважаються піонерськими в дослідженні цієї частини Альп, започаткуванні наукового народознавства хорватського і словінського народів. У ці роки Б. Гакет народився у Франції (1739 – або 1740 р.), – жив у Словенії, очолюючи з 1773 р. кафедру анатомії та хірургії в ліцеї у Любляні. А до цього, закінчивши філософський факультет в Понт-а-Муссон і лікарські курси в Монпельє та Парижі, він брав участь у Семилітній війні як воєнний хірург, з 1760 р. працював у празькій лікарні воєнних інвалідів. У 1787 р. прибув до Львова, де на медичному факультеті заснованого 1784 р. Львівського університету став професором історії природознавства. Добре знаючи чеську, хорватську і словінську мови та вивчивши в Галичині польську і українську.
Вчений широкого профілю, з досвідом вивчення гірських регіонів, Б. Гакет після приїзду до Львова зацікавився не тільки його історією та історією Галичини, а й виявив особливий інтерес до Карпат. Інтенсивному та різнобічному їх дослідженню – фізіографічному, біологічному, мінералогічному, історичному, етнографічному тощо, він присвятив кілька років свого життя, здійснивши, крім багатьох менших, чотири великі подорожі. Свої мандрівки він почав з Покуття і Гуцульщини, присвятивши окрему подорож і окремий том праці вивченню Молдавії і молдавських Карпат; ще одну мандрівку провів по Гуцульщині та Буковині, дослідивши будову і флору цієї частини Карпат, захоплювався Чорногорою. Він залишив цікаві спостереження про побут покутян і гуцулів, їх мову, одяг, народну архітектуту, зокрема церкви, описав весільний обряд та гуцульські танці.
Дані про історію Карпат, як і всієї Галичини, він черпав з відомих на той час з праць австрійських істориків.
Про обсяг досліджень Гакета інших регіонів Карпат засвідчує додана до цієї частини тому і виконана за його вимірами карта, яка охоплює Сколівщину та прилеглі до неї території від Новоселиці й Бубнища на сході, до Підбужа і Сприні на заході, залучаючи Гребенів, Сколе, Підгородці, Урич, Східницю, Крушельницю і т. д. Мандри сягали і далі на захід – до Дрогобича, Добромиля, Перемишля, Дуклі. А насупним етапом його подорожей стали польські й чеські Татри.
В своїй праці він аналізує роботу великих залізодобувних підприємств, які тоді діяли на Сколівщині, вивчає хімічний склад та лікувальні властивості мінеральних джерел цього регіону. Чи не вперше згадує про нафту та її застосування в народній медицині. Окремий розділ вчений присвятив Львову, його історії та тодішним суспільно-політичним і національним взаєминам. Значний інтерес має доданий до того ілюстрований матеріал у вигляді невеликих та оригінальних гравюр. Крім згаданого зображення ‘‘Гайдука‘‘, це – гравюра Галича з руїнами замку, а також маловідома – Львова – з оборонними мурами кінця ХУІ ст., зображення гори ‘‘Руської‘‘ з озером ‘‘Чурєп‘‘ і Ямненського перевалу, а також кольорові етнографічні начерки покутян, галицьких українців і галицьких євреїв.
Після закриття у 1805 р. Львівського університету і перенесення його до Кракова, туди переїхав і Б. Гакет, продовжуючи роботу на медичному факультеті. Однак у нього розладналися взаємними з польськими вченими, і в 1810 р. він переїхав у Відень, де ще кілька років провадив науково-дослідну роботу і де помер 1815 р.
Карпатські подорожі й зустрічі з Україною в житті та діяльності Б. Гакета залишили помітний слід. Важливою була діяльність вченого і для розвитку науки в Україні. Зокрема, він значно випередив своїх сучасників – австрійських, польських та й українських професорів Львівського університету застосуванням прогресивного комплексного підходу до вивчення Українських Карпат, зокрема записами етнографічних матеріалів цього регіону, толерантним ставленням до історії і життя українського народу – в Галичині, його мови, що за умов тяжкого соціального і національного гноблення українців було гідним для наслідування.
Як не дивно, але така цінна праця наукового і краєзнавчого характеру майже ціле століття залишалася невідомою українській науковій громадськості Галичини, принаймні у ‘‘Галицько-руській бібліографії‘‘ І. Левицького, де скрупульозно розписаний зміст усієї галицької періодики та Калиновича І. П. за 1801-1886 рр., відомостей про цього вченого і його книжку не відображено.
Одним із фундаторів ідеї галицького мандрівництва у ХІХ ст. був відомий дослідник слов’янських старожитностей Адам Чарноцький (1784-1825рр.)  (більш знаний під псевдонімом Зоріан Доленга-Ходаковський). Протягом 1813-1821рр. він здійснив низку мандрівок по українських, білоруських, польських, російських землях. Під час цих подорожей З. Ходаковський збирав пам’ятки слов’янської культури, етнографічний та фольклорний матеріал. Його мандрівки по Галичині, тісні контакти з представниками української інтелігенції – І. Могильницьким, І. Любича-Червінським, І. Лаврівським, М. Гриневецьким які сприяли активізації народознавчих розвідок на західноукраїнських землях у 20-х рр. ХІХ ст. Проте негативне ставлення австрійської влади до подорожей суттєво стримувало розгортання туристично-краєзнавчого руху.
 
1.2. 30-ті рр. ХІХ ст. стали переломними у формуванні туристики як форми й способу пізнання рідного краю в Галичині. Одним із чинників національно-культурного відродження в західноукраїнських землях стала організація краєзнавчих подорожей спрямованих на дослідження народного побуту та фольклору. Наявні у нашому розпорядженні документи та матеріали дають змогу констатувати, що провідниками організації спеціальних народознавчих мандрівок були члени “Руської трійці” М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький.
На сьогодні видруковано чималу кількість літературних публікацій, історичних розвідок, документальних матеріалів присвячених “Руській трійці”. Однак, на нашу думку, ще не можна стверджувати про вичерпність дослідження туристично-краєзнавчої діяльності членів цього гуртка.
В “Руській трійці”, окрім виявлення й вивчення локальних, регіональних рис традиційно-побутової культури різних місцевостей ставилося завдання розкрити, показати явища і риси загальнослов’янської спільності культур. Тому пошуково-збирацькою роботою діячі гуртка намагалися охопити якомого більше територій, які вважалися зонами особливої збереженості як пам’яток етнічної культури, так і загально-слов’янських культурно-побутових явищ. З цією метою М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький самі багато мандрували по землях Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Тут вони шукали старі рукописи, книги, грамоти, записували фольклорні матеріали.
Вважаємо, що це дає підстави стверджувати про важливість розробки проблеми географії народознавчих мандрівок. Її основними виконавцями були І. Вагилевич та Я. Головацький, які не тільки займались клопіткою збирацькою роботою. Вони поставили собі за головну мету – організацію народознавчих мандрівок для особистністного спілкування з народом. На жаль, немає відомостей про те, скільки здійснив мандрівок М. Шашкевич. Можливо, що хворобливість та матеріальні обставини не дозволяли йому робити далекі подорожі.
Більше відомо про мандрівки І. Вагилевича і Я. Головацького, хоча, на наш погляд, навряд чи можна повністю реконструювати маршрути їх мандрівок через брак інформації. Проте спробуємо на основі аналізу і взаємодоповнення відповідних друкованих та рукописних даних скласти реальну картину подорожей І. Вагилевича та Я. Головацького, визначити їх хронологію та географію.
Першу свою мандрівку по Галичині Я. Головацький здійснив влітку 1832 р., “несучи у народ зерна просвіти”, збираючи фольклор, він “не жалкував ніяких зусиль, щоб пізнати краще свій народ”. Як зазначено в автобіографічних записках Я. Головацького, він 1833 р. виявив готовність вирушити в далеку дорогу. Оголосивши себе в семінарії хворим, він зібрав все необхідне для мандрівки і в супроводі – М. Шашкевича та І. Вагилевича, які провели його за місто, подався стрийською дорогою на південь.
Відрізок шляху між м. Львовом і м. Миколаєвом, що над Дністром, Я. Головацький пройшов за два дні. З Миколаєва походив батько Я. Головацького. Тут Яків гостював у родичів, познайомився з К. Устияновичем батьком М. Устияновича, одного з однодумців “Руської трійці”, талановитого українського поета і прозаїка ХІХ ст.
Переходячи через гору з м. Миколаєва до с. Розвадова, Я. Головацький побачив наддністрянську долину, а в далині – Карпати. Саме тоді він перейнявся бажанням побувати в Карпатах. У збережених подорожніх замітках Я. Головацького значаться назви сіл і міст, через які пролягла його мандрівка.
З Миколаєва Я. Головацький подався на південний схід за течією р. Дністра через села Розвадів, Крупське, Роздол, Берездівці, Піддністряни (тепер – Миколаївський р-н, Львівської обл.), Княгиничі, Григорів, Букачівці, Бурштин, Бовшів (тепер – Галицький р-н, Івано-Франківської обл.) до Галича. Враження від перебування в м. Галичі під час цієї мандрівки використані Я. Головацьким у нарисі “Великая Хорватия или Галицко-Карпатская Русь”. Далі через село Крилос поблизу м. Галича Я. Головацький попрямував до м. Станіславова (тепер – Івано-Франківськ), й звідти через Тисменицю до м. Коломиї. У Коломиї пробув Я. Головацький кілька днів. Тут відбулося його знайомство з Г. Ількевичем і М. Верещинським, які працювали в українській гімназії.
Згідно зі спогадів Я. Головацького та наукових розвідок М. Васильчука та Р. Кирчева, В. Полєка можемо зробити висновок про активну освітньо-культурну діяльність М. Верещинського. Також він збирав багато краєзнавчого матеріалу і різними методами заохочував до цього вчителів. Його сподвижницька праця знаходила підтримку серед інтелігенції краю, зокрема К. Бронського, Г. Боднаря, Г. Ількевича та Й. Левицького, які були особисто знайомі з діячами “Руської трійці” і тісно співпрацювали з ними. Таким чином, в Коломиї був сформований в 30-х рр. ХІХ ст. етнографічний осередок.
Заохочений розповідями М. Верещинського про Буковинський край Я. Головацький вирішив здійснити туди мандрівку. З Коломиї його маршрут проліг через села Гвіздець, Вербівці, Чернятин, Городенку, Серафинці до першого буковинського села Бабин. Про своє перше знайомство з Буковиною Головацький зауважив, що побачив тут той же самий “руський народ”, що на Галичині.
На жаль, Я. Головацькому не вдалось побувати в Чернівцях, бо урядовий комісар, прийнявши його за емісара, наказав йому відправитися на галицький бік. Мандрівник змушений був зробити зупинку в с. Богданівка (тепер Заліщицький р-н, Тернопільської обл.), розташованому над р. Дністер на межі Поділля і Буковини. Звідси Я. Головацький поїхав на бричці до містечка Чортків, з якого возом через містечка й села Бучач, Монастириськ, Колодрібку, Підгайці, Озеряни, Бережани, Перемишляни, Куривичі – до Львова.
Дана подорож тривала три тижні. Нею була охоплена велика територія прикарпатського Подністров’я, Покуття, частково західної Буковини, Поділля і Опілля у сучасних Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій і Тернопільській областях. Мандрівка мала переважно ознайомлювальний характер. Проте Я. Головацький зробив багато етнографічних і фольклористичних записів, виніс багато вражень. З матеріалів бачимо, що певна плановість і основні методичні принципи були властиві вже цій першій подорожі. Дослідник повернувся до Львова з таким багажем зібраного і побаченого, що викликав у колі друзів подив та захоплення.
У 1833 р. Я. Головацький за порадою М. Шашкевича відвідав Крехівський монастир, де дослідник знайшов оригінал грамоти Петра Дорошенка. Перебуваючи в 1672 р. під Львовом разом з турецькими та татарськими військами, гетьман звернувся до ігумена Крехівського монастиря, категорично вимагаючи негайно сплатити чотири тисячі талярів контрибуції за напад на козацько-татарський патруль, вчинений польськими жовнірами зі стін монастиря. В разі відмови гетьман погрожував знищити монастир. Невідомо, чи сплатив ігумен контрибуцію, але монастир залишився цілим і неушкодженим. Знявши копію, Я. Головацький опублікував грамоту П. Дорошенка в ‘‘Трудах первого археологического сьезда в Москве 1869 года‘‘. Тоді ж, у 1833 р. М. Шашкевич і Я. Головацький виявили дарчі записи Петра І, адресовані Крехівському монастиреві та кілька перських ярликів.
У Крехові до рук вченого потрапила ‘‘Мапа царства Галицкого и Володимирского или Галиции‘‘. На його думку, це найстаровинніша карта, складена українською мовою, хоч і видана в перші роки австрійського панування в Галичині. Карта, зазначає дослідник, не знята з тогочасних польських чи німецьких видань, а є копією, хоч і підновленою, з якогось давнього оригіналу. У тому легко переконатися, коли порівняти всі існуючі карти. На польських і австрійських назви місцевостей перекручені, на цій ‘‘Мапі царств‘‘ вони переважно українські, народні.
Навесні 1834 р. Відбулася спільна подорож Я. Головацького й, І. Вагилевича за рекомендацією М. Шашкевича до с. Дзікова (с. Диків) над Віслою (тепер – Польща), де жив колекціонер стародруків та давніх рукописів графа Яна Фелікса Тарнавського, щедрого заступника освіти та мистецтва й самого історика-аматора. Мандрівка була здійснена з метою опису його бібліотеки: старослов’янських рукописів, пам’яток староруської писемності. Цю подорож фінансував граф Я. Тарновський.
Маршрут проходив зі Львова на захід через міста і містечка Городок, Судова Вишня, Мостиська, Перемишль і далі на північний захід через Ярослав, і Пшеворськ, Соколів, понад рікою Сяном через села Рудник, Ніско, Розвадів – до с. Дзікова. Це був край невідомий досі Я. Головацькому та І. Вагилевичу.
Результатом цієї подорожі стали виявлені І. Вагилевичем і Я. Головацьким у бібліотеці графа Я. Тарновського цінні кириличні рукописи, зокрема, один із найдавніших списків “Кормчої книги” (ХІІІ – ХІV ст.) – з уставом Володимира і Ярослава, ‘‘Судебник‘‘ короля Казимира ІУ, даний Литві, та інші документи, пам‘ятки канонічного законодавства Київської Русі. (переклад зробив чеський дослідник К. Зап), актові грамоти ХIV-ХVІ ст., введення в науковий обіг інформації про ці матеріали. Однак, на наш погляд, дана подорож становить інтерес із погляду на розширення народознавчого кругозору обох мандрівників та зібраного ними матеріалу. Очевидно, саме з цієї подорожі і беруть початок нотатки в архівних матеріалах І. Вагилевича про побут, звичаї, соціальну недолю селян з околиць Перемишля, Пшеворська, Ярославля.
Дуже цінними виявилися чотири пергаментні грамоти ХІ-ХV ст. Я. Головацький зняв з них точні копії і переслав П. Шафарику до Праги. Останній сердечно дякував йому за одержані матеріали. Я. Головацький та І. Вагилевич вислали чеському дослідникові також копії ‘‘Кормчої книги‘‘, ‘‘Судебника‘‘ тощо. Шафарик опублікував їх у “Актах Западной России”. При їх виданні він не назвав прізвищ українських археографів, обмежившись повідомленням, що оригінали знаходяться в бібліотеці Я. Тарнавського в Дзікові. Молоді вчені виявили також рукописні копії договорів XVI ст., укладені польським королем з великим князем московським, кримським ханом і турецьким султаном.
Українські грамоти ХІV-ХV ст. були опубліковані Я. Головацьким у ‘‘Науковом сборнике издаваемом литературным обществом Галицко-Русской Матицы”. Відкривши, описавши та опубліквавши рідкісні документи, молодий вчений зробив свій внесок у розвиток тогочасної археографії.
Однією з перших значних публікацій археографа можна вважати ‘‘Коротку ведомость о рукописах славянских і русских, находящихся в книжниці монастиря св. Василія Великого у Львові”. Це був огляд рукописів ХУ-ХУІІІ ст. переважно релігійного змісту. Дослідник дав відомості про їх назви, авторів, зовнішній вигляд, мову.
Влітку 1835 р. Я. Головацький здійснив свою чергову подорож зі Львова в бойківські Карпати. Маршрут його проліг через Наварію і Щирець у підгірську країну. Збережений у записнику Я. Головацького реєстр населених пунктів, в яких він побував під час цієї подорожі, дає можливість конкретизувати маршрут, який проліг через села Наварія, Хоросно, Дубини Монастир, містечко Щирець-Дмитрів, Вербіж, Дроговиж (тепер – с. Верхньодорожнє Львівської обл.) попрямував до м. Стрия. Переправившись через р. Стрий, Я. Головацький пішов дорогою через села Довге, Великі Дідушичі, Соколів, містечка Болехів, Долина, Рожнятів, Перегінське, долиною р. Лімниці до с. Ясень. Тут він відвідав І. Вагилевича.
Маршрут подорожі проходив через давні поселення. Я. Головацький знайомився з історичними пам’ятками, займався етнографічними і фольклористичними фіксаціями. Таким чином, Я. Головацький мав можливість вивчати етнографію Карпатського Передгір’я, Північно-Східної Бойківщини. Тут він побачив зблизька Карпати, зміг приглянутися до життя і культурно-побутових традицій їх мешканців.
Вважаємо, що кількаденне перебування в бойківському с. Ясень було використане не тільки для розмов з І. Вагилевичем, а й для спільної з ним етнографічно-фольклористичної збирацької роботи. З с. Ясеня через села Луквиця, Майдан (тепер с. Міжгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) його маршрут проліг через села Солотвин, Маняву. У Маняві Я. Головацький оглянув руїни давнього скиту – монастиря, що до кінця XVIII ст. був осередком православної віри та культури, який австрійська влада ліквідувала у 1780 р. Сама споруда описана А. Могильницьким в поемі “Скит Манявський”. Далі маршрут проліг через села Битків, Пнів, де він оглянув руїни Пнівського замку. Після їх оглядин Я. Головацький подався через містечка Надвірна, Делятин, Ланчин, вздовж р. Прут, до м. Коломиї. Цього разу до Коломиї він прибув з іншого боку, пройшовши бойківсько-гуцульським етнографічним прикордонням і південно-західною межею Покуття тільки в деяких місцях заглиблюючись у гори долинами річок Лімниці, Солотвинської і Надвірнянської Бистриць та Прута. В Коломиї мав зустріч з М. Верещинським та Г. Ількевичем. Хочеться відмітити про те, що Г. Ількевич починаючи з 1820 року щорічно здійснював мандрівки не тільки по Галичині, але і на Волинь (р. Буг), де збирав етнографічний матеріал, який пізніше друкувався Головацьким. Далі через с. Хотимир, Я. Головацький мандрує вверх по течії р. Дністер до с. Нижніва, потім до Монастириська, Підгайців, з Бережан, Поморян і Богутина дістався до Золочева, а звідти найнятою підводою заїхав до батьків у с. Чепелі. Тут він провів решта своїх канікул.
Після них Я. Головацький вирішив податися для продовження навчання в Угорщину. Крім того, ця подорож приваблювала його, щей тим, що він хотів краще пізнати українців південно-західної частини Галичини і Закарпаття. Маршрут його мандрівки проліг зі Львова через Городок, Гошани (тепер с. Градівка Городоцького р-ну, Львівської обл.), містечко Рудки до Самбора, а звідти – через Стару Сіль, Хирів, Волошинове, він заглибився в Карпати, до бойківсько-лемківського пограниччя. Далі дорога проходила Лемківщиною через містечка Лісько, Сянки, Риманів та села, що знаходилися на цій дорозі. Перейшовши с. Ольховець, Я. Головацький упродовж дороги мав можливість бачити закарпатських українців-лемків і словаків. Пізніше він добрався до словацького міста Кошиці, де протягом семестру навчався в місцевій академії. Тут він уважно вивчав мову і життя словаків, записав кілька словацьких пісень. Під час подорожі Я. Головацький познайомився з діячами слов’янського відродження ХІХ ст., зокрема, П. Шафариком. Прикарпатські дослідники “Руської трійці” В. Бурдуланюк та Б. Гаврилів з’ясували, що це знайомство суттєво сприяло виданню наприкінці 1836 р. перших в Галичині книжок українською мовою, “Русалки Дністрової”, “Галицьких приповідок і загадок”, “Вінка русинам на обжинки”. Дані збірки вийшли друком завдяки “фінансовій підтримці директора Коломийської окружної школи М. Верещинського”.
Варто зазначити, що “Русалка Дністрова” перевидавалась тричі. Вперше в 1910 р. у Тернополі, напередодні 100-річчя від дня народження М. Шашкевича, вдруге і втретє – у 1950 та 1972 рр. у Києві.
У березні 1835 р. Я. Головацький разом з двома товаришами пішки помандрував з м. Кошиць до м. Будапешта з метою продовження навчання в Будапештському університеті. Тут він познайомився з Я. Колларом та іншими вченими, увійшов у коло слов’янської студентської молоді. В цей період Я. Головацький спілкувався з представниками передової західно і південно-слов'янської інтелігенції, які виношували плани щодо національно-культурного розвитку своїх народів та втілення ідеї слов'янської єдності.
Після успішного закінчення літнього семестру в Будапештському університеті Я. Головацький вирішив повернутися до Львова. У наплечнику (рюкзак – авт.) він ніс книжки, подаровані слов’янськими друзями, зокрема збірник словацьких народних пісень, виданий Я. Колларом.
В м. Ужгороді Я. Головацький завітав до М. Лучкая, автора граматики слов’яно-руської мови, в якій як зразки народної мови наводилися записані фольклорні матеріали. Граматика М. Лучкая служила для “Руської трійці” головним джерелом народної культури закарпатських українців. М. Лучкай допоміг Я. Головацькому скласти маршрут до Галичини для того, щоб мандрівник міг краще познайомитися з українським Закарпаттям.
Його маршрут проліг через усе Закарпаття з заходу на схід – спочатку у підгірській його частині через села Середнє, Мідяниця, Горінчове, Лопухів (тепер – Тячівський р-н, Закарпатської обл.), а звідти повертав на північний схід у гори. Тут він пройшов однією з найменш заселених місцевостей гірського Закарпаття в районі Усть-Чорної до далекого с. Мокра, а звідти через карпатський хребет до с. Зелена. Пізніше він продовжив свою мандрівку вниз за течією р. Бистриці, знову побував у с. Маняві і далі попрямував до м. Коломиї. Відпочивши у М. Верещинського, Я. Головацький подався через містечка Бучач, Микулинці, Тернопіль у своє рідне с. Чепелі.
Влітку 1836 р. відбулась спільна поїздка Я. Головацького з польським істориком і письменником А. Бельовським та художником В. Келесинським у Бескиди до скель і печер О. Довбуша поблизу с. Бубнище (тепер – Долинський р-н, Івано-Франківської обл.). Поїздка відбулася за маршрутом Львів – Стрий -Болехів, далі польовою дорогою через с. Тисів до Бубнища. Ця подорож мала конкретний науково-пізнавальний характер.
Після закінчення подорожі А. Бельовський зібрав багато народних переказів та легенд про скелі в с. Бубнищі і згодом надрукував статтю. До неї і було додане графічне зображення скель зроблене В. Келесинським.
Восени 1836 р. Я. Головацький знову побував у цій місцевості, але уже разом з братом Іваном. Їх метою було побачити загадкову пам’ятку старовини – скельні печери біля с. Розгірче (тепер – Стрийський р-н, Львівської обл.), де перед цим побував І. Вагилевич. Новим у цій подорожі був для Я. Головацького відрізок шляху із м. Стрия до с. Розгірче. Тут він спілкувався з місцевими жителями та збирав фольклорний матеріал.
В архівних матеріалах Я. Головацького знаходяться замітки і про інші його мандрівки у другій половині 30-х рр. XIX ст. Так, одна з них проходила через села Солонка Велика і Мала, Хоросно, Семенівка, Щирець, Добряни, Тернопілля, Комарно, Рудники, (тепер – Миколаївський р-н, Львівської обл.).
Інша мандрівка була присвячена обстеженню місцевості в поріччі р. Зубри і р. Дністра в нинішньому Миколаївському районі Львівської області. Я. Головацький побував у селах Тростянець, Стільське, Роздол, Надітичі, Пісочне, в кількох суміжних селах нинішнього Стрийського району Львівської області – П’ятничани, Волиця, Добряни, Пукеничі і в містечку Жидачів.
Влітку 1838 р. Я. Головацький здійнив подорож через села Семенівку, Щирець, Дмитрів до Велика Горожанка (тепер – Миколаївський р-н, Львівської обл.) і до с. Колодруби над Дністром. З Колодрубів він пішов через села Тинів, Липче, Вороблевичі понад Тисменицею, Рихтичі – до Дрогобича, далі через Дережичі, села Губичі, Борислав і Мразниця (на початку XX ст. вони злилися в місто Борислав) подався через перший хребет Карпат в долину р. Верхнього Стрия. У подорожніх записках Головацького згадується с. Східниця, біля якого він проходив, зафіксовані спостереження про господарський побут і одяг жителів с. Кропивник над р. Стриєм. Далі він пішов уверх понад Стриєм до містечка Турка. Звідти він помандрував через села Топольниця, Лужок Верхній, Тершів до Самбора, а далі на Львів.
Слід відзначити, що свої мандрівки Я. Головацький здійснював і в зимову пору. Наприклад, у грудні 1839 р. дослідник здійснив зимову подорож за маршрутом: Львів – Великі Грибовичі – Гряду – Дорожів – Куликів – Жовква. Далі на селянській підводі поїхав до с. Кам’янка. Згодом мандрівка пролягла через південну частину сучасних Сокальського (с. Реклинець) та Радехівського (села Нестаничі, Холоїв) районів, територію Кам’янсько-Бузького і Бузького районів та північно-східну частину сучасних Нестерівського району (села Полонична, Топорів) Львівської області.
Влітку 1839 р. Я. Головацький здійснив довготривалу подорож. Вона була проведена в липні-серпні і детально описана Я. Головацьким у відомому нарисі “Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі”. Оскільки цю книгу автор написав українською мовою, він не міг її ніде надрукувати. Допоміг йому у цьому чеський вчений К. Зап. Він переклав цей твір чеською мовою і надрукував у “Журналі чеського музею” у Празі в 1841 р. “Мандрівка” зацікавила читачів багатьох країн і була перекладена російською, польською і німецькою мовами у 1842 р., одночасно друкувалась в журналах “Das Ausland” та “Дунниці” у Варшаві. Український оригінал цього твору не знайдено, збереглися лише окремі фрагменти авторських записок. Тільки у 1926 р. оригінал з чеської мови на українську переклала студентка Празького університету, згодом відома вчена, львівська дослідниця творчості Лесі Українки М. Деркач. Вперше про цей твір було згадано Т. Поляніною у журналі “Українське слов’янознавство” за 1970 р. Крім цього, “Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі” була опублікована 1938 р. в літературно-науковому додатку журналу “Новий час”.
Основний маршрут подорожі, який починався зі Львова через Миколаїв до Стрия, проходив далі через Болехів, Долину, Калуш, Станіслав, Тисменицю, Тлумач, до Коломиї. Тут Я. Головацький зустрівся з М. Верещинським і декілька днів провів у нього. З Коломиї разом з М. Верещанським їхній маршрут проліг через села Гірське, Микитинці, Косів (тепер – Косівський р-н, Івано-Франківської обл.) і далі подався в гори через гуцульські села Соколівку, Яворів, Криворівню, Бистрець, Жаб’є (тепер – районний центр Верховина Івано-Франківської обл.). Гірськими плаями дослідники досягнули Чорногори і подолавши в цій найвищій частині Карпат Вододільний хребет. Попрощавшись з товаришами, Я. Головацький подався понад гірською р. Тисою на Закарпаття. Дорога проходила через с. Луги, Кваси, Рахів, Красне, Плесо, Вільхову, Борлобаш, Требушани (тепер – с. Ділове Рахівського р-ну Закарпатської обл,). З с. Великий Бичків Я. Головацький поплив Тисою на плоті до Шигота (тепер – м. Сигет, Румунія). 3 Сигету мандрівник подався у Волоський край (тепер це територія Румунії), де оглянув копальню срібла та соляні шахти біля с. Шугатану.
Повернувшись з прогулянки до семигородського кордону, він подався знову до м. Сигету. Звідси через с. Солотвин поїхав на попутній підводі до містечок Тячева і Хуста, а далі разом з селянами, що повертались із ярмарку в Хусті, пішов на північ у гори до с. Поляна (тепер – Хустський р-н, Закарпатської обл.), і далі – на південний захід через села Довге, Кушницю, Росош, Дусину, Бистрицю до Мукачева. Трохи відпочивши, пішов через села Ракошин, Середнє, Солотвин, Глибоке, Драсці, Лази до Ужгорода, де знову відвідав М. Лучкая.
З Ужгорода Я. Головацький пішов на північ до Галичини. В його маршруті значаться села над р. Ужем: Доманинці, Оноківці, Невицьке, Кам’яниця, Перечин, Зарічеве, Великий Березний, звідси він подався вглиб Лемківщини через села Улич, Збої, Ветлина, Стробовисько, Присліп, Зубряче, Щербанівка, Смільник, Ржеведзь, містечка Лісько, Добромиль, Перемишль і далі на схід до Львова. Після закінчення мандрівки він написав листа своєму другу, чеському письменникові і вченому К. Запу. В ньому Я. Головацький зазначав: “Ще не отямився я після мандрівки, ноги болять і ремінь від гуцульської дзьобеньки (тайстри), яку я двиганив більше місяця, протер мені одяг і так в‘ївся в рамена, що вони вкрилися пухирями”. Досліджуючи рідний край, вивчаючи життя та побут народу мандрівник-просвітитель писав про те, що подорожуючи, шукав старі речі. Він розумів, як важко збирати пам’ятки й описувати їх, бо немає любителів-краєзнавців, які збирають пам’ятки своєї околиці.
Ми вважаємо, що це свідчило про слабкість українського краєзнавства, яке майже не використовувалось з навчальною та виховною метою. Спілкуючись з багатьма людьми на Закарпатті, зокрема українським вченим та педагогом М. Лучкаєм, Я. Головацький побачив, що “родовиті українці, виховані з наймолодших літ між чужими, вивчені чужим мовам, так мало знають свою рідну землю, свій рід, його долю й боротьбу, що не вміють цінувати, а тим більше – любити. Боже! Ми є чужинцями на предковічній нашій землі, у власній нашій, Батьківщині! ”.
Опис цієї подорожі містить багату інформацію краєзнавчо-етнографічного характеру, цікаві спостереження, замітки. У друкованих працях і рукописах Я. Головацького зустрічаємо описи населених пунктів Східної Галичини та Буковини. Все це переконує, що Я. Головацький досконало знав весь західноукраїнський край, бо сходив його уздовж і впоперек.
Слід звернути увагу на те, що Я. Головацький намагався використовувати для виховання української молоді мандрівництво, етнографічний і фольклорний матеріал. На основі зібраного у мандрівках матеріалу сам “правдиво показав та змалював життя і побут населення краю”, започаткувавши цим системне та всебічне його вивчення. І. Крип’якевич писав про те, що Я. Головацький закликав: “... треба нам іти між нарід, дозсліджувати на місці, збирати з його уст пісні, записувати його приказки, – словом, нам філософам, треба іти в нарід і учитися в нього мудрості”.
У 1867 р Я. Головацький видав окремою книгою 55 грамот Галицько-Волинського князівства, причому 8 з них вперше. За його визначенням, усі рукописи написані розмовною мовою тогочасної знаті та вчених людей, а сам факт існування українських грамот ХІV – ХV ст. свідчить про міцні державні й правові традиції колишнього Галицько-Волинського князівства. Опубліковані грамоти звірено з оригіналами. До кожної копії дослідник подав такі дані: місце зберігання оригіналу, перші публікації, стан пам‘ятки, характер письма, географічні коментарі, історико-лінгвістичні коригування. Я. Головацький тісно співробітничав з іншими українськими і російськими вченими. Так з листа від 25 березня 1864 р. до російського археографа та джерелознавця А. Бичкова дізнаємося про те, що Я. Головацький надіслав йому 4 копії українських грамот ХУ-ХУІ ст., які ще не публікувалися. У листі повідомлялося, що в монастирях Буковини, Молдавії та Румунії знаходяться давні українські грамоти, які слід відшукати, вивчити та опублікувати. На прохання А. Бичкова, Я. Головацький у 1865 р. їздив на Буковину, де йому вдалось знайти 6 оригінальних грамот.
Крім того, Я. Головацький співпрацював з О. Бодянським та І. Срезнєвським, якому вислав пергаментний рукопис, а в 1857 р. чеському вченому П. Шафарику передав копію з рукописної Біблії, яка зберігалася у Львівському монастирі св. Онуфрія. Я. Головацький проводив роботу над актовими книгами, старовинними грамотами, які стосувалися історії України, Росії, Білорусії, Австрії, Польщі. Він підтримував тісні зв‘язки з Австрійською академією наук, Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів, археологічним інститутом з Петербурга та Московським археологічним товариством.
У 1867 р. Головацький переїхав в Росію, де плідно працював на посаді голови Віленської археографічної комісії, не забуваючи про історію України, зокрема Галичини. На археологічному з‘їзді в Москві у 1868 рр. він пропонував:
  • Налагодити ділові контакти вчених України та Росії;
  • відрядити до Львова вченого-археографа для перегляду документів;
  • залучити на місцях спеціалістів, знайти кошти для фінансування;
  • зняти копії, виготовити фотографії та малюнки з найважливіших предметів, особливо з грамот і рукописних збірників;
  • посилати в Галичину та Буковину книги з археології та археографії, надавати матеріальну допомогу вченим цих земель.
Будучи освіченою людиною, він багато зробив на ниві української етнографії, фольклору, туристики, історії, педагогіки та джерелознавства. Зібраний Я. Головацьким етнографічний та фольклорний матеріал знайшов наукове відображення в його численних публікаціях, зокрема у монографіях “Великая Хорватия или Галицко-Карпатская Русь”, “О костюмах или народном убранстве русинов или русских в Галичине й северо-восточной Венгрии” та багатотомній праці “Народные песни Галицкой й Угорской Руси”.
Багато подорожував по Галичині, зокрема по Карпатах, уродженець с. Ясень сучасного Рожнятівського району Івано-Франківської області І. Вагилевич. Навчаючись у станіславській гімназії, він проявляв особливий інтерес до історії, а пізніше став одним із найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. Роблячи археологічні спостереження, фольклорні та етнографічні записи, він відвідував історичні пам’ятки, проводив археологічні розкопки.
Пізніше, ставши студентом Львівського університету І. Вагилевич використовував кожну нагоду для дослідження народного життя і культури краян, на основі безпосередніх контактів з ними. До його найпомітніших карпатознавчих праць належать історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах монастиря біля села Розгірче та про скелі біля сіл Урича, Бубнища. В цих історико-археологічних дослідженнях він систематизував зібрані ним легенди, перекази. І. Вагилевич був одним із перших, хто висловив припущення про рукотворність урицької фортеці та її оборонне значення. Всі його дослідження та народознавчі пошуки є великим здобутком української етнографічної думки XIX ст., а міркування та висновки характеризуються новаторським підходом до етнографічної проблематики Галичини, насамперед, карпатознавства.
Я. Головацький зазначав у своїх спогадах, що І. Вагилевич “часто проводив етнографічні екскурсії” і настільки захопився ходінням “у народ”, що навіть відмовився складати університетські екзамени, бо етнографічні й археологічні мандрівки перешкоджали йому серйозно займатися університетським і семінарським навчанням. Часті мандрівки І. Вагилевича привернули увагу духовних та світських властей. Так, у листі митрополичої канцелярії до президії Львівського губернаторства в 1841 р. вказується, що кандидат на священика І. Вагилевич викликає недовір’я через те, що він брав участь у виданні “Русалки Дністрової” і що “за наказом своїх закордонних кореспондентів пішки подорожує по Галичині і збирає для них літературні матеріали”. Сучасники відзначали особливу активність І. Вагилевича в народознавчих подорожах. А. Бельовський вказував, що добре знання мови і звичаїв народу та часті мандрівки дали змогу І. Вагилевичу з першоджерел почерпнути цінні пам’ятки старовини. Згадки про подорожі І. Вагилевича зустрічаємо в його листах та в листуванні інших людей, зокрема членів “Руської трійці”.
Відомо, що на початку літа 1834 р. І. Вагилевич мандрував Галичиною і був затриманий поліцією та доставлений до м. Станіслава. Звідси його відправили в с. Ясень під опіку батьків, щоб не ходив по селах і не бунтував народ.
Влітку 1835р. І. Вагилевич здійснив мандрівку у районі Стрийського підгір’я, де ознайомився із скельними пам’ятками біля сіл Розгірче, Труханів, Верхнє Синьовидне. Особливе враження викликали в нього двоярусні скельні печери біля с. Розгірче, видовбані в давнину людською рукою. Наявні на внутрішніх стінах знаки видалися І. Вагилевичу загадковим рунічним письмом. Про ці знаки написав він у листі до професора Московського університету М. Погодіна від 18 березня 1836 р., додавши і їх графічне зображення. Крім того, І. Вагилевич писав, що має намір влітку знову побувати на Стрийщині і детальніше обстежити всі наявні тут скельні пам’ятки, в тому числі скелі з печерами біля сіл Бубнише (тепер – Долинський р-н, Івано-Франківської обл.) і Довге (тепер – Дрогобицький р-н, Львівської обл.). У тому ж 1836 р. році про ці знахідки стало відомо широкій науковій громадськості, оскільки російський словіст М. Погодін, публікуючи велику частину листа І. Вагилевича, включив також відомості про скельні написи та їх зображення. Про них написав І. Вагилевич у листі і до П. Шафарика від 3 жовтня 1836 р., а згодом дав детальний опис розгорецьких печер та факсимілє їх написів у статті “Rozhorecke geskyhe”.
Скельні пам’ятки на Підгір’ї захопили І. Вагилевича в той час. Він вважав їх реліктами давньої Слов’янщини і поставив перед собою завдання обстежити ці пам’ятки в районі Карпат і Прикарпаття. Літом 1836 р. І. Вагилевич обійшов велику частину карпатського передгір’я, заходив і в гірські місцевості, зокрема центральної Бойківщини в поріччях Стрия і Опора.
Під час цієї мандрівки він ознайомився зі скельними пам’ятками біля с. Бубнища й Урича, яким присвятив окремі статті, побував у багатьох сусідніх з ними селах та по течії гірського Стрия. Під час цих подорожей І. Вагилевич не обмежувався тільки вивченням скельних пам’яток; він записував пов’язані з ними легенди, казки й перекази, збирав інші етнографічні і фольклорні матеріали.
В 1836 р. І. Вагилевич також здійснив мандрівку по Гуцульщині. Її матеріали лягли в основу статті “Гуцули, мешканці східної частини Карпатських гір”, яка була перекладана на чеську мову в 1837 р.
Немає відомостей про те, як проходила ця мандрівка, в яких конкретно місцях побував І. Вагилевич. Однак зі змісту статті можна зробити висновок, що він досить грунтовно ознайомився з галицькою частиною цього району, зібрав тут етнографічний та фольклорний матеріал, що дозволило дати характеристику українських горян – гуцулів.
На Гуцульщині бував І. Вагилевич і після публікації статті. У 1839 році І. Вагилевич був у Галичі та Тустані, де зустрівся з А. Леоновичем. Збереженому її автографі польською мовою знаходиться записка, зроблена рукою Вагилевича: “Спостереження під час мандрівки в 1839 р. (Дора, Ямна, Микуличин, Космач і т. д.) ”. Тут крім вказаних у дужках населених пунктів значиться і с. Путила на буковинській Гуцульщині. Таким чином, окреслюється маршрут цієї мандрівки І. Вагилевича від західного гуцульського-бойківського пограниччя до Східної Буковини.
Також І. Вагилевич побував у с. Манява, де оглядав руїни колишнього монастиря-скиту. Очевидно, зібраний тут матеріал він використав для написання нарису про Скит Манявський, опублікованого в 1848 р.
Зміст статті про бойків і відомості про цю етнографічну групу в різних працях і листах І. Вагилевича дають змогу стверджувати, що він досить добре був ознайомлений з галицькою Бойківщиною, особливо з її центральними і східними районами. Весь відповідний матеріал, етнографічну і фольклорну інформацію стосовно Бойківщини він міг почерпнути лише шляхом польових досліджень. Тому можна тільки припустити як багато довелося йому мандрувати стежками бойківського краю.
З листа до М. Максимовича від 17 серпня 1838 р. дізнаємося, що І. Вагилевич подорожував по Підгір’ю: по землях Жидачівській і Галицькій, що за тодішнім адміністративним поділом належали до Стрийської, Станіславської і Коломийської округ. Крім іншого народознавчого матеріалу, здобутком цієї мандрівки були записи біля семи десятків народних колядок. На основі наявної паспортизації записів у збірці колядок І. Вагилевича можна приблизно встановити населені пункти, в яких він побував під час цієї подорожі. Це села Дуліби (тепер – Стрийський р-н, Львівської обл.), Тишивниця і Верхнє Синьовидне (тепер – Сколівський р-н, Львівської обл.), с. Завій (тепер – Калуський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Глибоке, Лесівка, Хмелівка (тепер – Богородчанський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Ляхівці (тепер – с. Підгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.), с. Фітьків, Цуцилів (тепер – Надвірнянський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Порохва (тепер – Бучацький р-н, Тернопільської обл.), с. Русів (тепер – Снятинський р-н, Івано-Франківської обл.).
Влітку 1840 р. І. Вагилевич здійснив народознавчу мандрівку на Підгір’я і Підністров’я. А восени того ж року, протягом двох місяців він перебував у різних місцевостях західного Побужжя, де збирав пісні та щедрівки і головне – придбав старовинний меч, знайдений у р. Полтві при її впаданні в р. Буг.
Отже, І. Вагилевич проводив подорожі так само активно і результативно, як і Я. Головацький. Але географія його мандрівок була вужчою. Вона охоплювала переважно територію колишніх Стрийської, Станіславської, Чортківської, Коломийської і Золочівської округ. Заходив І. Вагилевич і на Буковину, бував також в деяких місцевостях північно-західної Львівщини та українсько-польського етнічного пограниччя.
Завдяки дослідженням Я. Головацького та І. Вагилевича було зібрано великий етнографічний і фольклорний матеріал. Дослідження ними Карпатського краю – не випадковість. Адже цей регіон був мало досліджений і майже не було ніякої інформації про нього в науковому світі. Також Карпатський регіон приваблював до себе завдяки багатьом традиціям народно-визвольної боротьби, вираженими особливо опришківським рухом.
Слід зазначити, що велике значення в діяльності Я. Головацького та І. Вагилевича полягало у спробі поєднати українське культурно-національне піднесення західноукраїнських землях з процесом слов’янського відродження. Вони стверджують, що цей рух живиться корінням народного життя, історії і має під собою тверду опору на духовні ресурси народу.
“Руська трійця” прагнула охопити своєю увагою увесь західноукраїнський край у його галицькій, північно-буковинській і закарпатській частинах. Це було важливим для реалізації всіх компонентів її програми, зокрема – для науково аргументованого окреслення етнічної території українського населення цього краю, ствердження його етнокультурної єдності, самобутності і генетичної однорідності із східноукраїнським етнічним масивом. Народознавчі дослідження покликані були показати наявні етнічно споріднені риси корінного населення західноукраїнських земель і той реальний духовний потенціал, що протистояв асиміляторським тенденціям його поневолювачів.
Водночас Я. Головацький та І. Вагилевич заклали основу для вивчення побуту і фольклору карпатського краю і дали поштовх подальшим мандрівкам для інтелігенції краю. Студентська молодь Галичини взялась вивчати свій народ у мандрівках по всій Україні.
Діяльність “Руської трійці” була продовжена їх послідовниками, зокрема А. Могильницьким та Й. Кобринським. А. Могильницький – священик, усвідомлював велике значення християнства у боротьбі проти народів південного сходу. Він у середині XIX ст. написав поему “Скит Манявський”. Цінність її в тому, що при її написанні автор використав фольклорно-етнографічний матеріал. У цій поемі велике місце відводиться історичному минулому краю, його політичній історії.
Почин “Руської трійці” підхопив і Й. Кобринський – вчитель, пізніше священик і громадсько-політичний діяч. Працюючи в Коломийський окрузі, він під час своїх мандрівок збирав фольклорно-етнографічний матеріал, який використовував у публікаціях. Крім того, Й. Кобринський, “займався народними справами, присвятив значну частину свого маєтку та багато праці на фундування Народного дому в Коломиї”.
Вагомий внесок у розвиток мандрівництва зробив поет, історик, педагог, редактор і видавець та громадський діяч В. Ільницький. Він став автором багатьох наукових праць з питань культури та освіти Галичини. Цінний матеріал про побут, звичаї, природу гуцульського краю містить його нарис “З Карпат коломийських”. Першу свою мандрівку за межі Галичини він з групою товаришів здійснив у 1844 р. по Угорщині “плавбою по Дунаю, то возом, то пішки”. Пізніше В. Ільницький подорожував по Італії, Чехії, Німеччині. Із його закордонних подорожніх спогадів і описів найцікавіші: “Записки руського мандрівника”, “Образки з світу альпійського”, “Образки з Угорщини”, “Подорож школяра до Італії”, “З різних країв і народів”, “Море і його чудеса”.
Значний вклад у краєзнавство та мандрівництво вніс громадський діяч М. Бучинський (1847-1903 рр.), який працював у Станіславові адвокатом. Ще під час навчання у Станіславівські гімназії він мандрував краєм, збираючи етнографічний матеріал. Зокрема, влітку 1867 р. М. Бучинський здійснив пятитижневу подорож по Гуцульщині, де збирав етнографічний матеріал. Він перший із науковців, який зробив ілюстрований опис про життя та побут вівчарів на полонині. Пізніше, в 1871 р. бувши студентом Віденського університету, Бучинський познайомився з О. Русовим, М. Драгомановим, О. Косач і активно підтримував із ними звязки, висилав їм етнографічний матеріал, зокрема з Гуцульщини. Слід згадати за таких етнографів 70-х рр. ХІХ ст., як В. Козарищука, М. Колцуняка, Л. Заклинського, братів К. Заклинського та Р. Заклинського та ін.
Таким чином, завдяки членам “Руської трійці”, була розгорнута цілеспрямована робота щодо вивчення галицького регіону. З цією метою використовувались довготривалі етнографічні подорожі територією Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Я. Головацький та І. Вагилевич першими на західноукраїнських землях підняли питання про організацію народознавчих мандрівок. Їхні подорожі мали не тільки пізнавальну, але й освітньо-виховну мету. Самовіддана етнографічно-фольклористична діяльність галицьких будителів національного відродження послужила поштовхом і зразком для наступних поколінь краєзнавців.
 
2.1. Однією з найвизначніших подій ХІХ ст. стала революція 1848 р. в Австрійській імперії. В історичній науці вона отримала назву “весни народів” так як суттєво вплинула на національне відродження гноблених австрійцями народів. Внаслідок поширення національно-визвольних рухів по всій території Австрійської імперії імператор Фердинанд І проголосив 25 квітня 1848 р. про видання конституції. Вона гарантувала усім народам імперії збереження національних традицій, мови, проведення демократичних перетворень. Проекти перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй стимулювали пожвавлення українського національного руху.
На теренах Галичини революційні події 1848 р. активізували процеси етнічної консолідації та організаційного об’єднання українського суспільства. З метою перешкодити польським націоналістам монополізувати владу в Галичині українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові Головну Руську Раду (ГРР) керівником якої був епископ Г. Яхимович. Це була перша політична організація українського населення, яка мала відстоювати його інтереси в імперському уряді та парламенті. Нею була видана політична програма у травні 1848 р.. у якій проголошена “приналежність галицьких “русинів” до одного великого українського народу, нагадала його колишнє славетне минуле та державну незалежність і закликала народ до пробудження й забезпечення кращої долі в межах нової конституції. Як головний політичний постулят, Рада висунула домагання поділу Галичини, при чому з українською Галичиною мало бути ще злучене Закарпаття”.
Велику роль у культурному піднесені Галичини відіграв з'їзд українських інтелігентів – Собор Руських Учених, який відбувся у жовтні 1848 року, про те він “не зміг реалізувати своїх задумів, бо найвидатніші з учасників, як історики Д. Зубрицький (1787-1862), А. Петрушевич (1821-1913), професор Львівського університету, І. Шараневич (1829-1862) не мали відваги ступити на народний грунт, трималися далі консервативного “язичія”, мішанини церковно-слов’янської, української і російської мов або писали свої праці польською та німецькою мовами”. У Коломиї з ініціативи М. Верещинського, І. Озаркевича та М. Синьовідського було засновано відділення українське наукове товариство “Галицько-Руська Матиця” з своїм часописом “Зоря Галицька”. Наступного року у Львові був побудований Народний Дім – центр культурно-освітньої роботи українців Галичини.
Активізація політичної боротьби в Галичині, проекти її поділу на Західну (польську) та Східну (українську), жорстке україно-польське протистояння, спроби Віднем лібералізувати свою імперську політику на основі пропагування квітневої конституції 1848 р. – все це в цілому дало поштовх розвитку українознавства та створення культурно-освітніх організацій. Значну роль у пробудженні широких кіл українського населення до вивчення історії та культури рідного краю відіграли створені в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. українські просвітницькі товариства.
Серед дослідників Галичини другої половини ХІХ ст. слід виокремити І. Гавришкевича, який в студентські роки 1848 – 1851 разом з двома товаришами на возах здійснив багатоденні мандрівки за маршрутом Люблін – Самбір – Уріж -Трускавець – Дрогобич – Тустановичі – Підбужжя – Опаки – Східниця – Уріччя -Корчин – Стрий – Козова – Орява – Тухолька – Турка – Ясениця – Спас – Добромиль – Перемишль. Під час подорожей І. Гавришкевич вів щоденник цих мандрівок. Про це засвідчує львівська газета “Слово” (ч. 20-23) за 1862 р. Ці подорожі стали для учасників мандрівок джерелом історичного та естетичного пізнання краю. Автор наводить факти з історії сіл і міст, розповіді і легенди, вивчає звичаї та побут населення. І. Гавришкевич описував печери, рослинність та подавав інформацію історико-краєзнавчого характеру. Цінність цих мандрівок полягає ще й в тому, що І. Гавришкевич для себе “відкрив” вісім вершин, що увійшли до його каталогу “Висоти Східної Галичини і Буковини”, який був опублікований в 1863 р. в “Галичанині”. У статті ‘‘Висоти Східної Галичини і Буковини‘‘ автор описав українські назви 2000 висот, які він виявив із карт Кумерсберга. І. Гавришкевича можна вважати піонером на ниві галицької картографії ХІХ ст.
І. Гавришкевич був палким прихильником екскурсій та мандрівок. Він агітував українську молодь до подорожей: “Я вас заведу в недалеку сторону, де тут, ось під самим Львовом, царствує в питомій чистоті непорочна природа, де гори, долини, камінь, вода, ліс, зілля, а декуди і рука людська зложилась на те, щоб розвеселити око Ваше у пречудесним видом, де історія, наша руська історія полишила свої на нашу долю донині такі помітні знаки”.
Автор наводить цікаві факти й епізоди з історії, розповіді й легенди, записані з уст мешканців, описує будівлі, зокрема курні хати, церкви, а також звичаї, забобони селян тощо. Читача приваблюють і чудові пейзажні замальовки чарівних куточків галицької землі, гір, річок, водоспадів. З описів почерпуємо інформацію про лікувальні властивості і потужність санаторіїв Любіня і Трускавця. Згодом ця інформація стала в пригоді і самому І. Гавришкевичу. У 1901 році трускавецькі води поставили його на ноги в буквальному розумінні, оскільки він не міг уже пересуватися без допомоги милиць.
Як видно з подорожних нотаток, його маршрути були спрямовані на ознайомлення з природою, пам‘ятками рідної землі. І це стає зрозуміло, якщо виходити із захоплень І. Гавришкевича ботанікою не лише для насолоди від зустрічей із флорою, а й з науковою метою. Ще 1852 р. у календарі ‘‘Перемишлянин‘‘ він опублікував ‘‘Початок до уложення термінології ботаніческой руской‘‘, в якому подав понад 240 назв рослин. Це, посуті, перший український термінологічний словник із ботаніки.
У мандрівничій практиці І. Гавришкевича важливе місце займали і кількаденні походи. Один з них, триденний перехід по околицях Львова, він здійснив зі своїм товаришем П. Леонтовичем. Варто зауважити, що І. Гавришкевич практикував і зарубіжні походи. У 1876 році він разом з І. Добрянським мандрував по Швейцарії.
Цікаві матеріали про життя і діяльність І. Гавришкевича (листи, фото, вирізки з газет, журналів) зберігаються у фонді І. О. Левицького (ф. 167, ЛНБ) в рукописному відділі наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові.
Публікації попередніх мандрівників були своєрідним відгуком на відозву дослідника регіональної історії В. Площанського “Воззвание к благополезному подвигу (относительно собиранія матеріалов по історіі, етнографіи и статистике Червоной Руси”, опублікованій у газеті “Слово” (1861, № 87). Він перший почав широку акцію історичного опису галицьких міст і сіл, в 1860-1880 рр. опублікував понад сто краєзнавчих нарисів.
Пристрасним мандрівником був також О. Партицький, який багато подорожував по Галичині. Зокрема, влітку 1865 р. він разом з 3. Пославським, Д. Танячкевичем, І. Мандичевським, Ю. Целевичем, Н. Вахнянином взяв участь у тижневій мандрівці по Галичині. Зібрані ним краєзнавчі матеріали знайшли застосування в краєзнавчо-етнографічних, археологічних, лінгвістичних, географічних дослідженнях. Про мандрівки О. Партицького свідчить ряд його публікацій на краєзнавчо-туристичну тематику, а саме: етнографічний опис “З життя волинського люду за Бойлем Т. Стецьким”, серія науково – популярних статей: “Образи Руси Галицькой”, рукописи “Подорожньо-етнографічні записки”, нариси “Образ Поділля”, “Руїни стародавніх замків на Поділлі”, замальовка “Камінь святого Петра”, “Крихівський монастир”, “Страдецька печера”, “Могила Остапова”, “Жерло Парашка”. Подорожі по Галичині, що були здійснені українськими мандрівниками О. Партицький описував в своєму часописі “Газета шкільна”. Крім того, він розробив ряд маршрутів по Галичині, зокрема по околицях Львова: Рясна Руська – Домажир – Страдч – Шкло – Верещиця – Крехівський монастир – Глинсько – Завадів. У 1878 р. О. Партицький звернувся до краян з пропозицією про те, що потрібно розширювати місця для відпочинку, розробляти та прокладати нові маршрути, посилено вивчати рідний край, як це робиться в країнах Європи.
Великий внесок у розвиток краєзнавства зробили А. Петрушевич та професор І. Шараневич, які не тільки досліджували, але й організовували цілу низку краєзнавчих історико-археологічних виставок, які перетворилися у перші українські музеї у Львові – 1870 р., у Народному домі (1873 р.) та Ставропігійському інституті (1875 р.). Доречно констатувати той факт, що І. Шараневич у 1882 р. за допомогою комісії охорони пам'яток старовини почав розкопки Галича.
У культурно-освітньому розвитку населення Галичини 60-70-тих рр. ХІХ ст. були об‘єктивно негативні моменти, зокрема низький рівень розвитку промисловості, сільського господарства, це погано впливало на стан українців Галичини. Крім того, становище ускладнювалось ще й тим, що всі службові посади в державних органах знаходилися в руках поляків, які використовували своє службове становище для переслідування і пригноблення українців.
Як засвідчують статистичні дані, наслідком такої політики уряду було те, що українська етнографічна частина Галичини наприкінці 70-их років XIX ст. була не тільки однією з найвідсталіших провінцій Австро – Угорщини у промисловому та сільськогосподарському, але й культурно-освітньому розвитку. Наприклад, у Чехії неписьменність становила 17, 7%, Моравії – 19, 2%, а в Галичині – 63, 8%.
Низький культурно-освітній рівень та недостатня кількість національних виховних інституцій проявлялися у моральній поведінці української молоді. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ Австрії, саме серед українців Галичини щорічно фіксовувалось понад 20% всіх злочинів, які були в державі. Найпоширенішим було пияцтво – 90%, бродяжництво – 86%, проституція – 83%, навмисні тілесні пошкодження – 74%, посягання на честь і гідність людини – 68%, нанесення тілесних пошкоджень при бійках – 56%, нищення чужого добра – 50% тощо.
Для підняття культурно-освітнього рівня у 80-х рр. XIX ст. почали проводитись етнографічні виставки для українського населення Галичини. Перша виставка була відкрита у Станіславі у 1880 р. на якій було показано вироби з дерева, шкіри та інших матеріалів. На виставці у Станіславові експонувалися твори народних умільців Покуття і Гуцульщини, а також побутові речі, одяг селян Прикарпаття. Друга в 1881 р. у Коломиї, а третя археологічна виставка – в 1885 р. у Львові (тут було виставлено на показ знарядя праці з каменю і кременю з приватних археологічних колекцій місцевих краєзнавців, зокрема І. Чоловського з Станіслава та пароха із Залукви Л. Лаврецького). У 1886 р. І. Шараневич у народному домі створив археологічно – бібліографічну виставку та музей галицько-української старовини, який був розміщений в Ставропігійському інституті. Всі вони мали значний вплив на розвиток краєзнавчих досліджень у Галичині.
7 липня 1887 р. у Тернополі відбулась етнографічна виставка. Тут експонувалися речі з Гуцульщини, Покуття, Поділля та Надбужжя. Ідея влаштувати цю виставку виникла в графа В. Дзедушицського, намісника Галичини Залеського та І. Федоровича. Президент міста Козьмінський розіслав запрошення громадянам для створення організаційного комітету. Громадськість активно відгукнулась і більше як 100 чоловік взяли участь у зборах, на яких був обраний комітет. Його очолив професор О. Барвінський, І. Федорович та В. Шухевич.
Слід відзначити, що за короткий час все було приготовлено до виставки. Вона пройшла з успіхом, зокрема, значну увагу привернули вироби домашнього промислу з Гуцульщини. Під час цієї виставки вперше було зроблено фотографії та пам'ятний альбом. Крім виставок, галицька інтелігенція почала заохочувати українську молодь до мандрівок рідним краєм.
 
2.2. Неперевершеним організатором багатьох науково-пізнавальних подорожей та експедицій був І. Франко. У 1872 р. він з учнями Дрогобицької гімназії побував в с. Уричі, а вже з 1873 р. взяв активну участь у мандрівках під керівництвом учителя І. Верхратського з метою збору краєзнавчих та етнографічних матеріалів. В. Дорошенко згадував, що “перейшовши в 1874 р. до 8-ої кляси, І. Франко вперше не поїхав додому допомогати вітчимові в господарстві, а разом з іншими товаришами подався в мандрівку по Галичині. ”, яка пролягла через м. Львів – м. Долина – с. Мізунь – с. Шевченкове – с. Лолин (де відвідав свого однокласника Я. Рошкевича і вперше познайомився з його сестрою – Ольгою), а далі шлях пролягав на с. Вишків та с. Сенечів. В цій мандрівці взяли участь І. Франко, К. Охримович, І. Охримович, М. Павлик, В. Лукич, В. Левицький, М. Вагилевич, І. Петрушевич, А. Дольницький.
Нагромадивши певний досвід роботи І. Франко у 1876 р. організовував спільно з членами “Академічного гуртка”, в якому він був активістом багатоденну мандрівку за маршрутом: м. Львів – Стрий через села Синєвидне – Побук – Бубнище – Поляницю – Тисів – Церковну – Кальну – Мізунь – Вигоду – Шевенкове – Лолин – Людвіківку – Вишків – Сенечів – Гошів – Болехів – Моршин – Стрий. Водночас, на р. Свіча мандрівники оглянули тартак (пилораму) Попера та штучні греблі на річці по якій сплавляли дараби (ліс, який був нто а й час основним промислом на Прикарпатті.
Пізніше І. Франко багато подорожував по Сколівщині, Тухольщині, Стрийщині Львіввської обл, Рожнятівщині, Калущині (в с. Підгірках жив і працював ковалем його молодший брат Онуфрій), Рогатинщині, Галицькому р-н, Тлумачинні, Городенківщині, Надвірнянщині, Коломийщині, Косівщині, Верховинщині, Снятинщині (Івано-Франківська обл.), Чернівецькій обл. Міжгірщині, Воловечині та Рахівщині (Закарптської обл.).
У 1883 р. І. Франко організував Етнографічно-статистичний гурток який пізніше реорганізувався в “Кружок для устроювання вандрівок по ріднім краю”. Результатом постійних мандрівок самого Каменяра стали численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів, теоретичних праць з етнології та етнографії, які і в наш час мають наукову та історичну цінність.
Під безпосереднім впливом краєзнавчої діяльності І. Франка на території Східної Галичини у 1883-1889 рр. відбуваються шість щорічних просвітницьких мандрівок передової студентської молоді. Про них збереглися описи, які були надруковані в різних виданнях газети “Діло” у 80-их рр. XIX ст. Треба зазначити, що першу спробу їхнього узагальнення зробив І. Крип’якевич у історико-краєзнавчому нарисі “З історії галицького краєзнавства”.
Так, 4 серпня 1883 р. двадцять студентів з різних міст Галичини здійснили подорож за маршрутом Львів – Стрий – Станіслав – Богородчани -Манявський Скит – м. Надвірна – с. Делятин – м. Коломия. У цій мандрівці взяли участь такі відомі культурно-просвітницькі та політичні діячі, як І. Франко, К. Левицький, В. Левицький, Є. Гушалевич, В. Коцовський, І. Панкевич, О. Барвінський, М. Шухевич, Є. Олесницький, К. Трильовський, Є. Петрушевич, І. Герасимович, Р. Купчинський, В. Лопатинський, В. Шмигельський А. Крушельницький, М. Рудницький, А. Стрільбицький, І. Врецьона та інші. Їхньою метою було не лише ознайомлення з гуцульським краєм та збирання етнографічного і фольклорного матеріалу. Вони намагалися впливати на національні почуття й свідомість місцевого населення. Ця мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української молоді в Галичині.
Улітку 1884 р. І. Франко організував і провів мандрівку української молоді в Карпати, яка набула значення вагомої національно-просвітницької та політичної акції. Обґрунтовуючи мету цієї подорожі, він писав: “Молодіж наша підняла думку устроювати вандрівки по краю, щоб, з одного боку, самій ознайомитися з життям та економічним побутом рідного народу, з красою і природними скарбами та історичними пам'ятниками свого краю. Вандрівки руської молодіжі стрічені дуже симпатично нашою інтелігенцією”.
Для успішного проведення мандрівки було вибрано організаційний комітет на чолі з І. Грабовичем, а також складено її програму та маршрут, в яку входили не тільки ознайомлення з історичними пам’ятниками, життям народу, але й такі виступи та доповіді: “О конституції”, “Дума про те як гетьман козацький Самійло Кішка втікав з турецької неволі”, “О початках нашого народного відродження аж до р. 1848”, “Про права руської мови в середніх і вищих школах Східної Галичини”, декламація українських поем та віршів, пісні, гра на музичних інструментах, танці. Комітет видрукував запрошення, що заздалегідь були розіслані в села і міста, через які мав пролягати маршрут подорожі. Метою мандрівки було пізнати багату природу Галичини. Перед подорожжю “вандрівничий комітет” звернувся до ряду товариств, а саме до “Академічного Братства”, “Академічного кружка”, “Союзу”, “Січі”, “Буковини”, молоді Наддніпрянщини, а також до всіх гімназистів і семінаристів, які б хотіли мандрувати. На це звернення відгукнулося більше 80 українських студентів, які виявили бажання подорожувати по рідному краю.
Мандрівка зібрала 80 учасників. Подорож почалася 27 липня 1884 р. з м. Дрогобича, де студенти оглянули пам'ятку українського дерев'яного будівництва XVIII ст. – церкву св. Юра, звідки учасники поїздом доїхали до м. Борислава, з нього подалися пішки вздовж річки Мразниця до Східниці, зі Східниці маршрут проліг через села Урич – Підгородці – Крушельниця – Корчин – Верхнє Синєвидне – Розгірча – Бубнище (скелі Довбуша) – Поляницю – м. Болехів. З Болехова – на Гошів, а потім Долину – Калуш – Станіслав – Коломию – села Делятин – Микуличин – Ворохту. З Ворохти учасники піднялися на гору Говерла, Шпиці, Піп Іван, а потім зійшли до сіл Буркут, Жаб’є, Устеріки, а звідти сплавом на плотах по Черемошу до Кут. Загальна протяжність цього маршруту становила біля 400 км. Слід сказати, що з них вони проїхали на возах – 220 км., пройшли пішки – 137 км. і 28 км. пропливли сплавом на плотах.
У цій подорожі взяли участь такі відомі культурно- просвітницькі діячі, як: І. Франко, В. Сіменович, К. Левицький, К. Дем‘ян, В. Левицький, Є. Гушалевич, В. Коцовський, К. Устиянович, І. Панкевич, О. Барвінський, М. Шухевич, Є. Олесницький, К. Трильовський, Є. Петрушевич, Г. Врецьона, І. Герасимович, Р. Купчинський, В. Лопатинський, А. Крушельницький, Т. Яців, М. Рудницький, А. Стрільбицький, Я. Бурачинський, В. Шмигельський, Я. Кулачковський, Є. Озаркевич, О. Бобикевич, В. Кобринський, В. Полянський, І. Гриневецький, Ю. Бачинський, В. Яворівський, А. Гумніцкі, С. Воцупскі та інші. Необхідно наголосити, що під час цієї подорожі учасники проводили активну культурно-просвітницьку роботу. Так, у містах Дрогобичі, Болехові, Калуші, Станіславі, Коломиї та в селах Корчині і Кутах були проведені музично-декламаторські вечори, на яких учасники походу в атмосфері доброзичливості вели бесіди з місцевим населенням, а також співали, танцювали і обов'язково виконували гімн “Ще не вмерла Україна”.
Особливістю цих вечорів було й те, що гроші, зібрані на них, давалися на будівництво “Дому народного” в м. Калуші та на розвиток “місцевої бурси” в м. Дрогобичі. На місцях були створені організаційні комітети (в основному до їх складу входили вчителі, священики, лікарі), які готували зали для виступів, забезпечували мандрівників харчуванням та ночівлею. Все це вплинуло на стимулювання самосвідомості народу, особливо молоді. Окремо слід звернути увагу на зупинку в м. Станіславі, де тоді проходив загальний збір Українського педагогічного товариства (УПТ). Численний з'їзд інтелігенції, велика кількість молоді – все це створювало в місті атмосферу особливої святковості.
Крім того, 7 серпня в Коломиї учасники мандрівки Я. Кулачковський, Є. Озаркевич, В. Кобринський, М. Шухевич, В. Полянський та інші взяли участь у студентському віче і підняли питання про запровадження української мови в усіх гімназіях, у Львівському університеті та духовних семінаріях краю. Велика увага на цьому віче була приділена проблемам проведення під час літніх канікул фольклорно – етнографічних експедицій. Наголошувалось, що такі мандрівки мають освітньо-виховне значення, оскільки під час цих подорожей учні гімназій та студенти знайомляться з історією та культурою рідного краю, а збираючи фольклорно-етнографічні матеріали, зберігають та збагачують культурно-духовну спадщину народу.
З нагоди цієї студентської мандрівки організаційний комітет видав окремою книжкою програму, яку віршем написав І. Франко. До цього вірша була написана музика мандрівного диригента та композитора О. Нижанківського.
Враження від цієї подорожі І. Франко описав у статті “Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р. ” Це був один з найбільш масових походів на теренах Галичини в кінці XIX ст.
Не менш змістовною була мандрівка, яка відбулася влітку 1885 р. по Поділлі і Покутті. Подорож почалася 1 серпня 1885 р. і пролягла за маршрутом: м. Львів – Тернопіль – Микулинці – Теребовля – Хоростків – Копичинці – Гусятин – Чортків – Більче – Заліщики – Кіцмань – Чернівці. Тут їх прийняв місцевий комітет “Руської бесіди”, відбулася зустріч з поетом Ю. Федьковичем. Протяжність цього маршруту становила понад 250 км. У цій подорожі взяли участь І. Франко, М. Шухевич, Є. Олесницький, Є. Гушалевич, В. Коцовський, К. Устиянович, М. Івасюк, В. Левицький (В. Лукич), Ю. Панкевич, О. Барвінський, К. Кахникович, Я. Кулачковський, О. Нижанківський та інші культурно-громадські діячі. Для кожного учасника походу була підготовлена програма і карта маршруту.
Перший концерт відбувся 2 серпня у замковій залі в Тернополі і був присв'ячений пам’яті Миколи Костомарова. Тут І. Франко в товаристві “Бесіда” мав свій виступ. Хочеться підмітити те, що І. Франко у кожному населеному пункті, де зупинялися мандрівники, виступав перед населенням. Зокрема у Микулинцях, він мав доповідь про історичні пам‘ятки нашого краю. За це на нього донесли у поліцію.
Увагу мандрівників привертала діяльність українських товариств, які були на той час у селах та містах краю. Наприклад, відзначалося, шо в Микулинцях було тоді найбільш товариств, котрі не зле функціонували: і так було там товариство рибацьке (40 членів), товариство охорони звірят (50 членів), педагогічний кружок, шкільна поміч (45 членів) ”.
Влітку 1886 р. “Кружок для устроювання вандрівок по ріднім краю” знову організовує мандрівку у глибину Бойківщини. Маршрут проліг через Перемишль (сучасна Польща), Добромиль, Устеріки, Турку до Дрогобича. У цій подорожі взяли участь такі відомі політичні діячі, як К. Трильовський, Є. Петрушевич, Є. Гушалевич та ін. І. Крип’якевич підкреслював, що “мандрівка була безперечно, одним з кращих проявів академічного життя: на них пізнавала молодіж свій край та народ і, що, певно, не менш важне, запізнавалася між собою”.
Під впливом названих подорожей інтерес до мандрівок у Галичині постійно зростав, розширюється їх географія, збагачується досвід учасників, удосконалюються форми туристично-краєзнавчої роботи.
У 1887 р. “Вандрівничий комітет” організовував мандрівку в ‘‘Коломийські‘‘ гори. Вона почалася у липні і пролягла за маршрутом: м. Станіслав – Коломия – Печеніжин – Яблунів – Косів – Яворів – Криворівня – Жаб'є, звідти сплавом на плотах до с. Залуччя, а потім пішки до Снятина. Криворівня, писав О. Волянський ‘‘вже давен-давна мало якусь притягаючу силу для всякого рода туристів та прогульковців (як в липні 1887 року велика прогулька наших академіків на Чорну Гору, яка через велику повінь зупинилась в Криворівні, в домі о. О. Бурачинського, числом 45 осіб”.
В кожному населеному пункті студенти виступали з доповідями, допомагали практичними порадами щодо налагодження діяльності українських товариств, збирали історичний та етнографічний матеріал. Про мету цієї науково-культурницької мандрівки В. Коцовський писав: “Молодь хоче пізнати одну з найпоетичніших сторін нашого краю, хоче зійтися з нашим народом і з нашою інтелігенцією, щоб обмінятися своїми думками,... набрати сил до дальшої праці”.
Маршрут закінчили 18 серпня 1887 р. В цій мандрівці взяло участь 38 студентів, у яких провідником був І. Франко, а членами організаційного комітету: І. Герасимович, Л. Гарматій, Є. Гуталевич, В. Коцовський, В. Крохмалюк, Р. Купчинський, І. Нижанківський, В. Лопатинський, А. Крушельницький, М. Рудницький, А. Стрильбицький, К. Трильовський, В. Шмигельський та інші. У багатьох містах і селах вони провели культурно-просвітницькі вечори, було зібрано багато фольклорного та етнографічного матеріалу, який пізніше використовувався при навчанні молоді у гімназіях.
У 1888 р. відбулась чергова подорож студентської молоді по Золочівщині та Сокальщині. Однак нам не вдалося встановити, за яким маршрутом відбулась ця мандрівка, а також визначити склад її учасників.
І. Франко ще учнем, а пізніше студентом університету проводив свій вільний час від навчання серед природи. Під час канікул він тижнями мандрував по Галичині “…захоплюючись красою природи та студіючи життя нашого простолюдина. До мандрівок у часі ферій при кожній нагоді заохочував Франко молодіж і притім привчав помічати життя людей, збирати всякий матеріал, напр. етнографічний і статитичний. Франко дав почин до студентських мандрівок, які в 80-ті роки зорганізовувалися і щороку відбувалися в різні закутки нашого краю, ба навіть пізніше й на Закарпаття, де наша молодіж давала концерти, познайомлювалася з тамошнім населенням і будила до життя тамошню мертвеччину”.
Всі студентські мандрівки об‘єднували молодь Галичини, а під час канікул оживало життя всіх куточків Галичини. Адже під час мандрівок студентська молодь не тільки давала концерти, проводила лекції і бесіди, але проходив обмін думками, поширювали брошури, журнали, книжки не тільки українських авторів. Але переклади з російської, польської, французької і німецьких мов та наукові журнали. Вся ця література поступала із бібліотек І. Франка, товариства “Січ” у Відні, М. Драгоманова та його друзів з Києва, Женеви та Петербурга.
У травні 1889 р. І. Франко з групою товаришів, зокрема О. Маковей, А. Березинський та інші, здійснили народознавчу подорож за маршрутом: Стрий – Сколе – села Лавочне – Бескидський перевал – полонина Явірник – Жупани – Климець – г. Безкид де оглянули пам‘ятник керівнику угорського селянського повстання Ференцу Ракоці. Із спогадів О. Маковея дізнаємся детальний маршрут. Повертаючи назад, побували на полонині Явірник, звідки милувалися Марамороськими горами, вкритими снігом, хоча в долинах уже все зеленіло. З полонини мандрівники подалися на Тухольку – Верхнє Синєвидне – м. Стрий. За 10 днів вони пройшли понад 140 км.
Туристичний почин І. Франка надихав студентську молодь на розвиток подальших мандрівок. Яскравим прикладом цьому може бути організована у 1889 р. перша мандрівка української молоді з концертами по Галичині. Її керівниками були студент Віденського університету Й. Партицький і композитор О. Нижанківський. Їхній маршрут проліг із Стрия на Жидачів – Перемишляни – Золочів – Броди – Тернопіль. Членами першої мандрівки були Ю. Гумецький, 3. Кирилович, В. Садовський, К. Штоль, К. Студинський, А. Крушельницький, Є. Купчинський, І. Левицький, Н. Яросевич та ін. Поряд із хоровим співом до програми концертів входили декламації, вокальні та інструментальні виступити.
Друга мандрівка відбулася 2 вересня 1890 р. Маршрут почався з Перемишля на Самбір – Дрогобич – Стрий – Миколаїв – Перемишляни – Бережани – Підгайці – Монастириськ – Бучач – Чортків – Заліщики – Городенку – Снятин – Коломию – Львів. В ній взяли участь Є. Сінкевич, К. Штоль, 3. Кирилович, Й. Яросевич, В. Садовський, Ю. Левицький, П. Кудрик, В. Гумецький, Й. Шиманський, О. Венгринович, Є. Січинський, О. Кормош.
Восени 1891 р. відбулася третя мандрівка за маршрутом: Львів – Самбір – Дрогобич – Сколе – Болехів – Журавно – Підгайці – Теребовля – Тернопіль – Львів. Учасниками цієї подорожі були В. Нижанівський, В. Клиш, М. Герасимович, І. Туркевич, В. Левицький, Д. Гура, Й. Яросевич, М. Садовський, Й. Скалиш, Й. Максимович, Н. Дмитрів, П. Петриця, В. Присташевський, Н. Сенета, П. Нижанківський, І. Ольшанський.
Цього ж, 1891 р. учасники музичного товариства “Львівського Бояна” теж вирушили у мандрівку за маршрутом Сянок – Самбір – Дрогобич – Миколаїв – Стрий – Станіслав – Коломия – Чернівці – Заліщики – Борщів – Копичинці – Теребовля -Підгайці – Бережани – Рогатин. Керівником мандрівки був Й. Партицький, Серед учасників слід виділити П. Береста, О. Нижанківського, Ю. Левинського, Ю. Гумецького, І. Дрималика, Й. Шиманського, Є. Січинського, Б. Курп‘яка, П. Кудрика, О. П’ясецького, О. Яросевича, І. Гриневецького, О. Липецького.
У 1892 р. співоче товариство “Львіський Боян” здійснило дві одночасні мандрівки. Одна – в Західну Галичину за маршрутом Львів – Самбір -Перемишль – Сянок – Івоничі – Риманів – Кросно – Ясло – Криниці – Жерестів – Щавниця – Закопане – Новий Торг – Тішин – Ряб. Керівником був Й. Партицький, а учасниками – А. Кулачковський, О. Нижанківський, Й. Шиманський, С. Крушельницька та ін. Всі прибутки з концертів було призначено для спорудження пам'ятника Т. Шевченку.
Друга мандрівка пролягла по території Східної Галичини за маршрутом: Львів – Стрий – Трускавець – Дрогобич – Комарно – Великий Любень – Жовква – Сокаль – Броди – Золочів – Зборів – Тернопіль – Теребовля – Чортків – Коломия – Станіслав – Львів. У цій мандрівці брали участь М. Герасимович (керівник), Л. Нижанківський, Б. Курпяк, І. Скалиш, К. Герус, К. Устиянович та ін.
Традицію мистецьких артистичних мандрівок у 1904 – 1905 рр. продовжив гурток товариства “Академічна громада”. Ці подорожі проходили по території Галичини та Буковини. Керівником був К. Гутковський. Отже, артистичні мандрівки з концертами дали великий поштовх для подальшого мандрівництва та краєзнавства на теренах Галичини.
Як бачимо, студентські мандрівки у Галичині у 1880-их рр. (доповнені доповідями та концертами) стали помітним явищем у культурно-просвітницькому житті нашого краю. Якщо на початку століття в мандрівках брали участь окремі діячі, то в останній чверті XIX ст. – десятки і сотні подвижників українського відродження.
Наприкінці XIX ст. Львів стає провідним центром з вивчення українського народознавства. Тут розгорнулась велика робота Етнографічної комісії, яка була створена в 1898 р. при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Активну участь у роботі цієї комісії брали І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк, Ф. Колесса, Ф. Вовк та ін. Зібрані матеріали були опубліковані у 38-ми томах “Етнографічного збірника” та в 20-томах “Матеріалів до української етнології”, які постійно використовувалися при навчанні в університетах, гімназіях, школах.
У 1900 р. І. Франко, О. Роздольський, М. Павлик і О. Колесса провели мандрівку по Стрийщині та Городенківщині, під час якої було зібрано багато краєзнавчого матеріалу. Цю подорож Франко описав у статті “Із наукових екскурсій по краю”.
Починаючи з 1901 р. по 1914 рр. І. Франко відвідував і проживав с. Криворівня. У цьому чарівному куточку Гуцульщини, який В. Гнатюк називав “Українськими Афінами”, побували: В. Доманицький, М. Коцюбинський із сином Юрієм, М. Драгоманов, В. Навроцький, С. Вінценз, В. Гнатюк, В. Шухевич, Ф. Вовк, В. Антонович, М. Грушевський, І. Крип‘якевич, Леся Українка з чоловіком К. Квіткою, О. Кобилянська, О. Маковей, О. Олесь, А. Крушельницький, Г. Хоткевич, В. Щербаківський, М. Козоріз, С. Твердохліб, О. Навроцький, Д. Дорошенко, В. Дорошенко, М. Могильницький, М. Жук, Ф. Красицький, І. Труш, І. Северин, О. Бонкало та багато інших культурно-просвітницьких діячів не тільки Галичини, Буковини, Угорської Русі але й Наддніпрянської України.
З Криворівні І. Франко здійснив ряд мандрівок на “Церкви, де знаходиться підземна печера, у якій і літом є лід, на Кичери довкруги Криворівні, на г. Писаний Камінь, г. Ватанарку (там тоді сходилися кордони трьох держав – Австрії, Угорщини і Румунії), Синє Плесо, потік Добрин, Чивчин, г. Довбушанку, г. Говерлу”. “Був теж на горі Піп-Іван, що з одного боку завершує хребет Чорногори, захоплювався красою озера Шибеного. По селах прислухався до народних переказів, збирав фольклорні матеріали. Кажуть, що коли Франко був у Буркуті, з друзями пускався по гірських верхах у далекі мандри” та на інші вершини Чорногірського та Горганського хребтів. Крім пішохідних мандрівок, він дарабою плив Черемошем до Вижниці.
Відпочиваючи у Криворівні І. Франко разом з о. Волянським часто мандрували до навколишніх сіл, зокрема Косова та Яворова, де заходили в гості до родини Шкрібляків, відомих уже на той час митців-різьблярів. Шкрібляк-старший подарував Франку різьблену тарілку (шедевр мистецтва), яка пізніше була передана Ф. Вовком до музею у Санкт-Петербурзі.
На початку листопада 1903 р. І. Франко перебував у Відні, зустрічався з М. Габерландтом (австрійський етнограф), де було обговорено про етнографічну експедицію на Бойківщину. 15 листопада 1903 р. на засіданні Етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка І. Франко подає звіт з подорожі до Відня, повідомляє, що з М. Габерландтом обговорював план етнографічної експедиції на Бойківщину і від нього отримав запевнення в фінансовій допомозі.
У листі від 30 червня 1904 р. М. Габерландт повідомляє І. Франка, що посилає йому 400 корон на експедицію до бойків, просить зібрати і передати до віденського музею етнографічні предмети з цього краю і статтю до журналу.
Відома в історії української етнографії наукова експедиція на Бойківщину відбулася 18 серпня – 24 вересня 1904 р. Організаторами були “Наукове товариство імені Шевченка” і Товариство австрійської етнографії. Мета – етнографічне та антропологічне обстеження ряду місцевостей Бойківщини, придбання експонатів для Музею НТШ та музею у Відні.
У цій експедиції взяли участь І. Франко (керівник), 3. Кузеля, Ф. Вовк, П. Рябков та інші. Маршрут проліг з м. Борислава через с. Мшанці, де відбулася зустріч з українським істориком та етнографом М. Зубрицьким. Далі маршрут проліг через Турка – Бориня – Сможе – Сколе – Тухольку – Лавочне – Славськ – Нижнє Синьовидне – Крушельниця – м. Стрий.
Отримавши предмети, зібрані під час подорожі на Бойківщину, М. Габерланд у листі до І. Франка від 12 жовтня 1904 р. дякує, зазначаючи, що всі вони прекрасно висвітлюють життя бойків. За великі заслуги в галузі етнографії І. Франко з 1902 р. став членом Віденського етнографічного товариства, а з 1907 р. радником музею у Відні.
Влітку 1906 року І. Франко з товаришами здійснив багатоденну мандрівку за маршрутом: Криворівня – Верховина – Дземброння – г. Піп Іван – г. Туркул – г. Говерла – с. Луги – с. Богдан – с. Рахів – с. Ясиня – с. Яблониця – с. Ворохта – с. Кривопіля – с. Криворівня. “Ми повернулися на захід: стрімкий спад летів кудись у провалля. А верхами направо й наліво чорно-білими стовпами пролягала границя, що мов люта змія звивалась і мерехтіла, розтинаючи живе тіло України”.
У 1908 році І. Франко з великою групою провів першу багатоденну мандрівку на конях за маршрутом: Криворівн – Верховина – Зелена – Буркут – г. Керничний – г. Стіг – оз. Шибене – оз. Марічейка – г. Піп Іван – г. Менчул – г. Ребра – г. Шпиці – г. Кострич – с. Кривопілля – с. Верховина – с. Криворівня. Як писав А. Франко: “Повітря прозоре, і ми могли бачити далеко, далеко. Розкішна могутня панорама гір простягалася перед нашими очима: велична й грізна вкрита вічним снігом Говерля, а там, куди не глянь, верхи,... Тато знав їм усім назви, їхнє положення й прикмети. Коні йшли обережно і, зграбно ступаючи поміж камінням, були одночасно і нашою опорою”.
У 1912 році І. Франко та В. Гнатюк звернулися до населення Галичини з відозвою «Два поклики” про те, щоб населення шукало, зберігали та передавали до українських музеїв речі старовини.
Результатом постійних мандрівок І. Франка у Карпати, зокрема на Гуцульщину, були не лише публікації фольклорних та етнографічних матеріалів: колядок, приповідок, заклинань, оповідань про опришків, легенд і казок, окрім цього, він для мандрівників написав вірш “Сонце по небі колує” і віршований опис прогульки “Зелемін”, провів численні дослідження українських народних пісень, написав низку теоретичних праць з етнології та етнографії, які в наш час мають чимале наукове та історичне значення.
Обґрунтовуючи навчально-виховну функцію мандрівництва, І. Франко привертав увагу до політики таких розвинутих країн, як Німеччина, Данія, Швеція, у яких краєзнавство було одним з важливих предметів шкільного навчання. Він вбачав у краєзнавстві необхідну складову, насамперед, національного виховання, підкреслював, що не може бути свідомого українця без знання про минуле і сучасне свого краю, свого народу. У працях І. Франка міститься досить змістовне визначення терміну народознавства. “Пізнати народ – то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище... Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу... ”.
Таким чином, І. Франко підвів теоретичне підґрунтя під висунуту членами “Руської трійці” ідею необхідності краєзнавства для освіти й виховання народу. Своєю активною науково-краєзнавчою і організаційно-мандрівницькою діяльністю він стимулював розвиток мандрівництва та краєзнавства і використовував їх в освіті та вихованні української молоді.
 
2.3. Великий внесок у краєзнавство вніс З. Кузеля. Починаючи з 1897 р., (учень гімназії), збирає етнографічні матеріали, а студентом університету стає волонтером у Цісарськім Надворнім Музеї в антропологічнім та етнографічнім відділі (1904-1906) та в Австрійськім Етнографічнім Музеї у Відні (до 1907 р.). Робота в етнографічному музеї під керівництвом австрійського професора Габерландта була доброю практикою для молодого вченого. Ще кращою школою була його участь в антропологічно-етнографічних експедиціях в Карпати під керівництвом І. Франка і Ф. Вовка, що їх влаштовувало НТШ спільно з Антропологічним Товариством у Парижі в 1904, 1905 і 1906 рр. Під керівництвом І. Франка і Ф. Вовка, З. Кузеля проводив антропометричні поміри населення Карпат від Татрів по румунську границю, збирав етнографічні й ономастичні матеріали та закуповував етнографічні експонати для музеїв – Етнографічного музею НТШ у Львові, Олександра III в Петербурзі та Етнографічного у Відні.
Під час навчання в університеті поглиблював свої знання з етнографії у професорів О. Колесси і К. Студинського, а згодом у Відні у М. Габерландта, а археологію у М. Грушевського й М. Гернеса. Під час практичної роботи часто проводив експедицій і самостійні мандрівки не тільки в Карпати, але і в Надніпрянську Україну, він плідно працював та збирав матеріал. За заслуги в 1904 році, став членом етнографічної комісії НТШ, а у 1909 році, був іменований дійсним членом філологічної секції НТШ та стає постійним співробітником Міжнародного Союзу Етнографів і його видань. Він був постійним делегатом НТШ до Міжнародного Фолькльорного Союзу у Гельсінках (Ф. Ф. Ф.), одним з його довголітніх секретарів та довголітнім постійним співробітником цілої низки закордонних журналів. Друком вийшли його праці про українських етнографів як М. Марковича, Ф. Вовка, В. Гнатюка та І. Франка.
Огляд наукового доробку З. Кузелі, як і багатьох інших українських учених, не був би повний, якби не згадати про важкі умови, в яких доводилося їм працювати. Він жив і працював під час двох воєн, що проходили в значній мірі на землях України. Половина його життя пройшла в еміграції, що теж мало від'ємний вплив на науковий доробок етнографа. Був він одним із великого кола визначних українських етнографів таких, як І. Франко, М. Грушевський, М. Сумцов, А. Лобода, Б. Грінченко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, Ф. Колесса та ін.
Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, засновник і редактор просвітницько-педагогічних видань “Дзвінок”, “Учитель”, співредактор газет “Зорі”, “Діла”, “Руської читанки” В. Шухевич. Зазначимо, що він видав п’ятитомник “Гуцульщина”, над яким почав працювати ще з 1874 р. Це видання мало величезне значення для розвитку краєзнавства та туризму. За значні наукові здобутки В. Шухевича було обрано членом НТШ, членом етнографічної комісії австрійського товариства народознавців та членом етнографічного товариства Чехословаччини. Починаючи з 1880 по 1890 рр., В. Шухевич був членом Львівської ради Промислового музею у Народному домі, який був створений у 1873 році, а пізніше заступником члена виконавчого комітету цього музею та Ставропігійського інституту. Крім того, він у 1885 р. організував музей Дзедушицського у Львові, а в 1887 р. брав участь в етнографічних виставках, на яких експонувалися вироби домашнього промислу, які відбулися в Львові та Тернополі. Зокрема, на виставці у Тернополі користувався великим успіхом та популярністю серед населення Гуцульський відділ (вироби з шкіри, кістки, каменю, металу).
У розвитку туризму та краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв В. Гнатюк – секретар наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він разом із І. Франком та Ф. Вовком організовував наукові екскурсії. В. Гнатюк написав понад 300 етнографічних праць та краєзнавчих розвідок. Як вчений секретар етнографічної комісії НТШ, він постійно турбувався про те, щоб інтелігенція в селах якомога більше знайомилася з працями краєзнавців. Окрім цього, В. Гнатюк тісно підтримував зв’язки з багатьма краєзнавцями Галичини, до яких він звернувся разом з І. Франком з тим, що і як їм необхідно збирати. У своїх зверненнях вони просили для новоствореного музею при НТШ збирати предмети старовини, пам’ятки мистецтва. Матеріали, зібрані краєзнавцями, також передавалися у Львівський музей, заснований в 1886 р. “Просвітою” та музей НТШ, що був заснований 1895р. хоча колекцінувати почали ще з 1893 р.
Так розпочався етап українського музейного будівництва, що розвивався на громадських засадах. Музеї розвивались в двох напрямках: створювали їх при масових інституціях та самостійних музейних організацях. Початок цій справі поклала “Просвіта” – якою на той час керував К. Паньківський.
Звіти музею “Просвіти” за 1886-1909 рр. наочно доводять швидке збільшення його фондів за підтримки меценатів. Поряд з рідкісними іконами, стародруками та іншими унікальними експонатами їх у 1909 р. передають на депозит НТШ.
У 1905 р. А. Шептицьким було закладено “Церковний музей”, що під керівництвом І. Свєнціцького у грудні 1908 р. набув статусу “наукової фундації”, а в липні 1911 р. отримав назву “Національний”. А. Шептицький власноручно для цього музею передав свою особисту колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописи XV- XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. А для розміщення цих скарбів старовини, він закупив велику палату у Львові. На створення музею митрополит А. Шептицький витратив 2 мільйони довоєнних корон і забезпечив його утримання.
Першу програму самодіяльного музейного руху висунуло “Товариство охорони української старовини”, яке було створене в 1914 р. В її основу лягло завдання: збирати пам'ятки культури, які зберігались у родинах або церквах і які зазнали руйнування [262].
Для популяризації туристично-краєзнавчої та етнографічної діяльності музеїв, проводились виставки старожитностей, зокрема, у Стрию в 1909 р. та виставка домашнього промислу в Коломиї в 1912 р. [32]
Велике значення для подальшого розвитку мандрівництва та краєзнавства мало спорудження залізниці Станіслав – Вороненка, яка дала поштовх для розвитку туризму. В різних місцях почали будувати бази для мандрівників, зокрема для польського Татранського Товариства під г. Кузм’єське та на г. Говерла, а у Ворохті, Кременцях, Микуличині, Ямні та Яремчі були побудовані сотні вілл та пансіонатів для мандрівників й відпочиваючих. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тисяч людей, котрим видавалися спеціальні путівники та карти. Серед них слід назвати: І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, О. Кобилянську, В. Гнатюка, М. Павлика, Л. Мартовича, Х. Алчевську, Г. Запольську, В. Щурата, Б. Лепкого, В. Стефаника, М. Черемшину, Ю. Панкевича, І. Труша, С. Обста та багато ін. Всі вони проводили просвітницьку роботу серед місцевого населення.
 
3.1. Наприкінці 90-их років XIX ст. виникає гостра проблема створення молодіжних товариств. Особливо серйозної уваги вимагала проблема фізичного виховання. Адже за статистичними даними, кожного року в Галичині помирало у середньому 55 тисяч чоловік. Значний відсоток смертності становили діти та підлітки. Головна причина – шкідливість алкоголю, тютюну, недоїдання, важка фізична праця, проституція. Назріла необхідність пропагувати здоровий спосіб життя через фізичну культуру і спорт. Як відзначав один із піонерів спортивного руху на Галичині І. Боберський, “рух є найліпшим середником, що робить людину здоровою й гарною”. Крім того, “спорт – це здоров’я людини, а коли люди здорові, то здорова вся нація. Фізичний гарт виховає майбутнього воїна, борця за соборність і незалежність України”.
На початку 80-их рр. XIX ст. виникають молодіжні фізкультурно-гімнастичні товариства в Чехії, Словенії, Хорватії, Польщі. До початку 90-их рр. ХІХ ст. сокільський рух охопив майже всі слов'янські народи. Особливого поширення сокільська ідея набула в Східній Галичині. Причини цього криється в суспільному, історичному, культурному розвитку галицьких земель. Прагнення до державної самостійності вимагало виховання нової генерації українців – національно свідомих, фізично здорових та готових до боротьби за волю і незалежність України.
Все це вплинуло на пробудження національної свідомості українців Галичини і в 1887 р. громадський діяч В. Нагірний організував перший сокільський осередок в с. Рудно поблизу Львова і розробив статут пожежного товариства «Сокіл». Цей почин було підтримано в інших місцевостях Галичини. Зокрема, в 1891 р. в с. Купчинцях на Тернопільщині, а у 1894 р. в Львові. Після цього сокільський рух поширився у всій Галичині. У Львові почали діяти курси з підготовки провідників та вчителів фізичного виховання, а з 1902 р. за ініціативою А. Будзиновського відкрилися постійні курси з підготовки “провідників пожарної справи”. Ці курси дали поштовх для створення пожежно-гімнастичних осередків по всій Галичині. Наприклад, у 1902 р. в Коломиї засновується філія цього товариства.
Одночасно сокільська старшина приділяла увагу й культурно-просвітницькій діяльності. Уже з листопада 1894 р. почали діяти хоровий гурток. Організовувались мандрівки околицями Львова з метою вивчення історичних пам'яток. Налагоджувалась співпраця з товариствами “Клуб Русинок”, “Руська Бесіда” та “Боян”.
Протягом всього ХІХ ст. зростав інтерес до народознавчих мандрівок, що знайшло своє відображення в діяльності науково-виховних та науково-просвітницьких товариств “Просвіта”, “Бесіда”, “Вчительська громада” та ін. Одним із головних завдань у діяльності цих товариств був опис народного побуту, культури, фольклору з метою глибшого вивчення особливостей життя населення краю та використання зібраних матеріалів у вихованні підростаючих поколінь.
У коломийській гімназії діяв гімнастичний гурток “Сокола” під керівництвом М. Книша. Крім занять з гімнастики члени здійснювали краєзнавчі мандрівки на 20-30 км., а взимку – лижні прогулянки.
Велике значення у подальшому утворенні нових сокільських гуртків мала відозва старшини “Сокола” до української молоді, в якій говорилося, що потрібно загартовувати юнаків. Друкований орган товариства “Сокіл” – часопис “Сокільські Вісті”, який почав виходити з серпня 1908 р. підкреслював, що головна мета “Соколу” – “виховати народові здорових синів і дочок, будити в молоді національну свідомість й змагання до волі” та “виобразувати членів в гімнастиці спільними вправами, спільними прогульками і відчитами”. При цьому, “Сокіл” використовував переважно такі форми роботи, як плавання, веслування, рухливі ігри й забави, прогулянки, ескурсії, мандрівки.
Наприкінці 1906 р. на теренах Галичини діяло понад 150 осередків, а в 1936 р. – 233 осередки, в яких нараховувалося 22474 дійсних членів. “Сокіл” по-різному діяв у селі і в місті. В містах головна увага приділялася спорту, а в селах головним завданням було надання допомоги при пожежах та інших природніх стихій. Крім того, для молоді постійно організовуються ескурсії та мандрівки з метою ознайомити її з рідним краєм.
З 1 жовтня 1910 р. “Сокіл-Батько” починає видавати “Вісти з Запорожа”. Вже сама назва свідчила про наміри “Сокола-Батька” будувати роботу редакції на найкращих традиціях українського козацтва, з доброю пам’яттю про українську історію. З 1913 р. часопис став називатися органом “руханкових, змагових, мандрівничих і пожежних товариств”.
Як бачимо, що “Сокіл” до Першої світової війни стає найбільшим молодіжним товариством у Галичині
Таким чином, сокільський рух до Першої світової війни, став помітним явищем в історії розвитку спортивного та туристичного руху в Галичині, що мало велике значення у національно-культурному житті краю.
У травні 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту було засноване пожежно-фізкультурне товариство “Січ”. Засновником його був К. Трильовський. Січова старшина прагнула створити зразкове товариство ідеальних українських громадян, яким були б притаманні загально людські почування, ідеї братерства всіх людей, якої не були б вони народності, чи віри, чи раси, а головна мета “Січей” була, крім пожежної справи, виховання у “своїх членів таких прикмет тіла і духа, котрі якраз потрібні людині, будуючим борцям за справу народну... Попри походи та вправи гімнастичні, заводять в “Січах” забави і гри товариські”. Велику увагу почали приділяти курсам, на яких готували інструкторів для роботи з молоддю.
Між “Соколами” і “Січчю” намітилися певні тенденції для зближення і спільної виховної роботи. Так, у 1910 р. в Станіславі з нагоди 10-ї річниці заснування “Січі” проводиться спільне повітове сокільсько-січове свято, у якому взяли участь “соколи” з Хорватії, Словенії та Чехії.
Найбільше спільне свято відбулося в 1914 р. у Львові. Воно було присвячене 100-річчю з дня народження Т. Шевченка. У цьому спортивно-культурному заході взяли участь понад 12 тисяч молодих людей з “Сокола”, “Січі”, “Пласту” та “Стрілецьких секцій”.
Січове товариство приділяло велику увагу культурно-освітній роботі на селі. Січовики вели активну роботу, спрямовану на ліквідацію неписьменності сільського населення, антиалкогольну пропаганду, давали концерти та вистави. В цю роботу органічно впліталися прогулянки та екскурсії. Січовики часто здійснювали прогулянки за околиці своїх сіл та міст, де проводили заняття з основ картографії, орієнтування та долікарської допомоги, що разом з військовою підготовкою української молоді у “Стрілецьких Секціях” стало у пригоді в період національно-визвольних змагань 1914-1920 рр. Товариство “Січ” зіграло помітну роль у збережені української духовної спадщини, воно захищало українську мову, історію, культуру від спроб австрійських, а потім польських правлячих кіл підрубати етнічно-історичні корені галицьких українців, асимілювати їх.
Характерною особливістю розвитку педагогічної думки Галичини першого десятиріччя XX ст. є посилена увага до національного, а також до морального, релігійного та фізичного виховання. Відомий галицький історик С. Томашівський, зазначав що молоді потрібно “прививати любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації”.
Усвідомлюючи унікальне значення туристично-краєзнавчої роботи для виховання учнів, українські школи та гімназії почали впроваджувати її в позакласний навчально – виховний процес, проводити прогулянки, мандрівки та екскурсії по рідному краю. Так влітку 1905 р. вчитель Коломийської гімназії О. Цісик з групою товаришів мандрує “з Коломиї через Молодятин, Ослави, Яремче, Микуличин і Ворохту, аж ген на Говерлу”. А вчитель Городенківської української гімназії О. Шкляр водив учнів протягом 1912 -1914 рр. у мандрівки аж з-за Дністер. Там він практично вчив пізнавати, цінити і любити рідний край. Крім пізнання свого краю, деякі учні мали змогу побувати і в інших країнах Європи. Наприклад, гімназисти Станіславської гімназії “мали щастя побувати кільканадцять днів під безхмарним чарівним небом Італії. Для учасників цих закордонних екскурсій враження залишилися незабутніми на все життя”.
У центрі уваги педагогічної громадськості перебувають і питання фізичного виховання молоді. Основоположником спортивного руху у Галичині став учитель І. Боберський, який вважав спорт важливим чинником зміцнення здоровя людини і всієї української нації. Він говорив, що потрібно створювати спортивні товариства, бо вони “мають поучити людей, як мають жити й поступати. Руханкові вправи піднесуть красу народу, принаду його рухів і постави, спонукають до ліпшого підживлювання”.
У 1906 р. при українській Академічній гімназії у Львові був створений “Український спортовий кружок” (УСК), до якого ввійшли всі спортивні гуртки, які існували при українських гімназіях. УСК став предтечею виникнення в Галичині перших українських спортивних товариств: “Чорногора” в Станіславі (1908 р.), “Поділля” в Тернополі (1909 р.), “Сянова Чайка” в Перемишлі (1910 р.) і “Україна” в Львові (1911 р.). Як бачимо, що при спортивних товариствах та секціях в українських гімназіях діяли спортивні гуртки та секції із різних видів спорту, зокрема туризму.
У 1909 р. в українських гімназіях починає діяти “Самовиховна шкільна Громада”, яка об'єднувала учнів відповідно до інтересів і можливостей. Тут влаштовувались забави, екскурсії, мандрівки, створювались шкільні музеї і архіви, а спортсекція “Дніпро”, яка об’єднала велику кількість краєзнавчо-туристичних гуртків, що мали на меті краще ознайомити учнів з історією свого краю, його культурою та природою, адже це все сприяло національному вихованню.
Питанню фізичного виховання також приділяв значну увагу і вчитель О. Іванчук, який пропонував ввести в навчальний план шкіл уроки гімнастики, ігри та прогулянки. Особливу увагу він звернув на екскурсії та мандрівки, бо вони не тільки сприяють фізичному розвитку і зміцненню здоров’я, але й духовному вихованню, оскільки “природа зі своїми родами життя, формами краси, зі своєю історією, географію та неумолимими правами, стає тепер для чоловіка головною підставою єго душевного образовання”.
На початку XX ст. активізується молодіжний культурно-освітній рух у Галичині, який охоплює всі соціальні верстви українського населення. Помітну роль у цьому процесі відіграв “Пласт”. Поява цієї скаутської організації була зумовлена соціально-історичними вимогами часу. Його діяльність підпорядковувалась формуванню українця нового типу через національно-патріотичне виховання. У виховній діяльності пластунів враховувались вікові та індивідуальні особливості особистості. Виховна робота у “Пласті” засновувалась на пробудженні інтересу до історичного минулого України, любові до культури своєї нації та до природи рідного краю.
Перші пластові гуртки у Галичини були засновані у Львові вчителем П. Франком та студентом Політехніки І. Чмолою у 1911 р. їх членами були студенти університету, учні Академічної гімназії, Головної державної семінарії, Торговельної школи, жіночої семінарії Українського педагогічного товариства, семінарії сестер Василіянок тощо. Однак в історії “Пласту” вже стало аксіомою те, що “офіційним початком Пласту вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові- 12. 04. 1912 р. Гурток цей заснував професор гімназії д-р О. Тисовський”.
У Станіславі перший пластовий гурток був заснований у 1911 р. в українській гімназії. Незабаром він зріс чисельно до 80 членів. Його опікуном був професор Г. Кичун, а першим організатором і комендантом – семінарист М. Шкабрій.
Передова українська громадськість Галичини відразу оцінила перспективи і роль новоствореного “Пласту” у вихованні української молоді. З цього приводу професор І. Боберський писав: “Життя в таборі далеко від домашніх вигод найкраще загартують юнака. Пласт має виобразувати громадян і оборонців Батьківщини”.
Як і у всьому скаутському русі, в “Пласті” одними з найактивніших та ефективних форм роботи були таборування та мандрівництво. Життя на природі, спостереження за нею, духовно-психологічне єднання з нею, фізичний гарт – все це відповідало принциповим тогочасним міжнародним сетонівським та бейден – пауелівським засадам скаутування.
Перший мандрівний пластовий табір організував І. Чмола в 1913 р., а П. Франко в 1914 р. – стаціонарний (“сталий”). У цей час за спонсорською допомогою “Соколу” виходять методичні посібники: “Пласт” О. Тисовського і “Як закласти пластові дружини” П. Франка, а з січня 1914 р. – редагований ним же журнал “Пластовий табір”.
Слід зазначити що, мандрівництво сприяло також і налагодженню тісніших контактів поміж пластовими організаціями з різних теренів. У липні 1913 р. на Чорногорі відбулась перша загальнопластова зустріч. “Різними шляхами у визначений час прибули на неї шість стрийських пластунів, група І. Чмоли у складі 20 членів та пластуни з Коломиї на чолі з П. Франком”. Окремо треба відзначити величезний мандрівничий досвід П. Франка. Мандрувати він почав з 1902 р. і обійшов всю Чорногору, Горгани та Бескиди.
Таборування, особливо мандрівництво, вимагали вирішення низки проблем не тільки організаційного, але й матеріального плану. В розвитку цих форм роботи все дошкульніше на перше місце починає виходити проблема спорядження. Тому у вересні 1913 р. була створена майстерня, яка виготовляла туристичне спорядження та пластові однострої.
У 1913 р. відбувся перший з‘їзд пластунів, на якому було створено Пластовий Комітет із відповідною програмою.
За короткий час свого існування “Пласт” активно заявив про себе в суспільно-громадському житті Галичини і стає на один рівень з іншими молодіжними товариствами краю. Свідченням цьому став Сокільсько-Січовий здвиг, що відбувся 28 червня 1914 р. у Львові з нагоди 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Крім членів “Соколу”, “Січі” і стрілецьких організацій, в цій маніфестації взяли участь пластуни зі Львова, Стрия, Дрогобича, Сокаля, Яворова, Тернополя, Бережан, Станіслава та Коломиї. Як зазначив Й. Бойчук: “Вишколений, здисциплінований, в небачених до цього часу одностроях відділ українських скаутів під керівництвом Петра Франка приємно подивував українську громадськість”.
Для здійснення керівництва пластовим рухом створюються загальнопластові керівні органи, що на початок носять координаційний характер. Почергово такими є Інформативний Пластовий Комітет (ІПК), Осередня Пластова Управа (ОПУ) та Вища Пластова Рада (ВПР). Остання, покликана до життя в 1917 р., в умовах польської займанщини та за її законами змушена була послуговуватись таким юридичним статусом, як секція “Крайового Товариства охорони дітей і опіки над молоддю”.
 
3.2. Значному внеску у розвиток туризму в Галичині сприяла конференція присвячена утворенню “Галицького Туристичного Товариства”, яка відбулася 12 липня 1905 р. в м. Кракові у приміщенні магістрату. На конференції було розглянуто два проекти статуту “Галицького Туристичного Товариства”, що були розроблені спеціальною комісією. До складу цієї комісії входили: Р. Батаглі, Є. Хроновський, І. Врубель. Ці проекти попередньо були розіслані у всі магістрати Галичини для того, щоб культурно-просвітницька громадськість була з ними ознайомлена. Один із запропонованих проектів статуту був схвалений, але з певних причин товариство так і не було утворено.
У серпні 1905 р. виходить журнал “Путівник по Галіції”. Редакція цього журналу неодноразово зверталася до всіх міських старост з проханням надсилати їм описи міст та сіл. Наприкінці 1905 р. почав виходити “Путівник по Буковині”. В цих журналах давалися описи мандрівок, історико-краєзнавчі дослідження та описи сіл та міст Галичини.
Спортивний діяч Прикарпаття О. Гайський у своїх спогадах зазначав, що “Туристично-Спортове Товариство “Чорногора” в Станиславові засноване 1907 р. чи 1908 р. Станиславівська “Чорногора” огорнена мрякою як вершок справжньої Чорногори, Говерла... ”.
Дослідження останніх років показують, що у 1907-1908 рр. цього товариства не існувало, а воно було створене тільке у 1910 р. У квітні цього року група любителів мандрівок утворила організаційний комітет, до якого увійшли С. Стеблицький, Л. Чачковський, Я. Грушкевич, Й. Білинський, В. Янович та інші для створення проекту статуту. 20 травня 1910 р. в Станіславі відбулися Загальні збори, на яких був затверджений Статут товариства “Чорногора”, було обрано голову і членів Виділу (Ради). Головою товариства став С. Стеблицький, а до Виділу ввійшли Я. Грушкевич, І. Стасинець, Л. Чачковський, Й. Білинський.
Українське туристичне товариств “Чорногора” ставило перед собою такі завдання:
1. Пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр.
2. Збір матеріалу про ці гори.
З. Агітація і пропаганда серед туристів та дослідників природи.
4. Співпраця з НТШ у Львові, угорським карпатським товариством і польським Татранським туристичним товариством, яке мало центр у Новому Тарзі, а потім у Закопане і Кракові. Товариство нараховувало понад 2 тис. членів, які проводили мандрівки у країни Західної Європи, Криму, Кавказі, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи.
5. Надання методичної та практичної допомоги при проведенні мандрівок.
Досягнення результатів цих завдань планувалось здійснити за допомогою: 1) зборів і спільних мандрівок; 2) виставок та наукових туристичних звітів; 3) видавництва журналу, публікацій наукових статей, видавництва поштових листівок з краєвидами гір, описів маршрутів, картографічного матеріалу; 4) будівництва та догляду за туристичними притулками, мостами, стежками, дорогами, маркування маршрутів у горах, 5) будівництва літньої бази (табору) ; 6) наявності у горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі).
Найвищим органом українського туристичного товариства “Чорногора” були Загальні збори та Виділ. Загальні збори проводились один раз на рік у квітні. При потребі могли скликатися Надзвичайні збори, про які заздалегіть повідомлялись усі члени товариства. На цих зборах затверджувався план роботи на рік та кошторис, обиралася контрольна комісія у складі 3 чоловік, які два рази на рік перевіряли наявність спорядження та інвентаря, а також фінансові справи. Ця комісія звітувалась перед Загальними зборами про хід перевірки. На зборах голова чи заступник звітували про роботу, а також заслуховували звіт редакції і видавництва часопису товариства про публікації на туристичні і наукові теми.
У випадку закриття товариства “Чорногора” все майно переходило у власність НТШ або за рішенням членів Виділу вони могли передати будь-якому українському товариству для проведення туристично-краєзнавчої роботи.
22 травня 1910 р. голова товариства разом з членами Виділу звернулися до Міністерства внутрішніх справ у Відні з листом про затвердження Статуту туристичного товариства “Чорногора” – “просять світле міністерство зволить сей статут приняти до своєї відомості”. Статут українського туристичного товариства “Чорногора” був затверджений рішенням намісника цісаря в Галичині [L: ХШ 2957 /1] М. Бобжинського 10 червня 1910 р.
За час свого існування товариство “Чорногора” проводило збори, конференції, прогулянки, екскурсії, мандрівки, друкувало фотографії вершин Карпат. Для любителів подорожувати видавали статті, нариси з туристично-краєзначої проблематики.
Як стверджує прикарпатська дослідниця спортивного руху Галичини О. Вацеба: “Чорногора” до Першої світової війни залишила певний слід в історії українського спортивного руху”. На наш погляд, це справді так, адже вона стала першим українським туристичним товариством Галичини, яке крім туристично-краєзнавчо діяльності, займалося культурно-просвітницькою роботою серед українського населення.
У 1914 р. туристичне товариство “Чорногора”, як і всі інші товариства Галичини, припинило своє існування у зв’язку з початком Першої світової війни. Багато членів цього товариства брали участь у національно-визвольній боротьбі, яка розгорнулась в Україні у 20-х роках XX ст.
4.1. Після закінчення Першої світової війни на теренах Східної Галичини поступово починає відроджуватись туристично-краєзнавчий рух. З 1920-х рр. він набирає більш організованих форм. У справі його відродження активну участь взяли кращі представники української інтелігенції.
Так, восени 1921 р. у Львові професор І. Крип’якевич заснував “Кружок любителів Львова”. Саме з його ініціативи організовувалися перші мандрівки по Львову та його околицях, що мали переважно історико-науковий характер. З часом “Кружок” розширив свою діяльність, доповнюючи краєзнавчу роботу збиранням та опрацюванням етнографічного матеріалу.
Про стан мандрівництва у 1922 р. газета “Діло” писала: “Туристичний рух має в нас багато прихильників, але відчутним є брак організації”. Мандрівки проводилися в основному в гори і мали чисто спортивний характер. Краєзнавчо-пізнавального характеру вони не носили. Відсутність організації краєзнавчо-туристичної діяльності негативно впливала на рівень проведення екскурсій. Мандрівки проводилися стихійно. Не було спеціально розроблених маршрутів. Про мандрівки того часу І. Крип’якевич писав: “Прогулянки ідуть зчаста без ніякого приготування, мандрівники не знають, на що звертати їм увагу, не можуть замітити ріжних важних пам‘ятників природи чи минувшини”. Всі ці недоліки були усунені за допомогою відновлення туристичного товариства “Чорногора”, утворення краєзнавчо-туристичного товариства “Плай” та Подільського туристичного-краєзнавчого товариства.
30 травня 1922 р. відновило свою діяльність українське туристичне товариство “Чорногора” у Станіславі. 1 червня цього ж року Виділ “Чорногори” направив листа до староства про те, що на звичайних Загальних зборах Товариства 30 травня обрано склад Виділу. Головою українського туристичного товариства “Чорногора” став лікар Я. Грушкевич, який був також членом Окружної Пластової Ради (ОПР), членом редколегії безпартійного організаційно-інформаційного тижневика “Станиславівські вісті”, головою “Соколу” та членом управи Товариства “Бесіда”. Членами Виділу стали О. Каратницький, організатор і засновник спортивного клубу “Буй-Тур”; С. Никифорак – професор, опікун II-го Пластового Куреня і член Окружної Пластової Ради; Ф. Величко – урядник магістрату, член Окружної Пластової Ради; О. Борис, С. Гаванська, Т. Мацьків, С. Слюсарчук, С. Стеблинський та Л. Чачковський – вони одночасно очолювали ряд культурно-просвітницьких організацій.
Слід відзначити те, що Л. Чачковський у 1925 р. відновив дослідження давнього Галича. За словами Я. Пастернака, він був “гарячий аматор-археолог”. Крім того, Л. Чачковський у співавторстві з Я. Хмілевським видав книгу “Княжий Галич”.
Туристичне товариство “Чорногора” ставило перед собою подвійне завдання. З одного боку – вивчення і дослідження Карпат, з іншого – збирання розповсюдження відомостей про історичні та природно-ландшафтні місця краю.
Для досягнення своєї мети товариство влаштовувало збори, звіти, конференції, забави, спільні туристичні мандрівки, теоретичні і практичні заняття з молоддю. Також воно утримувало фахову бібліотеку із спеціальною літературою туристично-краєзнавчої тематики, картами, схемами, науковими статтями і описами туристичних маршрутів. Водночас члени товариства здійснювали видавничу діяльність, співпрацювали з українським мандрівничо-краєзнавчим товариством “Плай”, Подільським туристичним товариством та польським Татранським туристичним товариством, крім польського “Товариства приятелів гуцулів” (ТПГ), яке було утворене у 1936 р. і згідно свого статуту (стаття 4. Опіка і праця над плановим розвоєм на Гуцульщині оздоровчого та туристичного руху). Насправді це товариство займалося тим, що старалося виділити з етнічного українського організму окремий народ – гуцулів. Розбивши єдність українського народу було б його легше полонізувати. ТПГ було засобом для здійснення далекоглядних заходів польського уряду. А оздоровлення та туризм служив тільки прикриттям для справжніх намірів польської влади”.
Активно будувались “Чорногорою” притулки та домівки, зокрема, на полонині Плісце, біля гори Грофи, у підніжжі гір Кукіль, Довбушанка, Сивуля, Хом’як, Заросляк та на перевалах “Рижі” і “Столи”, приміщення човнової станції на р. Дністер біля с. Нижнів. Також “чорногорівцями” встановлювались дороговкази та маркувались маршрути з Осмолоди через Горгани до Татарова (синіми і жовтими кольорами, які збереглися досі) ; утримувались штатні працівники (гірська сторожа, в обов’язки якої входили прийом і розміщення мандрівників, догляд і ремонт притулків). Крім того, провідники були зобов’язані проводити туристів за маршрутом і відповідали за їхню безпеку. Члени “Чорногори” мали право брати участь у загальних зборах товариства, бути обраними до Виділу та брати участь у всіх заходах, які проводились, носити посвідчення та відзнаку товариства, користуватися матеріалами бібліотеки, спорядженням, туристичними домівками та притулками. “Чорногора” мала свій Статут, який визначав мету та окреслював напрямки роботи, а також визначав усі права та обов’язки її членів.
Аналіз структурної побудови товариства “Чорногора” свідчить про те, що його діяльність ґрунтувалась на демократичних засадах. Туристичне товариство “Чорногора” координувало свою роботу з багатьма культурно-просвітницькими структурами, школами, які в своїй діяльності використовували туристично-краєзнавчу роботу як один із дієвих засобів національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. Розуміючи велике значення мандрівок у вихованні молоді відомий педагог І. Юцишин писав: “3 кожної прогульки повинен учень винести одну найбільш духовно-виховну цінність – любов до рідної землі, до рідного народу”.
У жовтні 1924 р. у Львові (вул. Чарнецького, 26) було засновано краєзнавчо-мандрівниче товариство “Плай”. Статут товариства був затверджений 15 листопада цього року і передбачав поширення діяльності “Плаю” на всю територію Галичини з філіями в інших містах краю (Перемишль, Стрий, Тернопіль). Товариство скликало загальні збори, конференції, реєструвало історичні пам’ятні місця краю, розробляло туристичні маршрути по Галичині. Першим головою товариства став громадський діяч В. Старосольський. При товаристві були утворені комісії лекційна, екскурсійна, мандрівнича.
Метою своєї діяльності товариство вважало:
а) дослідження рідного краю;
б) вивчення та охорону пам’яток історії, культури та природи;
в) збирання та зберігання предметів старовини, зразків народного мистецтва й промислів.
Водночас статут “Плаю” передбачав поширення роботи товариства на всю територію Львівського, Станіславського, Тернопільського та Краківського воєводств. Краєзнавчо-мандрівниче товариство “Плай” розробило плани туристично-краєзнавчої роботи. Свої завдання воно визначило, як “ініціювання та проведення прогульок і пропаганда туристики..., спрямування прогульок у цікаві під краєзнавчим оглядом околиці і місцевості, ведення курсів з обсягу мандрівництва”.
Діяльність Виділу товариства “Плай” носила досить активний характер. Про це свідчать наступні факти: тільки з листопада 1924 р. по квітень 1925 р. було проведено шість засідань та організовано 14 екскурсій.
Після підготовки повного циклу тематично взаємопов’язаних екскурсій, які охоплювали весь простір Львова, розпочалися систематичні щонедільні прогулянки. Об’єктами огляду були руїни княжого Львова, Медова Печера, Погулянка, Кайзервальд, Чортівська Скеля біля м. Винники, Клепарі, Брюховичі, Замарстинів. Найчастіше обов’язки гіда-провідника виконував активний член товариства І. Крип’якевич. Як і планувалося, мандрівки стали джерелом збирання краєзнавчих матеріалів. У приміському селі Кривчицях краєзнавці обстежили місцевість, де в 1648 р. перебував табір військ Б. Хмельницького. В інших околицях Львова велися пошуки давніх городищ. Фотографії, зроблені під час екскурсій, члени “Плаю” збирали до спеціального альбому. Деякі прогулянки були описані їх учасниками в письмових звітах, здані до архіву товариства. Ці описи пізніше прислужились Є. Пеленському для написання невеликої брошури.
“Плай” проводив мандрівки майже виключно околицями Львова. У 1924-1925 рр. лише три прогулянки було здійснено містом – дві на Високий Замок і одна – Губернаторськими Валами (сучасна вул. Винниченка). Для того, щоб не привертати надмірної уваги з боку польських властей, українські краєзнавці могли навмисно змінити напрям своєї екскурсійної діяльності, скеровуючи його за місто, подалі від очей поліційних агентів і чиновників. На допомогу краєзнавцям І. Крип‘якевич 19 році видає книгу “Історичні проходи по Львові”, яка відзеркалювала історичні місця Львова.
На літо 1925 р. товариство запланувало мандрівку в Карпати та по Галицькому Поділлю. На жаль, ці плани не було реалізовано через те, що не вдалось досягти згоди з провідниками, які б узялися за проведення довготривалих мандрівок. Впродовж року відбувались подорожі львівських туристів до Жидачева, Роздола, Жовкви, Крехівського монастиря і на поле Зборівської битви (1649 р.). У багатьох сільських місцевостях “Плай” був представлений відпоручниками (повноважними представниками) товариства.
Істотне місце в діяльності “Плаю” посідала краєзнавча робота, ініціатором і натхненником якої був І. Крип’якевич, а найактивнішими членами товариства “Плай” були: К. Панківський, І. Мрица, Є. Пеленський, Т. Білостоцький, Б. Рак, О. Тисовський, Я. Гладкий, В. Паньків, Е. Жарський, С. Гайдучок, Б. Януш, Ю. Полянський, Д. Коринець та інші.
“Плаївцями” було розпочато збирання матеріалів, які стали необхідними для розробки маршрутів. З цією метою дане краєзнавчо-мандрівниче товариство налагодило міцні стосунки з туристичним товариством “Чорногора” та його філіями в м. Коломиї та м. Косів, де керівниками були в Р. Шипайло і М. Горбовий.
Важливим засобом комунікації та обміну інформацією між поодинокими краєзнавцями мало стати спеціальне краєзнавче видання. Через брак коштів “Плай” не зміг заснувати окремого власного часопису. В лютому 1925 р. як безоплатний двотижневий додаток до газети І. Тиктора “Новий час” вийшов перший номер “Туристики і краєзнавство”. Редактором видання став І. Крип’якевич. Обсяг часопису становив чотири сторінки газетного формату. Зауважимо, що інші додатки до “Нового часу”, такі як “Студентські вісті”, “Руханка і Спорт”, “Пластовий прапор”, були, як правило, одно-двосторінковими вкладками.
“Туристка і краєзнавство” публікувало матеріали, присвячені окремим місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму та краєзнавства. Часопис вміщував матеріали археологічного й етнографічного характеру, звіти про діяльність товариства, хроніку краєзнавчого життя. Цікавим було велике дослідження І. Крип’якевича (підписане криптонімом І. К.) про початок туристського руху на Галичині.
З фінансових причин після виходу в світ трьох випусків “Туристики і краєзнавствство” видання довелось припинити. Відновлено його було лише у 1931 р. Після того як перестав виходити часопис “Туристика і краєзнавство”, краєзнавчі матеріали публікувались у газетах “Діло” та “Новий час”.
Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. стало популярним публікувати в пресі описи звітів про здійснені туристські мандрівки чи екскурсії. З липня 1931 р. у “Новому часі” з’являється рубрика “З мандрівок по рідному краю”. У 1935 р. виходить часопис “Плай”, в якому постійно друкувалися туристично-краєзнавчі нариси, звіти туристичних мандрівок, схеми туристичних маршрутів та їх описи.
З 1931 р. головою “Плаю” став директор торгової школи “Просвіти” Д. Коринець, а заступником – організатор туристичних мандрівок Т. Білостоцький. Вони значно активізували діяльність товариства. Протягом поточного року читалися лекції з історії, географії та геології. Їх проводили М. Галущинський, Я. Пастернак, Д. Паліїв. Також був створений вишкільно-туристичний табір у с. Підбужжя, проведено низку мандрівок у Карпати.
У червні 1932 р. у м. Самборі створюється філія краєзнавчо-мандрівничого товариства “Плай”, яка координувала свої дії із товариством “Бойківщина”. Головою осередку було обрано адвоката В. Гуркевича. У філії активно працювали такі секції, як спортивна, мандрівнича та лекційна. За час свого існування вони провели ряд лекцій, екскурсій, мандрівок, таборів, зустрічей. Було придбано топографічні карти Самбірщини та Дрогобиччини. У другій половині 30-х років самбірська філія “Плаю” перетворюється на самодостатню туристично-спортивну організацію.
В результаті активної діяльності вищеозначених товариств наприкінці червня 1932 р. у Львові відбулася спільна нарада представників “Плаю”, “Чорногори”, Подільського туристичного товариства, Самбірської філії, “Українського студентського спортивного союзу”, спортклубу “Стріла” та інших спортивних та культурно-просвітницьких товариств і організацій Галичини. Делегати наради намагались виробити спільну програму координування й організації крайового туризму.
В грудні 1935 р. спільно з Українським фотографічним товариством у Львові було організовано велику виставку туристично-краєзнавчих світлин і літератури. До ювілею товариства Є. Пеленський підготував описи туристично-краєзнавчих мандрівок.
Важлива подія у розвитку туристичного руху Галичини відбулась у 1937 р. З цього року стала регулярно виходити друкованиий орган “Плаю” – щомісячний журнал “Наша Батьківщина”. Його редактором був С. Щурат. В цьому журналі публікували свої роботи І. Крип’якевич, М. Андрусяк, М. Гавдяк, В. Дорошенко, С. Гайдучок, М. Кордуба, Я. Пастернак, С. Пастернак, В. Кубійович, I. Свенціцький, В. Щурат, М. Смішко, Ф. Коковський та інші.
3а час свого існування краєзнавчо-мандрівниче товариство “Плай” займалося пропагуванням матеріалу на туристично-краєзнавчу тематику, провело багато екскурсій, мандрівок.
До діяльності туристичних товариства залучались місцеві краєзнавці. Зокрема, редактор Коломийського журналу “Жіноча доля”, журналістка, письменниця та громадсько-культурна діячка О. Кисілевська (О. Сіменович). Вона багато подорожувала по Галичині, Буковині, Волині, Причорномор’ї, Австрії, Чехії, Швейцарії, Канаді. Як зазначав О. Вороний, “подорожувала вона невтомно все своє життя. Відвідала всі частини земної кулі”.
Враженнями від своїх подорожей журналістка прагнула поділитися з широким читацьким загалом і збагатити скарбницю української літератури. Досить відомим є її історико-краєзнавчий етнографічний нарис “По рідному краю: Полісся”, цикл подорожніх нарисів “Вражіння з дороги”. У ці збірки ввійшли такі нариси, як “Море”, “З Одеських спогадів”, “Пароплавом з Одеси до Ялти”, “В Ялті та її околиці”, “З Києва”, “На Тарасовій могилі”, “Із Кам’янця-Подільського”, “Італійський карнавал”, “По Рів’єрі”, “Вражіння з Монака”, “Карнавал в Ніцці”, “Під небом півдня” (про Марокко і Канарські острови), “Листи з-над Чорного моря”, “В зеленій Буковині” та інші. Інформаційні повідомлення О. Кисілевської від ближніх та закордонних мандрівок лягли у основу постійної рубрики – часопису ‘‘Жіноча доля‘‘ “3 моїх мандрівок”. Тут друкувалися подорожні нариси й репортажні зарисовки.
Значний внесок вніс педагог, письменник і етнолог М. Ломацький з м. Гусятин Тернопільської обл. Він багато мандрував, зокрема по Бескидах та Чорногорі. Свої подорожі він описав у книгах: ‘‘Верховино, світку ти наш‘‘, ‘‘Нариси з Гуцульщини‘‘, ‘‘Безкидом зеленим‘‘, ‘‘Країна чарів і краси‘‘, ‘‘Гомін гуцульської давнини‘‘, ‘‘По той бік Чорногори‘‘, ‘‘У горах Карпатах‘‘ та інш. [236]. Упродовж 1944-1968, які він провів в еміграції побачили світ 12 книг про Гуцульщину, зокрема: ‘‘З Гуцульщини‘‘, ‘‘Українське вчительство на Гуцульщині‘‘, ‘‘Країна чарів і краси‘‘, ‘‘З гір Карпат‘‘, ‘‘Опришківське гніздо‘‘, ‘‘Заворожений світ‘‘ та інш..
Туристичні товариства, продовжуючи справу І. Франка та В. Гнатюка, вважали одним із головних своїх завдань збирання фольклорних й етнографічних матеріалів. До їх складу також входили “описи, рисунки та фотографічні світлини”. Зібрані краєзнавчі пам’ятки передавалися у музеї: Коломийський “Гуцульщина” (заснований у 1926 р. В. Кобринським) ; Самбірським “Бойківщина” (заснований у 1927 р. В. Кобільником, В. Гуркевичем, В. Кордубою, А. Княжинським) ; Станіславськй (заснований у 1928 р.) ; Трускавецький ім. Ярошевої (заснований у 1928 р.) ; Яворівський “Яворівщина” (заснований у 1931 р.) ; Стрийський “Верховина” (заснований у 1933 р.) ; Сокальський “Сокальщина” (заснований у 1937 р.). Станом на 1937 р. в Галичині було 12 українських музеїв, в яких працювало біля 20 штатних працівників.
Ці музеї мали від 40-120 членів, а за підтримки церкви, товариства “Просвіти” та інших громадський інституцій залучались до співпраці тисячі громадян.
Організаційно-методичним центром туристично-музейних осередків став “Союз прихильників національного музею” (СПНМ) у Львові, який був створений 4 грудня 1931 р. Очолив його греко-католицький єпископ і вчений І. Бучко. Заходами СПНМ на 70- 80% йшло поповнення експонатами “Національного музею” у Львові. У 1935 р. при ньому засновано фонд для придбання творів мистецтва.
У такому ж напрямі зростали фонди, проводилася науково-дослідницька робота в інших музеях. До середини 30-х років музеї “Сокальщина” та “Верховина” мали близько тисячі експонатів; “Яворівщина”, “Український подільський музей” – 2, 1-2, 6 тис. ; “Лемківщина” – 6 тис., а “Бойківщина” – 13 тис. [140]. Етнографічний відділ Національного Музею старожитностей постійно розширювався, якщо у 1911 р. у ньому було 5950 експонатів, то наприкінці 1920-тих рр. – 9974. Наприкінці 30-тих рр. ХХ ст. цей музей мав уже 18540 експонатів етнографічного характеру і який відвідували багато сотень екскурсантів.
Значно зросло число жертводавців: 1930 р. поповнили збірки музею 2 чоловік, а у 1931 р. – 401 чоловіка. Зокрема, відомий колекціонер із Києва В. Тарновський, подарував портрет, перо і гіпсову маску Т. Шевченка, жителька Лубен (на Полтавщині) Кибальчичева передала до музею історичні костюми, вчителі з Гуцульщини Б. Заклинський, Л. Гарматій, М. Кузьмак, Д. Харов'юк та А. Онищук передали до музею гуцульську зброю (рушниці, пістолі), колекції бронзових хрестиків, дерев'яну баклажку. Художник І. Труш подарував різьбу відомих гуцульських майстрів Шкрібляків та І. Семенюка, а В. Шухевич передав у музей гуцульські вишивки. Від фольклориста О. Роздольського до музею надійшла колекція писанок (197 штук) із різних місцевостей Галичини, а художник Сороковський передав 149 гуцульських писанок з Косова [60].
Цінну колекцію музей отримав від священика Вержбицького – 30 картонів подільської та полтавської вишивки, зразки вишивки шовком XVIII ст. та рушник з Київщини, а оригінальний килим XVIII ст., виготовлений у Миргороді, подарувала музеєві О. Сластьон.
“Жіноча громада” у Львові передала музеєві збірку вишивок “Клубу русинок‘‘. Велика збірка різноманітних етнографічних предметів надійшла до музею з Української хліборобської виставки, яка проходила в Стрию, а члени етнографічної секції Снятинського відділу ‘‘Взаїмної помочі галицьких і буковинських учителів і учительок” подарували Музеєві НТШ шість таблиць вишивок та чотири дитячі іграшки із Снятинщини. Велику допомогу в комплектуванні збірок музею експонатами з Подніпров'я подавали музейні працівники з Києва М. Біляшівський і М. Щербаківський.
Як свідчать джерела (“Хроніка НТШ”, архівні матеріали, інвентарні книги), до музею надходили різнопрофільні експонати: археологічні та нумізматичні колекції, фотографії, стародруки, церковні речі (ікони, ризи, тканини тощо), твори живопису.
Широкою була географія надходження експонатів: різні частини Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Західне Поділля, Полісся), Центральне Подніпров'я (Полтавщина, Київщина, Чернігівщина), Східне Поділля та інші регіони.
У червні 1931 р. “Рідна школа” влаштувала виставку, на якій було представлено біля двох тисяч експонатів з історії шкільництва в Галичині. На окрему увагу заслуговують перші букварі та підручники з граматики 1848 р. видання.
Для поповнення фондів українських музеїв проводилися туристично-краєзнавчі експедиції, які діяли на громадських засадах без жодної державної дотації. Більше того, музеї зазнавали втрат через адміністративні утиски, зокрема, свавільні конфіскації цінних експонатів. Зокрема, під час Першої світової війни командування російської армії конфіскувало колекцію гуцульської зброї у музеї НТШ. Крім цього, польська влада часто забороняла проводити краєзнавчі експедиції. Експозиції музеїв щороку відвідувало до трьох тисяч людей. З метою пропагування українських старожитностей СПНМ у 1934-1935 рр. сприяв створенню пересувних виставок.
У 20-30-х рр. XX ст. на території Тернопільщинни діяло туристичне бюро подорожей ‘‘ОгЬіз‘‘ яке знаходилось в Тернополі. Воно було краєвим відділом польського бюро подорожей з головним відділом у Варшаві. Такі ж відділи існували на той час у 30-ти містах Польщі: в Кракові (2), Львові (4), Лодзі (2), Перемишлі, Станіславі, Коломиї та ін. Туристичне бюро займалося організацією екскурсій, давало безкоштовну інформацію з туристично-екскурсійних питань, а також займалось рекламно-видавничою справою та іншим. У Варшаві виходила газета ‘‘ТУРІSТА‘‘, що вміщувала велику кількість інформації з проблем туризму. Так у № 3 за червень 1927 р. містилася цікава стаття, в якій автор звертає увагу читачів на красу та незвичну оригінальність подільських скель і печер. Тут він згадував про гіпсові гроти, найбільші та найгарніші в Польщі, які насправді знаходилися в с. Кривче Борщівського п-ту і були на той час ще майже недоступні для туристів. На Поділлі, а саме в Більчі Золотому, теж знаходилася відома печера з багатьма великими коридорами. Фантастичним краєм скель називає автор Медобори, що простягаються аж до Збруча через Збараж, Скалат, Сатанів і далі до Бесарабії, звертає увагу на групу скель у Кресилові, в одній з яких знаходилась капличка. Такі інформації в газеті розширювали коло бажаючих познайомитись з природою краю.
Найбільшу роль у розвитку організованого туризму відіграло створене у Тернополі в 1925 р. Подільське туристсько-краєзнавче товариство. Завданням цього Товариства було ознайомлення широких верств населення з Тернопільським воєводством, тобто з природою, історією та іншими об'єктами Тернопільщини[289].
У Тернополі знаходився центральний відділ Товариства. Він складався з восьми секцій: освітньої, туристсько-екскурсійної, опіки над старовинною, охорони природи, краєзнавчої, шкільної молоді, фотографічної і філателістичної. Крім того, до товариства входило 22 повітових відділи. На 1935 рік Товариство нараховувало 16 тис. членів.
Подільське туристсько-краєзнавче товариство різними засобами пропагувало красу Поділля: видавало різноманітні брошури, організовувало власні та приймало екскурсії, опікувалося природою та старовиною, займалося пропагандою туристського та краєзнавчо-освітнього руху.
У той час Товариство мало свій музей, кінофільми про Поділля, бібліотеки, збирало фотоальбоми, карти, а також необхідний туристський інвентар. Товариству також належала печера в Кривчі, що була відкритою для доступу туристів. Особливе місце діяльності Товариства займало видавництво повітових путівників, монографій, проспектів, планів, карт, листівок. У його розпорядженні було 24 видавництва, що видавали таку друковану продукцію: географічні плани та карти, путівники, займалися випуском наукових праць (наприклад, Товариством було видано перший польською мовою словник географічних термінів). Розвиток туризму на території тодішнього Тернопільського воєводства був зумовлений перш за все особливостями природи. Мальовничі ландшафти Медоборів, Опілля, підземні «казки» печер, долини подільських рік Дністра, Серету та інших, водоспади, – все це приваблювало сюди туристів і рекреантів не тільки з воєводства, а й з-за кордону. Добре на той час була розвинена інфраструктура, а саме: шляхи сполучення (транспорт), торгівля, сфера зв'язку та послуг, що забезпечувала обслуговування туристів. Щодо транспорту, то добре був розвинений залізничний. Залізнична мережа нараховувала 12 залізничних ліній загальною довжиною 895 км. Тернопіль був вузловою станцією, з якої відходили залізниці в шести напрямах і зв'язували місто з усіма повітовими центрами, а також зі Львовом (141 км.). Як відзначав Т. Кунзек, шосейний зв'язок теж був добрий. Густа сітка битих доріг мала загальну довжину 2878 км. Дороги як воєводські, так і повітові скрізь були придатні для руху автомобілів, мотоциклів, велосипедів. Особливо густою була сітка доріг у південно-східних повітах. Автобусні маршрути мали дуже багато напрямів. Найважливішими з них були такі: Броди – Золочів (40 км.), Золочів – Львів (69 км.), Тернопіль – Золочів – Броди (99 км.), Тернопіль – Збараж (22 км.), Тернопіль – Скалат – Гримайлів (45 км.), Тернопіль – Чортків – Заліщики (122 км.), Чортків – Копичинці – Гусятин (37 км.), Чортків – Мельниця (75 км.), Чортків – Станіслав (101 км.), Скала – Борщів (15 км.), Коломия – Заліщики – Окопи (178 км.), Бучач – Струсів – Тернопіль (64 км.), Бучач – Золотий Потік (18 км.), Монастириськ – Бережани – Козова (67 км.), Бережани – Львів (87 км.), Золочів – Поморяни – Бережани (40 км.), Львів – Рогатин (74 км.).
Всі ці маршрути діяли майже цілий рік, крім маршруту Заліщики – Окопи, який в зимовий період тимчасово не використовувався. Для окремих екскурсій, особливо по місту Тернополю або на невеликі відстані, застосувались і підводи, в які впрягали коней. Для обслуговування туристів існували туристичні бази та притулки. Постійні бази туристично-краєзнавчого товариства були в Чорткові, Кресилові, Кривчі, Заліщиках (будинок відпочинку на 80 місць), тимчасові – в Теребовлі та Кудринцях. Шкільні притулки з ночівлею розміщувались у Більчі Золотому, Бережанах, Бучачі, Окопах, Скалаті, Теребовлі, Тернополі, Устечку, Заліщиках і Збаражі. Вони також знаходились у віданні туристсько-краєзнавчого товариства. Незалежні тимчасові бази діяли у Скоморохах, Коропці та інших населених пунктах.
До послуг туристів були готелі та ресторани, що знаходились в основному у великих містах – Тернополі (готелі “Подільський”, “Адлера”, “Гранд” та інші), Чорткові, Заліщиках.
Місце в турбазах, готелях замовлялося заздалегідь. Для екскурсійних груп, які складались з 5 – 10 осіб, необхідно було зголоситися за 24 години до приїзду в дану місцевість, групі з 10 – 20 осіб – за 48 год. до приїзду, понад 20 – 40 осіб – за 3 – 4 дні наперед, при більшій чисельності екскурсантів – за 7 днів до приїзду.
Головний туристський маршрут тоді починався у Львові, проходив через Золочів, Тернопіль, Теребовлю, Чортків, Борщів, Кривче, Мельницю, Заліщики, Устечко, Язлівець, Бучач, Підгайці, Бережани, Перемишляни. Цей маршрут утворював немовби певне замкнуте коло, що сполучало головні туристичні пункти воєводства і був недалеко від туристських маршрутів сусідніх воєводств.
Бічні туристські маршрути, що відходили від головного, охоплювали важливі групи туристичних об'єктів, що з певних причин не потрапили до головного. Такими маршрутами були Золочів – Олесько – Підгірці, Мельниця – Окопи, Заліщики – Червоногород і ряд інших маршрутів до туристичних об'єктів, що знаходилися з боку від головного маршруту. Туристи приїджали до Тернопільського воєводства шляхом зі Львова на Красне, або на Перемишляни, зі Станіслава на Заліщики або Бучач, з Волині на Броди або Збараж. При чому, вони завжди потрапляли на головний туристський маршрут, по якому здійснювалися екскурсії.
Якщо туристи приїжджали зі Львова на Красне, вони могли оглянути північну частину воєводства, околиці Золочева, найголовніші туристичні об'єкти в Підгірцях і Олеському, також Підкамінь, потім Тернопіль з його околицями і далі йшов виїзд на головний туристський маршрут воєводства на південь. Якщо туристи прибували зі Львова через Перемишляни, то знайомилися з південно-західною частиною воєводства з осередком у Бережанах, звідки можна було доїхати до Бучача та Заліщиків. Якщо група прибувала з Волині, то оглядала Збараж, Броди та всю північну частину воєводства, маючи за головний туристський пункт Тернопіль або Золочів. Коли туристи приїжджали зі Станіслава, то розміщувалися в Заліщиках або Бучачі, звідки могли проводити екскурсії для огляду долини Дністра та ряду інших прекрасних місцевостей, що знаходились в його долині.
Головним туристським пунктом під час екскурсій до воєводства крім Тернополя як столиці та вузлової станції були Заліщики – прекрасний курорт і місцевість для відпочинку влітку. Вони відвідувалися як організованими туристами, так і окремими рекреантами, також Чортків – вузловий пункт для туристів у межах “теплого Поділля”.
Найкрасивішою частиною на початку туристського маршруту є південно-східна частина Поділля, що користувалася великою популярністю у туристів і була добре вивченою туристами-краєзнавцями та вченими. Тут можна побачити прекрасні ландшафти, особливі види флори та фауни, печери, пам'ятки архітектури, історичні меморіали.
Окрасою подільського краю на території Тернопільщини були горбогірні райони: Гологори, Вороняки, що тягнуться на краю Подільської височини і поступово переходять у Кременецькі гори, що простягаються на півночі у формі високого валу. 3/4 всієї території займає Поділля та Велике або Високе Опілля, що розміщене в західній частині області. Медобори – найкрасивіша горбиста місцевість Поділля, що простягається на 250 км. Геологічно вона являє собою вапняковий риф. Медобори цікаві не тільки з геологічної, а й з ботанічної точки зору – тут зустрічаються рештки степової східно – європейської флори, що в цих краях має східну межу свого поширення. Найгарнішими скелями є ‘‘Чорна скеля‘‘, ‘‘Гостра‘‘ та ін. Не менш цікавими й унікальними є печери – великі порожнини з гротами, підземними озерами. Одними з найдавніших є печери в Більчі Золотому та Кривчі, вони взяті під охорону держави.
Привертають увагу туристів і архітектурні споруди краю. Подільські замки є найпершими пам'ятками будівництва, що будували для оборони від східних завойовників (XIV-XV ст.). У XVII ст. було збудовано найбільшу кількість замків. Добре збереглися замки в Червоногороді, Олеську, Підгірцях, Ягільниці, менше збережені замки в Бережанах, Чорткові, Збаражі, Теребовлі. Цікавими для туристів є костьоли та кляштори, старі церкви, палаци, каплиці.
На території воєводства були розвинені різні види туризму, що поєднували в собі функції пізнання й оздоровлення. Туризм розвивався за маршрутами, розробленими й організованими Подільським туристсько-краєзнавчим товариством та його філіалами з наданням певного комплексу послуг (екскурсійне обслуговування, забезпечення місцем проживання, транспортними послугами, харчуванням та ін.). У залежності від способу пересування туризм поділявся на пішохідний, лижний, кінний, залізничний, автомобільний (все це сухопутні види) та водний туризм.
Яскравим прикладом такого туризму були мандрівки. Наприклад, самостійну мандрівку по рідному краю здійснив Володимир Загайкевич і описав її у своїх спогадах [131].
Отже, на території Тернопільського воєводства були добре розвиненими майже всі види туризму, особливо літнього, тому, що для розвитку зимових видів умови не були цілком сприятливими.
Подільським туристсько-краєзнавчим товариством було розроблено цілу систему екскурсій. Найважливішими та найцікавішими з них були такі маршрути:
1 – денні: до Теребовлі, Збаража, Золочева, Підгірців, Олеська;
2 – денні: до Кривча, Заліщик, оглядове знайомство з Медоборами;
3-4 – денні: до Кривча, Окопів і Заліщик, огляд території Румунії, до Червоногороду;
4-5 – денні: такі ж як попередні;
5-6 – денні: огляд Золочева, Підгірців, Олеська, Поникви, наступна з Тернополя до Збаража, Теребовлі, екскурсія по Медоборах, звідки через Кривче, Окопи до Заліщик і поверненя до Тернополя.
7 – денні: входили попередні 5 – 6 – денні, а також екскурсії по Бережанах і Бучачу;
8 – денні: включали попередні, а також огляд Залізців і Підкаменя;
9-10 – денні: під час яких детальніше пізнається територія, особливості минулого, ландшафти.
План екскурсії був такий: виїзд зі Львова до Золочева, Підгірців, Олеська, Поникви та Бродів, потім до Бережан, до Заложців і Підкаменя; наступний виїзд до Теребовлі, огляд Медоборів, звідти до Кривча, Окопів і Заліщик, огляд території Румунії, Червоногороду, потім виїзд через Чортків до Бучача, звідки повернення до Тернополя, або виїзд до Станіслава чи до Підгаєць і залізницею через Бережани до Львова.
Одним із важливих центрів туризму в воєводстві були Заліщики, де знаходився відділ Подільського туристсько-краєзавчого товариства. Тут було розроблено для туристів, екскурсантів такі маршрути місцевих екскурсій:
Пішохідні короткотермінові:
1. Печерна (5, 5 км.) – цікавим було відслоєння силуру, девону, міоцену з багатьма окам'янілостями;
2. Обіжева (5, 5 км.) – збереглася західно-подільська флора;
3. Криве (9 км.) – ‘‘стінки‘‘, що належать до найцікавіших ділянок, вкритих рідкісною рослинністю;
4. Монастир святого Яна.
Далекі подорожі (екскурсії)
Із Заліщиків: 1) Бедриківці (8, 5 км.), 2) Жижава (9 км.), 3) Дуплиска (13 км.), 4) Городок (16 км.), 5) Голігради (18 км.), 6) Винятинці (20 км.), 7) Новосілка (22, 5 км.), 8) Червоногород (28 км.), 9) Більче Золоте (28 км.), 10) Ягільниця й Улашківці (35 км.), 11) Кривче (39 км.), 12) Окопи (68 км.). Заліщики знаходяться в котловині Подільського плато, виробленій ерозійною діяльністю Дністра і відомі в усій Польщі як кліматичний центр. Абсолютна висота становить 300 м. над рівнем моря. Завдяки сонячному та сухому клімату (500 мм. річна кількість опадів) вони відомі як місцевість, що використовується для кліматотерапії (сонячно-повітряні ванни). Тут також можна було лікувати хвороби дихальних шляхів, нервові захворювання, порушення кровообігу та ін. В південній та південно-східній частині воєводства був добре розвиненим купально-пляжний відпочинок як один з видів рекреаційної діяльності. В 1927 р. в Заліщах відпочивало 300 осіб.
Високі літні температури, а також весняні й осінні створювали умови для відпочинку та лікування протягом більшої частини року. Заліщики з своїми річковими та сонячними пляжами наближалися до чорноморських і адріатичних пляжів і притягували до себе відпочиваючих з усіх куточків Польщі.
Заслуговував на увагу туристів також найбільший водоспад на р. Джурин (12 м. висотою), в Червоногороді річка мала дуже гарну долину (Червоноградський каньон (2 км.) і впадала під Устечком у Дністер.
На території воєводства був також добре розвиненим і водний туризм, особливо на р. Дністер, на її лівих притоках. Найкраща подорож, що створює незабутні враження – це подорож на човнах течією Дністра від Нижньова через Устечко, Заліщики до Окопів.
Дністер несе свої води утворюючи мальовничі звивини та круті берегові стінки, що вкриті рідкісними степовими рослинами та заростями дикого мигдалю, в окремих місцях геологічні відклади виходять на поверхню (так звані дністровські стінки). Крім Дністра для екскурсій на човнах придатні ріки Золота Липа – від Бережан, Стрипа – від Бучача, Серет – від Тернополя, Нічлава в нижній течії. В цих місцях були пристані та пункти відпочинку для екскурсантів на човнах – у Більчі Золотому, Чорткові, Скоморохах, Теребовлі, біля Берем'я на Дністрі. Із Заліщик можна було здійснити подорожі на моторних човнах до Устечка та Раковця.
Також водний спорт розвивався на ставках, найбільші з яких були під Берем'янами, Урманню, Залізцями, Тернополем. У Тернополі та Плотичі розвивався тоді веслувальний спорт.
На відміну від попередніх видів туризму менш організованими, але добре розвиненими на території Тернопільського воєводства були велосипедний і мотоциклетний туризм, чому сприяли добрі дороги, а саме: Гримайлів – Красне – Красилів, Тернопіль – Чортків – Заліщики, Борщів – Більче Золоте, Борщів – Кривче – Окопи, Мельниця – Кудринці – Окопи – Заліщики, Заліщики – Червоноград, Ворвулинці – Устечко – Скоморохи – Язлівець, Бучач – Коропець.
У горбогірних районах на території воєводства – Гологорах, Вороняках, Медоборах (околицях Городка та Красного), а також в околицях Чорткова, Теребовлі, в Крем'янецьких горах (у той час вони належали до Волинського воєводства) розвивався лижний туризм. Він був неорганізованим, індивідуальним. У Тернополі діяла секція лижного стрілецького спорту (очевидно сучасного біатлону).
Цей же вид туризму розвивався у кількох найбільших містах воєводства і хоч мав неорганізований характер, але розвивався інтенсивно.
Крім розробки маршрутів екскурсій Подільське туристсько-краєзнавче товариство займалося виданням путівників, брошур та іншої друкованої продукції про природу, історію воєводства.
Путівники містили характеристику найбільших туристичних центрів воєводства, а також об'єктів, що мали значення для туризму, зокрема в них наводилися відомості про пам'ятки природи, архітектури, культури, транспортний зв'язок між туристичними центрами, зазначалися відстань у кілометрах, ціни на квитки, наявність готелів, їх адреси тощо.
При тому слід зазначати, що друкована продукція розраховувалась на польських туристів, видавалася польською мовою. Туризм, який досяг значного розвитку на Тернопільщині, був частиною туристичної мережі всієї Польщі і це накладало на нього певний відбиток. Разом з тим, розроблені тут форми та методи туристичної діяльності, інфраструктура заклали основи для дальшого розвитку туризму в краю у нових умовах.
У 20-ті рр. починається піднесення спелеотуризму на Поділлі. Печери Тернопільщини, зокрема, Вертеба та Кришталева приваблювали чимало мандрівників. Печери в гіпсах Поділля ще з XVIII ст. приваблювали до себе місцевих жителів, краєзнавців, істориків. У XIX ст. почалося наукове вивчення печер археологами, інженерами, студентами. Перша згадка про печери Поділля міститься в книзі Габріеля Ржачинського “Натуральна історія королівства Польського”, яку видано в Сандомирі в 1721 р. В ній згадується печера біля с. Кривче (тепер Борщівський район Тернопільської обл.). У 1745 р. Г. Ржачинський описав печеру в Кривчу (імовірно сучасна печера “На Холмах”) та печеру біля с. Королівка (тепер с. Вітрова Борщівського району).
У 1822 р. власник Більче-Золотого Ян Хмельницький відкрив печеру Вертеба. Проникнувши через вузький отвір у підземелля, він знайшов залишки вогнища, людські кістки, глиняний посуд. Також цю печеру детально обстежував у 1876 р. археолог А. Кіркор. Він разом з С. Козібродським оглянув лабіринт, зробив опис правої частини печери. Вибравши місце, де висота сягала 2 м, А. Кіркор провів розкопки. На глибині 45 см він вийняв два скелети, покладені з витягнутими вздовж тіла руками. Окремі кістки були покриті гіпсовим наростом. Довкола лежало багато уламків товстих ліпних посудин, деякі були розмальовані.
У 1878 р. відомості про Вертебу подає краєзнавець Г. Грушевський у книзі “Про печери від Карпат до Балтики”. У 1890 р. член антропологічної комісії Академії наук у Кракові Г. Оссовський з ініціативи і за рахунок князя Льва Сапєги продовжив археологічне дослідження Вертеби. Тоді ж було обладнано вхід у підземелля.
Неподалік від входу на глибині 2 м Г. Оссовський відкрив залишки великого вогнища, навколо якого було кістки оленя, дикого кабана, ведмедя, уламки глиняного мальованого посуду, крем'яні знаряддя. Під час розкопок у печері знайдено також мідні і кістяні вироби. З того часу збереглися ходи прокопані для більш зручного пересування.
Г. Оссовський провів першу топографічну зйомку печери. Завдяки коштам і сприянню князя Л. Сапєги у 1892 р. план печери було видано антропологічною комісією Краківської Академії наук. Зараз він зберігається в Борщівському краєзнавчому музеї.
З 1898 до 1904 р. і в 1907 р. археологічні розкопки у Вертебі проводив професор Краківського університету В. Деметрикевич.
Печера Вертеба за кількістю та науковою цінністю знахідок не мала собі рівних на Поділлі, за що й була названа “наддніпрянською Помпеєю”. Особливий інтерес становлять стилізовані жіночі керамічні скульптурки неолітичної доби, так звані палеовенери. Археологічні знахідки спочатку зберігалися в палаці Л. Сапєги, який у 1893 р. помер, а потім були вивезені до музеїв Кракова, Варшави, Відня, Львова.
К. Гутковський описав Кришталеву печеру в статті, надрукованій в газеті “Діло” З листопада 1908 р. : “Печера величини просторої кімнати, висоти двох поверхів, стіни дивоглядні з алябастру, міки і пупку, котрий йде жилами формуючи найріжніші орнаменти: всьо се покрите висвітом мінеральних кришталів, почавши від дуже дрібоньких і білих як сніг, до грубості середньої палиці, темно-жовті, уложені групами або посмугами, творячи різні десені, а з гори висять сталактити. Освітлена вже нашими свічками дає мільйони різнобарвних світел і робить вражіннє кришталевого зачарованого замку”. Також він вперше зробив фотографії в Кришталевій печері, склав топографічний плани її привхідного району.
Слід зазначити, що першовідкривач Кришталевої печери К. Гутковський був яскравою особистістю – відомий громадський діяч, автор стрілецьких пісень, січовий стрілець, сотник. Він народився 18 серпня 1881 р. у Тернополі. Після закінчення гімназії служив у війську, згодом навчався в Політехнічному інституті у Львові, брав участь у роботі багатьох українських товариств. Загинув К. Гутковський у 1915 р.
20-х рр. XX ст. печери Поділля почали приваблювати туристів і екскурсантів, зокрема печери Вертеба та Кришталева були включені до екскурсійних маршрутів.
Проте, внаслідок масового відвідування обидві печери дуже скоро зазнали непоправних втрат. Ось як описує подорож до Вертеби у 1925 р. Д. Горняткевич: “З колишніх сталактитів не залишився до сьогодні найменший слід; усі туристи товкли їх немилосердно, збираючи зі собою – на пам'ятку! Не менше нищать стіни також місцеві селяни. Відбиваючи великі куски гіпсу й розтираючи їх, уживають до білення хат... ”.
До того ж, вхід до Кришталевої печери був замулений глиною, у 1925 р. Д. Горняткевич, два студенти брати Назаревичі, студент Волошин та місцевий дяк Рудах почали роботи по розчищенню входу. Розкопки 1925-1927 рр., проведені ними, не мали успіху. Одночасно розгорнулася кампанія за право власності на печеру. О. Назаревич, який став парохом в Кривчу, робив усе можливе, щоб печера була у власності українських установ. Проте в умовах панування Польщі вона стала власністю Польського Борщівського краєзнавчого товариства.
У середині жовтня 1928 р. коштами староства в Борщеві зроблено новий вхід до печери. Це дало можливість відновити проведення екскурсій. Відвідування печери туристами дозволялось тільки з провідником. Заборонялось курити та відбивати сталактити. Першим провідником працював місцевий житель М. Миронюк. У двох баштах тутешньої старовинної фортеці (XVII ст.) було обладнано туристичний притулок на 20 осіб. Печера Кришталева стала однією з найвідоміших у довоєнній Європі, її відвідували туристи не лише з віддалених куточків Польщі, а й з Угорщини, Чехії, Німеччини та інших країн.
Екскурсійний маршрут у Кришталеві печери і туристичний притулок у Кривчу діяли з 1928 до 1943 р. Після Другої світової війни вхід було зруйновано органами НКВС, щоб запобігти її використанню воїнами УПА, які продовжували ще діяти в краї.
Варто зазначитити те, що туристичні товариства Галичини приділяли велику увагу національно-патріотичному вихованню і брали активну участь у культурно-просвітницькій роботі краю. Тому за їхньою діяльністю пильно стежила польська поліція. Так, кожного року обраний на Загальних Зборах список складу товариств надсилався у місцеве староство, яке скеровувало його в поліцію. Вона перевіряла всіх членів Виділу і давала на кожного характеристику. Ілюстрацією вищесказаного може слугувати наказ від 6. 07. 1928 р. L21400/28 “У справі репутації членів новообраного відділу туристичного товариства “Чорногора” в Станіславі”. В ньому повідомлялося наступне:
1. Копаницький Йосип, вчитель промислової руської школи, проживає в Станіславі, підозрюється в належності до Української Воєнної Організації (УВО) ;
2. Величко Федір, урядовець магістрату, проживає в Станіславі по вул. Матейки 5, є прихильником Українського національно-демократичого об’єднання (УНДО), а також належить до багатьох руських товариств у Станіславі;
3. Пелих Володимир, вчитель руської гімназії, проживає в Станіславі по вул. Вовчинецька 17, є палким прихильником УНДО, а також належить до багатьох руських товариств в Станіславі. Вищевказаний до 1926 р. брав участь в політичному житті у справі УНДО, а від часу отримання посади вчителя, дещо притупив активну участь, але не повністю;
4. Гавдяк Мар’ян, вчитель гімназії, проживає в Станіславі по вул. Липовій 76, є справжнім симпатиком УНДО, однак до цього часу не відомий в антидержавній діяльності”;
5. Волянський Іван, адвокат, проживає в Станіславі по вул. Святого Юзефа 1, є палким прихильником УНДО і бере активну участь у політичному житті. Крім того, належить до багатьох руських товариств в Станіславі;
6. Бойчук Йосип, академік, проживає в Станіславі по вул. Голуховського 20, є членом УВО, а також атаман Українського Пласту, належить до УНДО, в період виборів до законодавчих органів проводив акцію на користь УНДО;
7. Ясінецький Ярослав, академік, проживає по вул. 3 Травня 33, є організатор УВО в Тлумацькому повіті, а також в період виборів до законодавчих органів агітував на користь УНДО.
Крім того повідомлялося, що склад новоутвореного Виділу був зареєстрований і внесений до товариств національних меншин. Цю характеристику на членів дали повітовий комендант поліції та керівник слідчого відділу Галичини.
Таким чином, як видно з характеристики, більшість членів Виділу становили вчителі. Вони підпорядковували туристично-краєзначу роботу навчально-виховній, культурно-просвітницькій та політичній діяльності.
Туристичні товариства “Чорногора”, “Плай” та Подільське туристичне товариство тісно координували свою роботу з фізкультурними, культурно-просвітницькими організаціями, молодіжними товариствами та навчальними закладами. Вони в своїй діяльності використовували туристично-краєзнавчу роботу як один з ефективних засобів національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. Проаналізувавши зібраний матеріал пропонуємо схему діяльності туристичних товариств Галичини. 
Слід зазначити, що серед різних видів туризму на той час у Галичині найбільшого розвитку набув пішохідний. Але як свідчать публікації в журналі “Наша Батьківщина”, розроблялися нові туристичні маршрути не тільки пішохідні, але лижні, водні та велосипедні, до яких додавались туристичні мапи. Чимало маршрутів маркувались. Вони стали еталонними для всіх мандрівників. Наприклад, Р. Юркевич писав: “Верхами проходить туриститичний шлях, знаний, мабуть, кожному українцеві, якщо не безпосередньо, то бодай з оповідань. Він був знакований від Осмолоди верхами Горганів до Добошанки, опісля через верхи “Синяка” і “Хом’яка” сходив в “оселю Татарів”. Еталонні маршрути проходили також Бескидами та Чорногорою.
Цьому відіграла велику роль робота управління залізниці, які мали у своєму підпорядкуванні лісові залізнички (вузколійки), зокрема: Брошнів Перегінськ – Осмолода, Людвіківка – Свіча, Надвірна – Рафайлів (Бистриця), Ворохта – Форещенка. За двохстороньою угодою між туристичним товариством та управлінням залізниці діяли пільгові тарифи на перевезення групи туристів та діти до 10 років, які легально були членами туристичних, краєзнавчих та спортивних товариств (50% від вартості проїзду, а діти до 4-х р. – безкоштовно).
З часом географія пішохідних мандрівок розширюється. З метою кращого пізнання інших країн, їхньої культури та побуту у червні 1927 р. туристичне товариство “Чорногора” звернулося до воєводи та туристичної комісії з проханням про дозвіл на перехід кордону в Карпатах для своїх членів. Дозвіл, з ряду причин, був даний тільки в 1928 р., і тоді члени товариства “Чорногора”, мали змогу подорожувати по території “Карпатської України” (тогочасна територія Чехословаччини), де зустрічалися з українськими діячами і налагоджували з ними контакти, а з 1937 р. мандрували територією Румунії, де також шукали зв’язків з українським населенням й інтелігенцією. (На той час існувала конвенція з Румунією, щодо платних послуг у туристичному русі. При перетині польсько-румунського кордону видавалися паспорти, але при цьому потрібно оплатити від 100-200 злотих за тиждень перебування в Румунії. Але було ряд пільг, зокрема діти до 4 років безкоштовно, діти від 4 до 14 років та студентська молодь. – 50%, туристичні групи -70%.).
Крім пішохідних мандрівок в Галичині був поширений і водний туризм. Цьому сприяла мережа річок, серед яких особливе місце посідав Дністер. Засновником водного туризму в Галичині був Я. Гладкий, який організував у 1927 р. подорож з м. Стрий по річці в Дністер і вниз Дністром до м. Заліщик. За 10 днів мандрівники подолали понад 250 км. Згідно з сучасними нормативами, цей маршрут оцінюється за протяжністю 4 к. с. (категорія складності), а за складністю маршруту – 3 к. с.
Велику роль у розвитку лижного туризму відіграло заснування Карпатського Лещетарського Клубу (КЛК) (1924 р.). О. Кузьмович занотував, що однією з перших мандрівок членів КЛК до Зелем’янки та Славська була подорож на лижах в січні 1925 р. [168].
З 1925 р. починаються регулярні проведення лижних мандрівок різної складності. Весною цього року члени КЛК здійснили перший лижний похід в Чорногору під керівництвом І. Мрица. За визначеннями активного учасника багатьох лижних мандрівок В. Паньківа, “однією з найгарніших ділянок лещетарського спорту є зимова туристика. Дає вона нам найбільше емоцій, вимагає одначе великого гарту, напруження а, що найважливіше, досвіду”. У березні 1930 р. В. Паньків став першим, хто підкорив на лижах Говерлу, а в грудні цього ж року А. Рожановська стала першою жінкою, що здійснила мандрівку на лижах на цю гору.
У лютому 1934 р. була урочисто відкрита перша українська станція зимового та літнього туризму в Славську. У березні цього ж року за почином та завдяки старанням Я. Падохи при філіалі краєзнавчо-мандрівничого товариства “Плай” у Стрию (голова – Б. Петріна) відкриваються спортивні секції, зокрема, лижні. Члени цих секції проводили зимові тижневі збори у Славську, на яких вчили “трохи руханки, трохи лещатарських вправ, а відтак мандрували кілька годин на котрийсь із довкільних верхів (Тростян – 1235 м., Ільза – 1066 м., Високий Верх – 1245 м., Кічерка – 845 м., та ін.) ”. Крім занять, вони приймали участь у змаганнях, які організовував Львівський Карпатський Лещетарський Клуб і часто займали призові місця з лижних перегонів та слалому.
Для пропаганди лижного спорту члени товариства “Плай” їхали в навколишні села. Тут вони навчали сільську молодь цьому виду спорту. У вихідні та святкові дні учасники “Плаю” проводили дво- і триденні мандрівки в Скільські гори. Їхні маршрути пролягали через с. Нижнє Синевідське до скель в с. Бубнище. Існував й інший маршрут через с. Верхнє Синевідське на гору Парашку і Ключ до могил Українських Січових Стрільців (УСС). Найбільшими активістами лижних мандрівок у Львові були І. Чмола, В. Паньків, Р. Кобринський, А. Рожановська, В. Рожановський, Я. Рожановський, В. Гвоздецький, В. Чапельський та інші.
Засновником лижного спорту на Стрийщині був учитель фізичного виховання Української гімназії М. Кузьмак, який розумів значення цього виду спорту, намагався його поширити спершу серед учнів, організуючи курси та прогулянки до Сколего, Славська, навіть і до с. 3акопаного. Найбільшими активістами лижного туризму були: Я. Падох, Я. Петріна, О. Гасин, С. Костів, С. Новицький, О. Нагорняк, 3. Патоля, Р. Яремович, О. Диба, С. Гнатиків, С. Мішкевич, І. Степанків, Б. Коваль, Ю. Мусій, Є. Пеленський, М. Гошовський, А. Куровицький, М. Охримович, 3. Савчинський, О. Савчинський, С. Гуталовська, І. Площанська та інші.
У 20-х роках розширювалась географія туристичних мандрівок. Так, у жовтні 1928 р. Виділ Українського туристичного товариства “Чорногора” звернувся до туристичної комісії, яка знаходилася в старостаті, з проханням дати їм пропуски на проведення лижних мандрівок по території Чехословаччини. Проте їм було відмовлено у зв’язку з розровим відносин між двома урядами (стаття 4 Туристичної польсько-чехословацької конвенції про проведення лижних мандрівок). Проте взимку 1928 р. такі мандрівки членами “Чорногори” були проведені. Про це свідчать видані перепуски на перехід кордону.
Разом з лижним туризмом пропагувався велотуризм. Помітний внесок у його розвиток вніс член туристичного товариства “Чорногора” О. Заславський та член товариства “Плай” В. Левицький. Спочатку проводились одноденні та дводенні мандрівки до печер біля с. Розгірча, до монастиря в с. Гошеві через Тур’ю, а і потім через Витвицю – Довголуки – через гірський хребет до с. Монастирця і м. Стрия.
Професор Е. Жарський зазначав, що “не менш славні стали прогульки на роверах молодих юнаків по цілому краю. Та й наші старші громадяни не пропускають нагоди, щоб не проїхатись на вакації вздовж Підкарпаття, чи на північ”.
Поступово маршрути ускладнюються, їх відстань збільшується. Так, у 1929 р. О. Савчинський, І. Мазяк та В. Кіщій здійснили тижневу подорож за маршрутом міст: Стрий – Дрогобич – Самбір – Перемишль – Яворів – Львів -Стрий, подолавши за 6 днів 400 км. Улітку 1930 р. група мандрівників-велосипедистів під керівництвом О. Заславського здійснила тижневу подорож за маршрутом: Стрий – Моршин – Болехів – Долина – Калуш – Станіслав – Татарів – Ворохта – Жаб’є – міста Косів – Коломия – Снятин – Заліщики – Чортків – Скала над Збручем – Тернопіль – Галич – Ходорів – Жидачів – Журавно – Стрий. За десять днів мандрівники подолали понад 800 км.
Улітку 1931 р. група мандрівників товариства “Плай” здійснила мандрівку за маршрутом: Львів – Сянок – Львів. Керівником був учасник багатьох подорожей по Карпатах, професор, голова математично-природничо-лікарської секції НТШ В. Левицький. Ним було опубліковано низку краєзнавчих матеріалів, а саме: “Моя перша прогулька в Чорногору”, “Мармароський Піп Іван”, “За сонцем”, “Сто миль на колесі”, в яких дається опис подорожей не тільки пішохідних, але й велосипедних.
У 1931 р. у Львові при спортивному товаристві ‘‘Україна‘‘ почала діяти туристична секція, яка проводила водні, пішохідні та лижні туристичні мандрівки. Крім того, вони проводили акцію під гаслом ‘‘1000 км – пішки‘‘.
1932р. мандрівка за маршрутом Львів – Говерла – Заліщики – Львів. У 1933 р. водна подорож по р. Бузі до Користонополя. Пройдено 511км за 21 день.
З 1932 р. членами “Плаю” була організована перша мандрівка на мотоциклах за маршрутом: Перемишль – Львів.
У 1934 р. мандрівка по Дністру Львів – Заліщики – Львів. (учасники – Д. Гуткевич, М. Левицький, С. Ліскевич, В. Вежбінський. У 1939 р. проведена пішохідна мандрівка Бубнище – Сивуля – Говерла – Коломия. Львів – Болехів – Брошнів – Підлюте – г. Висока – Львів – Ворохта – Говерла – Криворівня – Яворів – Косів – Коломия – Львів (26 учасників).
Слід підкреслити, що протяжність та складність маршрутів у всіх видах туризму збільшувалась з кожним роком, це свідчить про вдосконалення технічної підготовки мандрівників. Розвивались та вдосконалювались також нові форми, методи та засоби туристично-краєзнавчої роботи.
Усвідомлюючи виховну функцію краєзнавства, туристичні товариства приділяли велику увагу всебічному пізнанню Батьківщини, популяризації зібраних наукових відомостей про рідний край. Краєзнавчі, народознавчі, науково-популярні нариси, наукові статті, реферати постійно видавались ними і використовувались у культурно-освітницькій діяльності, у навчанні та вихованні молоді.
Галицькі мандрівники-краєзнавці враховували те, що подорожі рідним краєм та краєзнавча діяльність виховує в молоді любов до рідної природи, культури, до свого народу. Вони збагнули сутність вирішального значення у формуванні особистості, в організації та стабільності суспільства, держави почуття етнічної ідентичності, що є емоційною основою національної самосвідомості. Це почуття має своїм стрижнем, любов до рідної культури, народу, природи. Любов до своєї нації, необхідна основа духовності, особистості і суспільства, як основної мети виховання. Серед українських дослідників, які вивчають почуття етнічної індетичності зв’язку з вихованням духовності слід згадати, насамперед, В. Москальця.
Для збереження природи, пізнавального та емоційного спілкування з нею біля с. Осмолоди було створено два заповідники (резервати) гірської природи. Створювались вони завдяки розумінню й допомозі власника цих лісів митрополита А. Шептицького. Перший кедровий заповідник, що знаходився на горі Лолинське Яйце (3 кв. км.), був заснований у 1935 р. і переданий під опіку НТШ у Львові. Другий – Український Парк Природи (18 кв. км.) – утворений у 1936 р. До нього входили гори: Грофа, Канусяки, Паренки. Весь парк був переданий для користування українським туристичним товариствам “Чорногора”, “Плай” та Подільському товариству. У парку були побудовані будівлі для мандрівників, де вони могли відпочивати. Учасник мандрівок А. П’ясецький згадував про те, що “на просторі Парку знаходяться туристичні схоронища Плаю, які розташовані в мальовничому місці під Грофою, яке дає змогу мандрівникам задержатися на довший побут. Для мандрівників – це найкращий туристичний терен, де не стрінуть вони натовпу чужих прогульковців. Зате найдуть вони гори, незасмічені й незнищені наступом хоч би туристичної цивілізації”.
Членами “Чорногори”, “Плаю” та Подільського туристичного товариства були переважно представники інтелігенції, які брали активну участь у громадському житті краю. Ці товариства проіснували до “золотого” вересня 1939 р. і були закриті радянською окупаційною владою. За час свого існування товариства ініціювали ряд екскурсій по місцях боїв УСС та УГА (Української Галицької Армії) подорожей по історичних місцях, до пам’яток культури та природи, провели багато змагань, фестин (забав – Я. Л.), лекцій, присвячених мандрівництву. Товариства регулярно публікували матеріали на туристичну тематику в часописі “Туристика і краєзнавство”, “Плай”, в журналах “Наша Батьківщина”, “Життя і Знання”, “Сокільські вісти” та в газетах “Діло” і “Новий час”. Це були здебільшого описи туристичних маршрутів.
Протягом 1920-1939 рр. членами туристичних товариств було проведено багато мандрівок по Карпатах, а з 1928 р. проводилися пішохідні та лижні походи по території Чехословаччини та Румунії. Про це свідчать видані перепустки на перехід кордону для пішохідних та лижних походів. Товариства “Чорногора” та “Плай” мали свої туристичні притулки в Карпатах (Ворохта, Яремча, Бистриця, Гута, Осмолода) і “туристичні захисти – в Буркуті, під Копилашем, під Фуратиком і під Попадею, а мабуть скінчили вже також будувати захист на полонині Болтагул під Команом”, в яких працювали штатні працівники.
У 1937 р. у Ворохті була відкрита “Учительська оселя” при якій утворена перша рятувальна служба Галичини та курси з підготовки провідників та рятувальників туристичних мандрівок. При проведенні подорожей туристи користувалися досить точними топографічними картами масштабом 1: 75000, 1: 100000, 1: 200000, 1: 300000. Потрібно відзначити, що аналогічними мапами (топографічними картами) користуються туристи досі. Крім мап, мандрівники використовували схеми, які допомагали їм орієнтуватися в горах. На цих схемах були зображені всі вершини з їхніми назвами та висотою.
Членами “Чорногори”, “Плай” та Подільського туристично-краєзнавчого товариства була переважно молодь та представники інтелігенції, які брали активну участь у громадському житті краю. Ці товариства плідно працювали до 1939 р. і були закриті радянською окупаційною владою.
Хочеться відзначити, що члени туристичних товариств “Чорногора” та ‘‘Плай‘‘ навіть у еміграці займалися туризмом. Зокрема це туристи “... одні зі Львова, Станіславова під проводом магістра Скоробогатова Богдана здійснили першу мандрівку у квітні 1946 р до Фюсен в якій взяло участь 28 осіб”. Тільки за один сезон 1947 р. було проведено 12 групових та 7 індивідуальних мандрівок. Цього ж року Б. Скоробогатов та Я. Хоростіль видають туристичний довідник українською мовою з вивчення Альпійських гір та південної Баварії. У 1948 році було проведено 25 пішохідних та 5 лижних мандрівок.
Таким чином, відновлення діяльності туристичного товариства “Чорногора”, утворення краєзнавчо-туристичного товариства “Плай” та Подільського туристично-краєзнавчого товариства сприяло організації культурно-освітньої та оздоровчо-рекреаційної роботи в Галичині. Головною метою їх праці стало дослідження галицького краю, вивчення та охорона пам'яток історії, культури та природи, збирання та зберігання предметів старовини, народного мистецтва й промислів.
4.2. 20-30-ті роки XX ст. позначились потужною національно-культурною працею у Галичині молодіжних спортивних товариств. Дуже велике поширення в краю набули не тільки освітні організації, але й гімнастично-пожежні товариства “Сокіл” і “Січ”, що об’єднували навколо себе десятки тисяч сільської молоді. Крім того, молодь проходила вишкіл у товариствах “Луг”, “Орли” – КАУМ, “Пласт”. “Сокіл” тісно співпрацював з іншими товариствами та організаціями. Так, у 1925 р. він спільно з Українським спортовим союзом та “Пластом” проводили “Дні українського спорту”.
Велика увага у “Соколі” приділялася національному вихованню. Проводилися різноманітні свята у зв’язку з визначними історичними подіями. Наприклад, у 1927 р. у Станіславові відбулося перше повоєнне повітове сокільське свято, присвячене 10-й річниці утворення Української Центральної Ради та проголошення І-го Універсалу, а в 1932 р. повітове свято, у якому взяли участь 1826 сокільських спортсменів і понад 10000 тисяч глядачів.
У 1931 р. в Речі Посполитій вийшов закон про туристичні товариства, у якому їм заборонялося займатися політичною діяльністю та залучати до своїх лав шкільну молодь у віці до 18 років. Спортивну роботу дозволялось проводити тільки при погодженні з Польським державним відділом із фізичного виховання та військової підготовки. Проте навіть у таких несприятливих умовах члени “Соколу” продовжували свою діяльність, в тому числі і просвітницьку.
З 1934 р. молодіжне товариство “Сокіл” спільно з “Просвітою” почали проводити “Свято весни” та “Свято молоді”. У цих святах взяло участь понад 3 тисячі їх членів з усієї Галичини. Зазначимо, що свята – істотна складова народних традицій, є потужним виховуючим чинником, що діє на рівні емоційно-диспозиційних основ психіки особистості.
Цього ж року відбулася конференція “Соколів”, на якій висвітлювались такі питання: “Духовне виховання нації і молоді”; “Фізичне виховання молоді” та освітньо-виховні проблеми. Водночас було окреслено напрямки роботи з молоддю. Головними з них визнавались: самовиховання й самоосвіта. Крім того, на конференції, зародилася ідея участі команди в XI-их Олімпійських Іграх, які мали відбутися у 1936 р. в Берліні. Однак команда Галичини не була допущена, тому що вона не мала свого національного олімпійського комітету. В день відкриття XI Олімпійських Ігор старшина “Сокола-Батька” провів у Львові молодіжну спартакіаду своїх членів, у якій взяли участь понад 3, 5 тисячі “соколів”. У цій спартакіаді перше місце у плаванні на 100 м і бігу на 400 м взяв Роман Шухевич.
Великий внесок у теорію і методику виховання української молоді зробив Український Жіночий Конгрес (УЖК), який відбувся у червні 1934 р. в Станіславі. На ньому були прийняті резолюції, пов’язані з краєзнавчо- туристичною роботою, а саме: “У справах національного виховання” та “У справах фізичного виховання”. Їх особливість полягала в тому, що вони не лише теоретично декларували загальні педагогічні положення, але й окреслювали шляхи їх реалізації. Наприклад, УЖК визнавав, що “фізичне виховання не є ціллю для себе, тільки засобом до всебічного виховання людини, зокрема до вироблення характеру та зміцнення тіла”, а вчителям руханки (фізвиховання) необхідно було розробити “план, систему й методи фізичного виховання”.
В листопаді 1935 р. У Львові відбувся Перший Український Педагогічний Конгрес (ПУПК). На ньому велика увага приділялась національному вихованню. ПУПК визнав, що “метою національного виховання української молоді є всебічна підготовка її до здійснення найвищого ідеалу нації, до чинної творчої участи в розбудові духовної й матеріяльної культури, а через неї до участи в уселюдській культурі”, а для цього необхідно “плекати знання рідної духовної й матеріяльної культури, розвивати ідею української духовної й культурної соборности, національної єдности, затіснювати зв’язки з рідним народом, прищеплювати любов до рідного краю”.
Розуміючи можливості мандрівництва та краєзнавства у вихованні підростаючих поколінь, ПУПК закликав впливати на батьків для того, щоб вони усвідомлювали цінність родинних будинків та таборів для своїх дітей. Адже в оселях і таборах засобами туризму і краєзнавства проводилось національно-патріотичне, естетичне, екологічне, фізичне і трудове виховання тисяч молодих українців.
На початку 1937 р. команда “Сокола-Батька” стає членом Українського Спортивного Союзу (УСС) і бере участь у всіх видах змагань, які він проводив.
Слід звернути увагу на те, що розвиток українських спортивних товариств проходив в дуже складних суспільно-політичних умовах. У вересні 1930 р. польська влада заборонила діяльність молодіжної організації “Пласт”. Тоді багато його членів перейшло до лав “Сокола”. Всі колишні пластові табори, їх майно та спорядження перейшли у власність “Сокола”. Для того, щоб покращити своє здоров’я та пройти вишкіл, як зазначав Р. Ковач: “на літо вся молодь виїздила на колишні новацькі табори до Підлютого”. З цією метою і для кращого “пізнання рідного краю організовувалися літні і зимові мандрівки в Карпати”.
Керівники-вихователі під час занять наставляли юних “соколів” уміти читати карту та визначати сторони світу. У походах потрібно навчитися розкладати намет і розпалювати вогнище. Це сприяло кращій підготовці з туризму.
Слід зазначити, що на той час навіть одноденні мандрівки за протяжністю та за денним навантаженням були вдвоє більші ніж сучасні. Для того, щоб подолати понад 50 км. за день потрібна була відмінна фізична підготовка та хороші знання з туризму. Я. Микитюк згадував, що “Соколи” із Станіслава “інтенсивно робили далекі сорока і більше кілометрові прогульки в терен. У неділю була заповіджена збірка о 6-ій годині у парку при вулиці Липовій. Наша траса на той день була призначена через село Загвіздя, лісами до села Вістова коло Калуша і назад. Провідником у цій мандрівці був член управи сокільського гнізда і виховник у Станіславі, в майбутньому командир УПА – “Північ” Д. Клячківськнй (Клим Савур – Авт.) ”.
Починаючи з 1927 р., всі сокільські осередки в основному проводили мандрівки “в липні й серпні, по кілька разів протягом літа”. Зазвичай “соколи” вибиралися рано – дехто ровером (велосипедом), дехто пішки, й мандрували дорогами й доріжками”. Крім пішохідних та велосипедних мандрівок, все більш популярним ставав лижний туризм. Щорічно відбувалися численні прогулянки на лижах членів “Сокола” по всій Галичині.
При “Соколі-Батьку” у Львові існувала спортивна секція, яка мала відділи пішохідного та водного туризму. Відповідальним за пішохідний туризм був М. Тріль, за водний – В. Сав’як. Крім того, в “Соколі” була лижна секція, яка займалася лижним туризмом та секція наколесництва, що розвивала велотуризм. Всі ці секції проводили одноденні і багатоденні мандрівки. Так, 18 липня 1934 р. відбулася тритижнева водна мандрівка шести учасників під керівництвом В. Сав’яка на трьох каяках (тип човна). Маршрут їхньої подорожі проліг по р. Стир до р. Прип’ять і уверх по ній до м. Пінська. Протяжність цього маршруту – 486 км. У 1935 р. В. Сав’як та вісім учасників здійснили водну мандрівку на каяках по р. Буг до м. Владова, а потім на озеро Владовське. Протяжність маршруту становила 365 км.
Щорічно спортивні секції “Сокола” звітувалися за минулий рік. Наприклад, у звіті за 1934 р. зазначено, що тільки у Львові було проведено тринадцять пішохідних, три водні та три лижні мандрівки.
Зазначимо, що кожний сокільський осередок за рік мав обов’язково провести хоча б одну мандрівку. Для обліку подорожей старшина “Сокола- Батька” постановила, що на всі мандрівки потрібно мати підтвердження, завірені товариством “Просвіта”. Наприклад, учасники сокільського гнізда з м. Хирова у 1937 р. стали учасниками лижної мандрівки до Білича Великого, де в місцевій “Просвіті” взяли посвідчення про здійснену подорож, а “соколи” з Тернополя провели лижну мандрівку до с. Березовиця Велика. Під час мандрівок проводилась культурно-просвітницька та спортивна робота. Так, сокільська лещетарська секція зі Львова у 1938 р. влаштувала кілька мандрівок до ближніх сіл, щоб надати допомогу місцевим членам товариства. Так, зокрема під час лижної подорожі до с. Грибович, мандрівники допомогли провести змагання з лижних перегонів місцевим “Соколам”.
Сокільські осередки, як і інші українські товариства, стимулювали культурно-мистецьку діяльність українського населення, особливо в сільській місцевості, що мало велике значення в збереженні та примноженні української культурної спадщини в умовах національного гноблення польською владою. Вони ефективно сприяли фізичному й естетичному вихованню молоді.
Треба підкреслити, що сокільські осередки дали поштовх культурно-освітньому рухові українського населення Галичини, особливо в сільській місцевості. Товариство “Сокіл” започаткувало розвиток масового фізичного руху в Галичині через створення спортивних і туристично-краєзнавчих секцій та гуртків. М. Грушевський писав, що “за двадцять літ свого існування “Соколи” наші з “Січами” багато зробили для організування української людности в Галичині. Заложені міцні підвалини, на котрих може пильно й успішно поступатися організація і далі вперед”.
Таким чином, молодіжне товариство “Сокіл” вперше започаткувало розвиток масового фізичного руху в Галичині через запровадження уроків фізичного виховання в школах, створення перших секцій та гуртків, стало піонером туризму в Галичині. Всі його осередки дали поштовх до культурно-мистецького руху серед українського населення, особливо в сільській місцевості, що мало велике значення в збереженні та примноженні української культурної спадщини в умовах національного гноблення.
Після закриття польською владою товариства “Січ” у 1925 р. На його основі утворюється товариство “Луг”, головне завдання якого полягало у вихованні української молоді в національному дусі, сприяння народному духовному відродженню. Організаційна структура цього товариства була така сама, як в “Соколі”. “Луг” був найбільшим спортивно-пожежним товариством у Східній Галичині. Про це свідчить те, що за 1932 р. в товаристві було 1189 осередків, в яких нараховувалося 40 тисяч осіб. Керівництво здійснювала Центральна Рада, яка знаходилася у Львові. Велика увага у діяльності “Лугу” приділялася культурно-просвітницькій роботі через різні курси для молоді.
З 1925 р. проводяться регулярні “лугові” повітові свята, присвячені різним визначним датам у житті українців. У цьому ж році у Львові почали діяти постійні курси для підготовки інструкторів, які потім працювали в осередках товариства “Луг” по всій Галичині.
У культурно-спортивну діяльність товариства органічно впліталися прогулянки та мандрівки. Часопис “Вісті з Лугу” за 1926 р. рекомендував кожному осередку в неділю або свято проводити прогулянки та екскурсії до лісу або до історичних місць. Протягом 1928-1930 рр. товариство організувало багатоденні мандрівки по Бескидах, Горганах та Чорногорі. Ці мандрівки були масові. В деяких подорожах брало участь до 60 учасників.
У 1934 р. “Луг” перейменовується на Українське руханково-спортове товариство “Луг”. Основним змістом його роботи було визначено фізичне і моральне виховання молоді, що конкретизувалось у завданнях:
“а) розширювати і пропагувати фізичне виховання і спорт. В тій ціли уладжувати тренінги, пописи, лекції і вести руханково-спортові курси для молоді нище 16 літ;
б) розвивати культурно-освітну діяльність та в тій ціли уладжувати відчити, курси, театральні вистави, концерти, краєзнавчі прогульки, вести бібліотеки і читальні;
в) видавати часописи і підручники присвячені спортові, руханці і освіті”.
Треба звернути увагу на те, що лугові осередки тісно співпрацювали з “Просвітою”, “Рідною школою”, “Відродженням”, “Союзом Українок” та іншими українськими громадськими товариствами. Товариство “Луг” внесло значний внесок у збереження української духовної спадщини, захищало українську мову, історію, культуру від спроб польських правлячих кіл припинити їх розвиток і позбавити галицьких українців історичних коренів. Крім того, вони вперше намагалися втілити на практиці ідею про недопустимість передчасної політизації шкільної молоді і здійснювали виховний процес, виходячи з потреб держави та історичного моменту.
Товариство “Орли” – КАУМ (Католицька Асоціація Української Молоді) було офіційно утворене в 1937 р., проте його перші гуртки були утворені в 1933 р. Це була релігійна молодіжна виховна організація, або як її ще називали – “Католицький Пласт”.
Метою товариства було християнське та національне виховання молоді шляхом організацій вистав, бібліотек, видовищ, спортивних змагань, мандрівок. Для пропаганди своїх ідей товариство видавало журнал “Українське Юнацтво”. Очолював Раду КАУМ А. Мельник. На середину 30-х років нараховувалося понад 200 чоловічих та 60 жіночих гуртків товариства.
Католицька Асоціація Української Молоді швидко набирала потужності. Наприкінці 1938 р. в Галичині діяло вже 189 гуртків “католицького Пласту”, в яких нараховувалося 4979 дійсних членів. Це товариство виховувало молодь на засадах християнської моралі та національної свідомості з врахуванням вікових особливостей. Необхідно підкреслити, що формувався християнсько-національний світогляд, який гармонійно поєднував християнську свободу духу, віру і патріотичну любов до України. Керівниками осередків КАУМ переважно були місцеві священики. Виховна програма включала в себе різноманітні напрямки, форми і методи: вивчення історії релігії, історії України та краю, рідної мови, літератури, культури, традицій, природи. Ця мета цілком відповідає змісту виховної діяльності в освітянській політиці сучасних, демократичних держав.
Головна Рада КАУМ через додаток у часописі “Готовсь” давала на кожний місяць план освітньо-виховної роботи для місцевих гуртків. Сюди входило проведення новорічної ялинки для дітей, коляди, святкування роковин 22 січня (Акт Злуки), 29 січня (бій під Крутами), просвітницька робота з ліквідації неписьменності серед населення.
Значна увага у діяльності КАУМ приділялася фізичному вихованню, яке базувалось на ранковій гімнастиці, легкій атлетиці, спортивних іграх, їзді на лижах, прогулянках, мандрівках та екскурсіях, які проводились у літніх наметових таборах.
Великі вишкільні табори товариства “Орли” – КАУМ знаходилися в с. Микуличин сучасного Надвірнянського району та в с. Сокіл Галицького району. Тут молодь протягом двадцяти днів проходила вишкіл та залучалася до суспільно-корисної праці. Наприклад, улітку 1938 р. під час таборування в с. Соколі молоді люди протягом 12-ти днів працювали на археологічних розкопках у с. Крилосі. Вони також читали реферати з історії Галича, проводили тематичні вечори для населення навколишніх сіл, присвячені героям княжої доби, Запорізької Січі, Українським Січовим Стрільцям та воякам Української Галицької Армії, славетним і знаменним сторінкам української історії.
КАУМівці встановлювали у містах і селах Галичини Ювілейні Хрести, закладали символічні камені майбутніх українських шкіл, лікарень, хат-читалень, проводили вечори та концерти. Всі ці заходи були істотним національно-виховним чинником для самих членів “Католицького Пласту” і для сільської молоді, яка брала в них участь.
Доречно підмітити, що вони організовували для молоді літні пластунські табори (скавтові обози), керівником яких був док. М. Панчишин. Товариство “Орли” – КАУМ, прагнуло виховати новий тип українців, акцентуючи свою діяльність на християнській національній ідеології. Вся робота здійснювалася через навчальний процес, у якому враховувалися принципи науковості і доступності, тісного зв’язку з практикою. При вихованні національного духу використовували героїв Княжої доби, Запорізької Січі, Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії.
Розуміючи те, що туристично-краєзнавча робота має великий вплив на виховання підростаючого покоління, КАУМ домагалося виробити для всіх спортивних та туристичних товариств єдиний статут, у якому поряд з мандрівками та фізичним вихованням, як першочергове, висувалося завдання ідеологічного вишколу. Підпілля хотіло, щоб усі товариства організовували літні вишкільні табори. Один з них був проведений у серпні 1938 р. в Карпатах. Однак, пізніше польська влада заборонила їх проводити”.
Товариство “КАУМ – Орли” прагнуло виховати новий тип українців, базуючи свою діяльність на християнській національній ідеології. Вся робота здійснювалася через навчальний процес, у якому враховувалися принципи науковості і доступності, тісного зв’язку з практикою. При вихованні національного духу використовувались приклади героїв княжої доби, Запорізької Січі, Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії.
З 1921 р. попри спротив польської влади відновлює свою діяльність на теренах Галичини “Пласт”. Зокрема, в Станіславі у вересні 1921 р. за почином професора гімназії О. Левицького знову починає активно функціонувати “Пласт”. О. Левицький в наявних історичних документах характеризується як “духовний батько одинадцятого пластового полку, а потім куреня імені гетьмана Мазепи, скавмастер, колишній сотник УГА, який з пластунами робив часто до Чорного Лісу прогулянки з тереновими вправами, які були дуже зближені до військових. Виховані й заправлені під його рукою пластуни віддали пізніше свій досвід і знання терену на послуги УПА”.
Перші пластові гуртки носили назви “Олені” і “Круки”. Разом з Осипом Левицьким пластові гуртки дівчат у цій же гімназії організовувала його дружина Марія Левицька, а в учительській семінарії Сестер Василіянок – Олена Оксентій (член туристичного товариства “Чорногора”). В Станіславі від 1923 р. також починає функціонувати Окружна Пластова Рада (ОПР), до якої ввійшли вчителі, члени українського туристичного товариства “Чорногора”, зокрема С. Никифорак, Ф. Величко, І. Слободяник, Я. Грушкевич) та інші культурно-громадські діячі краю. Як і в довоєнний час, значна частина виховної роботи з пластунами проводиться у літніх та зимових таборах. Виховники вважали, що саме в мандрівках і таборах найефективніше досягається поєднання гармонії виховання душі і тіла. Спільне перебування у таборі протягом місяця активно сприяло зближенню пластунів, поєднувало їх у колектив, а бесіди і пісні при ватрах та зустрічах з цікавими людьми розвивали у них національно-патріотичні почуття.
Таборування почало повільно, але цілеспрямовано відновлюватись з 1921 р. Спочатку в основному практикуються мандрівні табори. Однак здійснювалися спроби налагодження роботи і стаціонарних (постійних). Всього ж за період 1921-23 рр. було проведено 14 таборів, у яких взяли участь більше 500 учасників. Для порівняння станом на 1929 р. у Галичині було вже 20 таборів, у яких проходило вишкіл біля двох тисяч пластунів. Станом на 1930 рік було 26 постійних та 24 мандрівні табори, де вишкіл проходило 6 тисяч пластунів та пластунок.
Ситуація з розвитком пластового табірництва радикально змінюється після проведення І Верховного пластового з’їзду, який відбувався в 1924 р. Цьому питанню на з‘їзді була присвячена далеко не остання увага. Резолюції з’їзду втілюються в практику завдяки активній позиції Верховної Пластової Команди, вищого виконавчого керівного органу “Пласту” та за благодійною допомогою громадських організацій, церкви і окремих громадян краю.
Мандрівні та стаціонарні пластові табори діяли під час літніх та зимових канікул (ферій). Саме цей час був найсприятливіший для того, “щоб протягом місяця дати тут молоді все, чого не діставало їй в часі життя в містах під час науки, щоб навчити зарадності й орієнтації”. “Пластові” табори поділялися: 1) за статтю учасників – на хлоп’ячі і дівочі; 2) за складом учасників – на новацькі, юнацькі і старшопластунські; 3) за порою року, в яку проводились, – на літні і зимові; 4) за способом таборування – на стаціонарні і мандрівні; 5) за характером таборування – на сухопутні і водні; 6) за функціональним призначенням – на відпочинково-виховні, виховні, вишкільно-інструкторські; 7) за складом участі пластових частин – на гурткові, курінні, кошові, окружні, крайові.
Організація пластового табору потребувала значних організаційних заходів. Підготовчий етап включав складання плану, який до початку табору постійно вдосконалювався на основі набутого досвіду. При цьому враховувалися вік, стать учасників та різновид табору. Таким чином, кінцевий варіант плану таборування і, зокрема, виховної роботи в ньому, був побудований із урахуванням принципів педагогічної науки: науковості й доступності, систематичності й послідовності, зв’язку з практикою, колективного характеру навчання, індивідуальних особливостей тощо. Вся програма пластової підготовки в таборах мала бути готова за два місяці до початку його роботи і затверджена Верховною Пластовою Командою (наказ 10/15 від 1926 р.).
На той час вже існувала досить чітка структура виховно-вишкільних програм, що гарантувало високу якість виховної роботи під час пластового таборування. У залежності від складу учасників кожен табір ставив перед собою завдання підсумувати річну наполегливу працю пластуна над власним самовдосконаленням. Чергова пластова проба акумулювала всі його найвищі досягнення і давала можливість підвищити свій ступінь. Отож, у всіх пластових таборах існувала спеціальна система таких проб для підлітків 12-17 років.
Слід відзначити багатоступеневий рівень підготовки юнаків. Так, щоб стати пластуном-розвідником, підлітки 14-15 років, складаючи другу пластову пробу (перша проба складалася на ступінь пластуна-учасника), повинні були пройти іспит з табірництва (участь у таборуванні, будова шатра, майстрування табірного матрацу, будова одного типу польової кухні, куховарство, розпалювання ватри), з рятівництва (перев’язка, догляд за хворими, гігієна у польовому житті), з орієнтування, картографії, вимірювання, читання планів, з провідництва по своєму місту, околиці, з міжнародних рятівничих знаків, дороговказів, з уміння організувати і провести 4 бесіди біля ватри, в’язка із зав’язаними очима вузлів. Крім того, вони були зобов’язані регулярно займатися щонайменше одним зимовим і одним літнім видами спорту.
Ще більше ускладнювалися вимоги до третьої пластової проби, успішне складання якої дозволяло отримати ступінь “пластун – скоб”. Пластунам 16-17 років необхідно було досконало володіти навичками туристично-краєзнавчої роботи: розкладати намети та ватри різних типів, надавати першу долікарську допомогу, орієнтуватися на місцевості без мапи і з мапою, мати обізнаність з флорою та фауною свого краю, вміти приготувати їжу в польових умовах, в’язати понад двадцять видів вузлів та ін. О. Тисовський писав, що пластунам “треба обходитися без цвяхів, шруб, хоч найважливіші вузли – це вимога вже до проб “Скобиного гнізда”. Навчитися цієї вмілості можна в домівці”. У своїй книзі “Життя в Пласті” він описує понад двадцять видів вузлів. Ці вузли використовуються мандрівниками і в наш час, хоча їхні назви дещо змінені. Окрім того, пластуни повинні були уміти намалювати мапу України, вміти плавати і володіти методикою навчання хоча б одного виду плавання, працювати в культурно-просвітницьких організаціях, бути учасником не менше двох інструкторських таборів.
Зрозуміло, що значно відрізнялася за своїм змістом програма перебування в інструкторських таборах. Вона, зокрема, включала “ідеологічно-організаційні гутірки при ватрах, руханки, пластові ігри, гігієну і рятівництво, практичну картографію, будування кухонь, шатер, шалашів, таборову господарку і її ведення”.
Велика увага приділялася формуванню вміння проводити вечірні зустрічі та бесіди біля ватри на історичні, пластові та святкові теми. В таких таборах майбутні вихователі не тільки опановували методичними прийомами роботи з пластунами, але й самі мали можливість побувати в їх ролі і апробувати цю методику на собі. Цікаво, що на відміну від англійських та інших скаутських організацій, галицькі старші пластуни були вихователями дітей та юнаків і самі залишалися пластунами все своє життя. Вони активно прагнули розбудувати “Пласт” у загальнонаціональну організацію й, виховуючи нові пластові покоління, поставити їх на тривалу службу нації. Це нововведення в практику світового, включно й англійського, скаутінгу виявилось таким вдалим, що прижилося в інших національних скаутських організаціях.
При цьому програма таборових занять з кожним роком ускладнювалась, урізноманітнювались вимоги до пластових проб. Як приклад, можна навести ряд основних ускладнень до третьої пластової проби: самостійний тижневий похід пластуна з усім спорядженням – нічліг без намету під відкритим небом, а у випадку дощу, можливо, під деревом; проходити за день щонайменше 10 км; скласти стрічку маршруту з детальними записами. Після прибуття до табору лікар оглядає ноги пластуна і якщо є на них хоча б потертості, то ця спроба йому не зараховується. Після здачі такої вимоги пластуни повністю були готовими до складних мандрівок.
Починаючи з 1924 р., пластові табори висилали звіт та план про свою роботу у Верховну Пластову Команду (ВПК). З них ми можемо почерпнути інформацію, як на практиці реалізовувалися таборові програми. Для прикладу можна навести програму пластового табору, який діяв у Підлютому з 9 до 31 липня 1924 р. та звіт про його роботу. Ось його порядок дня: “5. 00 – підйом, 30 хв. руханки, купіль у потоці та масаж; 6. 45 – збір і звіти; 7. 00 – сніданок; 8. 00-12. 00 – табірні заняття; 12. 00-15. 00 – обід та вільний час; 15. 00-19. 00 – праця в таборі, прогульки; 19. 00 – вечеря і до 21. 00 – час на самопідготовку; 21. 00 – відбій”. За дотриманням такого розпорядку особисто відповідав комендант табору. Як видно з цього розкладу дня, прогулянки були обов’язковим елементом перебування в таборі. “Перші дві одноденні (прогульки) ставили за мету побувати на г. Грофі і г. Високі, наступні три великі завершили побут в таборі”, а 26 і 27 липня відбулися іспити з табірництва, де “кандидати мусіли робити близько табору захисти (шалаші), ставити шатра, будувати кухню і варити ріжні страви”. В цьому таборі проводились заняття з табірництва, а також проведено п'ять зустрічей при ватрі.
Важливе місце в усій діяльності “Пласту” і, зокрема, в практиці таборування займала краєзнавча робота. В умовах неприкритої антиукраїнської політики польської влади це набувало особливого значення. Починаючи з 1924 р. Вища Пластова Команда давала для пластових гуртків спеціальні краєзнавчі завдання на час літніх ферій (канікул), які включали збирання історико-краєзнавчого, фольклорного та етнографічного матеріалів з метою найкращого пізнання історії, культури та природи рідного краю.
Пластунам пропонувалися такі завдання: 1) записувати етнографічний матеріал тієї місцевості, де вони, можливо, будуть подорожувати; 2) записувати українські народні пісні, перекази, легенди, оповідання, звичаї і традиції; 3) змальовувати плани могил Січових Стрільців, дбати про їх належний вигляд, збирати спогади та пісні про них; 4) робити детальний опис околиць населених пунктів, назв вулиць, історичних місць; 5) описувати селянський одяг і техніку його виготовлення; 6) детально змальовувати події в селі, вести статистичний облік населення, визначати рід його занять, характер віросповідання, описувати церкви та їх історію; 7) збирати лікарські рослини; 8) вивчати навколишню флору і фауну, збирати зразки корисних копалин. Весь зібраний матеріал передавався до Верховної Пластової Команди (ВПК), де упорядковувався і готувався для краєзнавчого музею.
Прикладом практичної користі від виконання таких завдань свідчить наступний факт. У 1924 р. ВПК звернулась до всіх пластунів, які проводили мандрівки, щоб ті надсилали до неї свої описи мандрівок та світлини їх найцікавіших місць. Завдяки цьому у 1925 р. вийшов перший український “Провідник по Карпатах” з численними та детально розробленими маршрутами по Карпатах. Найбільший стаціонарний (“сталий”) табір, що почав діяти з липня 1924 р., розташовувався у Підлютому біля с. Осмолода (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області). Цим, як зазначав С. Левицький, був покладений початок створенню постійного інструкторського осередку, що відіграв визначну роль у розвитку теорії і практики пластового табірництва. Служив він за домівку будь-якому пластунові, що потрапляв до цих країв. В окремих кімнатах знаходили собі притулок мандрівні пластуни, що час від часу заходили з гір. “Місце винаймив Пластові на 100 років за символічні ціну – 1 злотий річно” митрополит Андрей Шептицький. Крім того, він подарував на довічну власність Пласту площу на горі Сокіл та 5 га землі “під розбудову табору новаків” та надавав фінансову допомогу. На знак вдячності за таке благодійництво делегація Верховної Пластової Команди, до складу якої входили С. Левицький, О. Тисовський, А. Пясецький та інші авторитетні пластуни, зустрілася з митрополитом, вручила йому звіт та альбом з світлинами всіх пластових таборів і завірила його про дальше виховання молоді. Андрей Шептицький, в свою чергу, пообіцяв і надалі надавати фінансову допомогу Пластові, “добачаючи в пластових таборах великі цінності для морального й фізичного розвитку молоді”. Пізніше новозбудований табір новаків на Остодорі був названий на честь А. Шептицького.
Слід відзначити, що за прикладом свого митрополита греко-католицьке священство Галичини також активно і всіляко сприяло розвитку “Пласту”. Часто священики виступали в ролі пластових опікунів. Так, завдяки о. А. Добрянському був збережений “Пласт” у Бучацькій гімназії, а пластуни з Снятинської гімназії проводили свою діяльність під керівництвом о. Проца. Багато священиків надавали матеріальну допомогу в час організації таборів (гроші, продукти харчування тощо) та ділянки землі для їх стаціонування. Деякі з них навіть входили до складу старшини таборів, або навіть і очолювали її. Так, у 1928-1929 рр. комендантом табору новаків у Підлютому був священик О. Бучацький.
У таборах, що мали статус крайових, брали участь пластуни та пластунки не лише з Галичини та Волині, а й Закарпаття і навіть Ченстохова і Каліша (Польща). У свою чергу, прикарпатські пластуни були частими гостями закарпатських та відвідували волинські пластові табори. В серпні 1929 р. вони серед 55. тис. інших скаутів світу стали учасниками І-го міжнародного Джемборі в Арров-Парку (Англія).
Крім звичайних пластових таборів, функціонували і спеціалізовані. Так, у 1923 р. в м. Стрию був заснований перший водний пластовий гурток “Бобри”, який від 17 до 24 серпня 1924 р. організував у с. Іванівці на березі річки Стрий перший водний табір для стрийських пластунів. Перший крайовий водний пластовий табір для пластунів Галичини відбувся 23 липня 1927 р. в с. Монастирець над Дністром. Його учасник Є. Полотнюк пізніше зазначав: “Замолоду, бувши учнем гімназії, брав активну участь в “Пласті” і ОУН. Разом з Романом Шухевичем, Ярославом (“Яром”) Гладким, Іваном Сенівим, Мироном Ганушевським, Михайлом Скочилясом та іншими пластунами був співосновником старшопластунського куреня “Чорноморці” й організовував табори водного пластування над Дністром”.
Комендантом першого водного табору був скаут-майстер Ю. Каменський з Рогатина, обозним – старший пластун Я. Гладкий. В ньому проводились заняття: з плавання, на яких кожен пластун зобов’язаний був опанувати хоча б один вид; з веслування, де пластунів вчили техніки водного туризму; з руханки, на яких навчали правильно проводити ранкову гімнастику, рухливі народні ігри та вели спеціальну фізичну підготовку: із в’язання вузлів, де треба було навчитись в’язати понад 30 вузлів і насамперед – мандрівничий, вісімковий, звичайний (“пластовий”), лікарський, ткацький, рибальський, зашморг, подвійний зашморг, піонірський, теслярський, моряцький, купецький, рятівничу петлю, звичайну ключку, затягуючу ключку, потрійну ключку, “скорот” та інші; з табірництва, до якого входило розкладання наметів і ватри різних типів, уміння приготувати їжу в польових умовах тощо.
У святкові дні пластуни проводили культурно-просвітницьку роботу в навколишніх селах – Ісакові, Монастирці, Луці та в інших. Місцеве населення цих сіл досить добре ставилось до пластунів.
Крім водних таборів для пластунів-юнаків, у 1930 р. старшими пластунками першого куреня “Дністрянка” з Тернополя був такий табір, проведений і для пластунок-юначок. Його ініціатором була Галя Мороз. Водні пластові табори як для хлопців, так і для дівчат проводились кожного літа включно до заборони “Пласту” в 1930 р. Для методичної допомоги в їх організації журнал “Український Пласт”, починаючи з 1923 р., регулярно друкував матеріали про те, як проводити водні мандрівки. Зокрема, наводився детальний опис та креслення двох типів човнів (чайок).
Починаючи з кінця 1928 р., І. Чмола в Славську організовував зимові (лещетарські) пластові табори, на яких учив техніки пересування на лижах та проводив лижні мандрівки. З 27 грудня по 3 січня 1930 р. вже проходив другий такий табір. Його комендантом також був І. Чмола. Табір був розрахований на старших пластунів і для того, щоб бути зарахованим до нього, слід було мати вік більше 16 років, дозвіл батьків чи опікунів, лікарську довідку про стан здоров’я, лижний пластовий одяг і одяг для мандрівок, лижі з палицями. В програму таборування входило: оволодіння технікою пересування на лижах, поворотів, підйомів, спусків; табірництво (розкладання наметів і ватри різних типів, приготування їжі в польових умовах, вміння приготувати місце для привалу) ; надання першої долікарської допомоги; змагання з лижних перегонів та мандрівки. Після закінчення вишколу пластуни складали іспит за програмою таборування, яку вони проходили і їм видавались табірні листки (посвідчення – Я. Л.) єдиної форми.
Непересічним явищем розвитку пластового таборування став факт проведення у серпні 1930 р. першого ‘‘сеніорського‘‘ табору під керівництвом основоположника “Пласту” О. Тисовського і Начального Пластуна професора С. Левицького. Його учасниками були: Т. Білостоцький, М. Блозовський, С. Гайдучок, Р. Клос, М. Горбовий, С. Гупаловський, Г. Павлюх, Я. Падох, професор Поліха, С. Костів-Коч, І. Чмола та інші.
Табори, зазвичай, відвідувало чимало гостей як від української громадськості краю, так і з-за кордону. Так, у 1928 і 1929 рр. табір у Підлютому проходили вишкіл німецькі скаути.
У 1929 р. дівочий табір у Підлютому відвідала редактор коломийського журналу “Жіноча доля” О. Кисілевська. В своєму нарисі “Вражіння з подорожі і побуту в жіночім пластовім таборі на Соколі” вона детально показала життя, побут, навчання та виховання пластунок. Розкриваючи роль “Пласту” у вихованні підростаючого покоління, вона писала, що “Пласт виховує молодь у релігійному дусі, пошані до Бога і його заповідей, любові до своїх батьків і старших, готовності допомогти іншим. Крім того, він формує характер, скріплює моральну силу, дисциплінує їх. Пласт робить це все не силою, наказами чи заборонами, не нудним моралізаторством, а пластовим товариським співжиттям, піснею, грою, товариською гутіркою, моральним впливом, спільною радісною молитвою... ”. У названі форми роботи органічно вплітались як читання лекцій з історії та географії України, так і вивчення народних пісень і танців, народних ігор та забав, збір історико-краєзнавчих та фольклорно-етнографічних матеріалів, обов'язкове відвідування церкви.
Доречно підмітити про те, що навіть під час війни 1942 р. учні української гімназії проходили тижневий пластовий табір у с. Ямній та Пасічній. Цей табір відвідали С. Левицький, В. Кубійович, О. Тарнавський, М. Лепкий та ін.
Поряд з таборуванням основною формою туристично-краєзнавчої роботи в “Пласті” були і мандрівки рідним краєм. Один з керівників “Пласту” О. Іванчук підкреслював, що мандрівки та екскурсії сприяють фізичному розвитку та зміцненню здоров’я, виховують духовно і естетично, оскільки “природа зі своїми родами життя, формами краси, зі своєю історією, географією та неумолимими правами, стає тепер для чоловіка головною підставою його духовної освіти”.
До програми всіх пластових таборів обов’язковим елементом входили одно- і багатоденні мандрівки. Для їх здійснення “улюбленими місцями служать, окрім Горганів (Висока, Сивуля), також Скит Манявський. Чимало є таких пластунів, що стрічали схід сонця на Говерлі та блукали на розточу обох Черемошів”. Для юних пластунів взірцем стало те, що багато старших пластунів були вояками УСС і брали активну участь у боротьбі за незалежність України. На їх прикладі вони теж готувалися до служби своєму народові, до збройної боротьби за відновлення української державності.
Свідомість цього обов’язку та спогади січових стрільців про бої на г. Маківці, г. Ключі та інших гірських вершинах постійно кликали пластунів у мандрівки, щоб краще підготуватися до нових випробувань. Кращої школи патріотизму для підростаючого міжвоєнного покоління годі було шукати. З цього приводу відомий український історик І. Крип’якевич писав: “Мандрівки вчать патріотизму. Тільки той, хто власними ногами перейшов частину свого краю, на власні очі побачив його природу, оселі мешканців, відчуває сердечно близький зв’язок з рідною землею, її минулим і сучасним. Він зрозуміє, що таке Вітчизна”.
Перша післявоєнна мандрівка пластунів відбулася у червні 1920 р. на гору Парашку. Здійснили її члени стрийського куреня під керівництвом вчителя Ю. Мінка, а 5 по 17 липня 1921 р. яворівські пластуни під керівництвом І. Чмоли провели мандрівку за маршрутом Явір – Судова Вишня – Нагуєвичі – Борислав – Угрин – Козова – Бубнище – Явір. Цього ж року вперше було проведено дві спільні мандрівки львівських та стрийських пластунів у одностроях. Перший їхній маршрут проліг з м. Стрия через Корчин на г. Парашка до могил УСС. Ця мандрівка була розрахована на два дні з нічлігом у мисливській митрополичій палаті А. Шептицького в Корчині. Другий маршрут був спрямований зі Стрия на г. Маківку. Керівниками мандрівок були О. Тисовський та вчителі Д. Коринець і О. Сілецький.
Провідники пластового руху розуміли, який вплив мають мандрівки на виховання підростаючого покоління та й “саме розташування Підкарпаття й велика кількість давніх і зовсім свіжих пам’яток нашого минулого заохочували до мандрівки по цьому гарному клаптику землі української, проміряній ногами й вичарованій в творах великим І. Франком”. Пластова молодь Галичини знала про це достеменно, бо вірш І. Франка “Сонце по небі колує” став гімном українських пластунів-мандрівників, а вірш “В дорогу” став другою частиною пластового гімну. В знак пошани до великого Каменяра свою першу тижневу мандрівку курінь “Лісові чорти” провів з 7 по 14 липня 1922 р. саме за маршрутом, яким колись ходив І. Франко: м. Стрий – м. Борислав – с. Урич – с. Розгірче – с. Бубнище – м. Болехів. Пізніше вона була описана одним із її учасників у циклі віршів “Прогульки Лісових чортів”.
Починаючи з 1923 р., мандрівки пластової молоді (як дводенні, так і багатоденні) набирають масового характеру. Наприклад, один гурток з 5 куреня “десять днів мандрував безлюдними дикими верхами Горганів”, а інший під керівництвом С. Каратницького та опікуна І. Криницького “повний місяць мандрував верхами Горган і Чорногори та селами Гуцульщини”. Неординарною за своїм маршрутом, складністю та результативним вислідом є мандрівка, проведена того ж року С. Каратницьким з чотирма пластунами. Вона пролягла через такі пункти Українських Карпат: с. Осмолода – г. Грофа – г. Паренка – г. Попадя – ур. Сплай – г. Висока – г. Ігровище – с. Гута – г. Ріпна – г. Чортка – Бухтивецький водоспад – Манявський водоспад – с. Манява – с. Сливки – с. Перегінськ. Після завершення мандрівки цей маршрут С. Каратницький детально виклав пройдений кілометраж за день, а також дав опис стежок, потічків, річок та висоту вершин тощо. Крім того, С. Каратницький описав проїзд до початку маршруту та шлях повернення після його завершення. Вказаний маршрут був пройдений за 6 днів і мав протяжність понад 160 км. За сьогоднішніми нормативами така мандрівка другої категорії складності. Для того, щоб її пройти, потрібно було мати відмінну фізичну і технічну підготовку. Звіт про цю мандрівку було опубліковано в числах 6-8 журналу “Український Пласт” за 1924 р.
Багатоденні мандрівки були проведені у 1924 р. в пластовому таборі в с. Підлютім. Пластуни вирушили трьома групами: перша група під керівництвом І. Чмоли пішла за маршрутом: г. Висока – г. Ігровище – г. Сивуля – с. 3елена – г. Довбушанка – г. Хом’як – м. Яремче – с. Манява. Друга група під керівництвом В. Каменецького пішла за маршрутом г. Висока – г. Ігровище – с. Гута – с. Пороги – с. Кричка – с. Манява. Третя група під керівництвом І. Водяного подалася на с. Ясень – с. Пороги – с. Кричка – с. Манява. Всі групи зустрілися в Маняві 26 липня і того вечора провели спільну “ватру” у Скиті Манявському. Наступного дня три групи через с. Ясень повернулися до с. Підлютого.
Для здійснення цих мандрівок пластуни були розподілені на три групи. Розподіл був проведений за ознаками фізичного розвитку і технічною підготовленістю учасників. Кожній з цих груп був запропонований маршрут. Перша група за чотири дні пройшла понад 100 км., чим засвідчила свою високу фізичну підготовленість. Така фізична підготовленість була не тільки в юнаків, але й у дівчат. Наприклад, колишня пластунка Є. Кулинич писала, що під час літніх канікул пластунки проводили тривалі походи в Крилос, Яремче, Бубнище. Кожного дня проходили 20-30 кілометрів. Ночували в школах, у священиків, а деколи в гірських печерах. Під час походів зустрічалися з гуцулами, вивчали їх побут, мистецтво, одяг, збирали сувеніри.
З часом у “Пласті” почали практикуватися мандрівки декількох куренів одночасно, що давало змогу обмінюватися набутим туристичним досвідом. Так, 5 серпня 1926 р. “5-тий курінь старших пластунів “Довбушівці” відбував спільні мандрівки по Карпатах, а головне брав участь у зустрічах на шпилі Говерли – з закарпатськими пластунами... Після такої зустрічі пограничні стовпи на Говерлі змінювали свої символи і написи, замість – як перше – орла і літери “П” з одного боку та лева і літер “ЧСР” з другого, – з’явилися з обох боків тризуби і повні написи “Україна”. Важко переоцінити національно-патріотичне виховне значення цього моменту.
Цікавою сторінкою в історії пластового мандрівництва є участь у ньому скаутів з інших країн, а, зокрема, німецьких. У серпні 1928 р. німецькі пластуни, гостюючи в пластовому таборі в Підлютому, здійснили одноденну прогулянку на г. Високу та г. Ігровище. Крім того, “звиділи вони ще Станиславів, Яремче, Ворохту, через Говерлю, Шпиці, оглянувши Чорногору, перейшли на Гуцульщину”, а у 1929 р. 9 німецьких та 3 українських пластунів здійснили мандрівку за маршрутом м. Галич – м. Калуш – с. Брошнів – с. Підлюте (тут вони відвідали пластовий табір), а потім помандрували на г. Високу – г. Ігровище – г. Сивулю – г. Боярин – м. Яремче – с. Микуличин – с. Ворохту – г. Говерлу – г. Туркул – г. Шпиці – г. Піп Іван – с. Бистрець – с. Жаб’є – с. Яворів – м. Косів. Пішохідна частина цього маршруту становила понад 170 км., яку вони пройшли за 7 днів.
З 1 липня 1929 р. проходив тритижневий мандрівний табір за маршрутом “Підлюте – Висока – Ігровище – Сивуля – Клива – Попадя – Піскава – Яворова – Кичера – Мшана – Яйце – Людвіківка – Магура – Лихобора – Маківка”. У цій мандрівці взяли участь С. Бандера, С. Охримович, Я. Петріна, І. Галій, Б. Чехут, Л. Сенишин, О. Грицак, Я. Падох, Є. Пеленський, В. Дармохвал, С. Янів, С. Новицький, С. Березовський, О. Каратницький та інші. Біля Осмолоди мандрівничий табір зустрівся з празькими пластунами, які передали українським пластунам скаутську літературу.
З 1927 р. в “Пласті” почали проводитись водні мандрівки під керівництвом Я. Гладкого, Я. Рака, П. Савчинського. Але для їх масового практикування не було належних умов. По-перше, дуже дорого коштували каяки та човни; по-друге, гірські річки дуже швидкі та мілкі; по третє, весняні повені міняли не лише глибину річок, але нерідко і їхні русла, що утруднювало створення точної лоції річок; по-четверте, труднощі та незручності транспортування човнів чи каяків до і після мандрівки.
Проте, незважаючи на всі ці труднощі, водний туризм у “Пласті” розвивався, піднімався до професійного рівня. З кожним роком збільшувалася кількість учасників, тривалість і складність водних мандрівок, освоювалися нові райони їх проведення.
У 1927 р. група в складі Б. Чехута, С. Каратницького (члена Виділу туристичного товариства “Чорногора”), Ю. Гошовського та інших стрийських пластунів, здійснила свою першу водну подорож з м. Стрий по р. Стрий до м. Жидачева. За два дні вони подолали понад 40 км. Маршрут був важким, бо річка була мілка і в багатьох місцях доводилося човен переносити.
Наступного року члени 5-го стрийського куреня під керівництвом Я. Рака в складі шести учасників (Я. Рака, В. Найди, В. Тижбіра, С. Мішкевича, В. Левицького і О. Грицая) здійснили 10-денну мандрівку по річці Стрий і вниз Дністром до м. Заліщиків.
У 1928 р. пластуни 5-го стрийського куреня під керівництвом П. Савчинського та п’яти учасників (Л. Ребета, Я. Бойдуника, О. Улицького, Я. Салдана, Р. Кухти) здійснили першу комбіновану водно-пішохідну мандрівку за маршрутом: м. Стрий – р. Стрий – р. Дністер – м. Заліщики, а далі пішки на м. Чортків – с. Копичинці та міста Теребовлю – Підгайці – Галич – Журавно – Стрий. За 10 днів учасники цієї комбінованої мандрівки подолали 170 км. човном та 260 км. пішки.
Остання водна мандрівка пластунів відбулася влітку 1930 р. по річках Стрий та Дністер до Галича у складі М. Сидора, О. Улицького, О. Нагорняка, Р. Гіщака, Ю. Іванчука, Т. Поточняка, Р. Лебедовича, Б. Веселовського, Л. Скасківа та Р. Ганкевича, які після цієї мандрівки стали учасниками водного пластового табору. У липні цього ж року пластуни куреня “Лісові Чорти” здійснили водну багатоденну мандрівку на Полісся.
З 1929 р. у “Пласті” почали практикуватись лижні мандрівки, організатором яких вважається І. Чмола. Так, у січні цього року під його керівництвом пластуни здійснили 4-денну мандрівку за маршрутом: Славськ – г. Ільза – г. Плішки – г. Ільза – г. Решітки – г. Буковець – г. Ялин – г. Марадиків – с. Лавочне – г. Тарнавка – с. Славськ.
При проведенні лижних мандрівок пластуни користувалися особистим та груповим спорядженням. До особистого спорядження входили: наплечник, запасний одяг, коц, “черевики або півчеревики, добре підкуті”, запасні шкарпетки, речі особистої гігієни (рушник, мило, зубна паста, щітка), “прибори для чесання і гоління”, голка, нитка, теплий светр, запасні шнурки, ложка, миска, горнятко, олівець, зошит. Групове спорядження включало: шатра (намети) 3-4-місні, пилку, сокиру, казанки, лопатку, гітару, компас, ліхтарик, мотузку, аптечку, свічки, ремонтний набір (цвяхи, дратва, дріт, шматки шкіри і брезенту, ґудзики, шило), топографічні мапи”.
Аналіз архівних матеріалів свідчить, що в таких пластових мандрівках ставилась і досягалася мета фізичного розвитку і загартування їх учасників, а головне – формування в них високих морально-вольових якостей.
Підготовка до мандрівки передбачала виділення таких етапів, як визначення та розподіл обов’язків, вибір і затвердження маршруту, матеріально-технічне забезпечення, загальна, психологічна та спеціальна підготовка. Рух групи на маршруті включав в себе: техніку і тактику пересування, орієнтування на місцевості, організацію привалів та нічлігів, розкладання вогнищ та наметів, організацію харчування в польових умовах, охорону природи, краєзнавчу та суспільно корисну роботу. Основи безпеки включали: медичний огляд, профілактику захворювань і травматизму, особисту гігієну та долікарську допомогу. Для будь-якого типу мандрівок важливим правилом було дотримання розпорядку дня, режиму харчування, особистої гігієни та дисципліни.
Отже, техніка безпеки мала важливе значення при проведенні мандрівок, і її завжди дотримувались. Вся діяльність “Пласту”, зокрема мандрівні походи його частин, перебували під пильною і недоброзичливою увагою польської влади. Не раз у найрізноманітніших формах їм чинилися перешкоди, за участь у них пластуни піддавалися переслідуванням. Про це свідчить уривок спогадів пластуна Дмитра Попадинця: “Відбували ми одну двохденну прогулянку-вимарш, мабуть, на Івана Купала або Петра і Павла з варінням вечері, сніданку і обіду, ватри і нічлігу, зі всіма ритуалами, іспитами вмілости і теренової гри. Пам’ятаю, що сестри Стефа і Галя Петровські з Цуцилова прибули до табору із своїми двома гуртками пізнього вечора. За цю прогульку, а особливо за ватру (“вогонь в лісі та ще й ніччю”) я мав адміністративне переслідування в старостві на донесення поліції, але за виясненням доктора Николайчука (адвокат Николайчук був опікуном і благодійником “Пласту” в Надвірній) мене виправдано”.
У практичній діяльності “Пласту” часто відбувались зльоти (зустрічі) пластових куренів Галичини, на яких проводилися спільні спортивні та культурно-просвітницькі заходи. Згідно з наказом Верховної Пластової Команди, що була обрана на Верховнім Пластовім З’їзді і діяла під проводом С. Левицького, було прийнято рішення: першу крайову пластову зустріч (зліт – Я. Л.) провести 12-14 липня 1924 р. на Писаному Камені біля Косова. На неї прибули пластуни зі Львова, Станіславова, Перемишля, Стрия, Яворова, Золочева, Калуша, Тернополя та Косова. Всі учасники зустрічі розташувалися в наметах, які вони привезли з собою. Комендантом цієї першої загальнокрайової пластової зустрічі був С. Левицький, обозним – старший пластун Є. Кульчицький, діловодом та відповідальним за святкові ватри – П. Косіцький. Приймав гостей на зустрічі організатор косівського пласту М. Горбовий.
До програми проведення зустрічі ввійшли: табірництво, вправи з сигналізації (азбука Морзе) і проведення двох “ватр”, на яких виступали голова Верховної Пластової Команди професор С. Левицький, редактор журналу “Український Пласт” професор І. Чепига та ін. У перший день зустрічі, 12 липня, о 19. 00 сурмач заграв збір біля “Ватри Великої Ради”, де всі учасники вишикувалися виконали пластовий гімн, а після нього – кілька січових пісень, після чого старший пластун П. Студинський виголосив реферат “Про єдність і довіру в Пласті”, а один з членів куреня “Лісові чорти” – уривок поеми І. Франка “Мойсей” та вірш “З прогульки Лісових чортів”. На завершення професор І. Чепига прочитав доповідь про пластову пресу. В кінці всі виконали гімн “Ще не вмерла Україна” та молитву “Боже великий, єдиний... ” і о 22. 00 год. сурмач заграв “Спочинь”.
На другий день, відразу ж після сніданку, розпочалися змагання з табірництва, до програми яких входило: розкладання ватри, встановлення намету, застосування пластових палиць, в’язання вузлів, долікарська допомога. Друга половина дня також була присвячена змаганням, але вже з сигналізації азбукою Морзе, де потрібно було на швидкість прийняти та передати команди, які запропонують судді.
Після вечері учасники зібралися біля “Ватри”, де по черзі виконували гімн, пластові і непластові пісні, читали вірші, доповіді про пластове життя, заслухали виступи С. Левицького “Про перешкоди в Пласті” і М. Горбового “Про закриття Пласту в Косові”. Після цього пластуни виконали ряд групових акробатичних номерів під супровід флейти та виконали гімн “Ще не вмерла Україна” й молитву “Боже великий, єдиний... ”.
Третій день зустрічі, 14 липня. Підйом о 7. 00, ранкова зарядка, водні процедури, сніданок, а після цього – зняття табору та прибирання території. 11. 00 – загальне шикування, С. Левицький виголошує прощальну промову. Всі учасники зустрічі виконують гімн “Ще не вмерла Україна” та пластовий гімн, спільно сфотографувались і вирушили у зворотню дорогу.
Так, архівні документи, які були нами опрацьовані, передають порядок та атмосферу проведення першої загальнокрайової пластової зустрічі на Писаному Камені. Друга така зустріч відбувалася з 2 по 6 серпня 1925 р. в районі села Бубнище біля скель Довбуша. На ній були присутні 205 учасників з усіх міст Галичини та делегати з Закарпаття і Волині. Вона своєрідно “увійшла в історію української карпатської альпіністики: на недоступній прямовистій скелі “Вежа” два пластуни вивісили синьо-жовтий прапорець, знявши австрійський жовто-чорний, приміщений там тирольцями в час першої війни. А були це Роман Шухевич (пізніше – героїчний командир УПА) та Іван Сенів”. Цю символічну національно-патріотичну акцію можна вважати зародженням альпінізму на теренах Галичини. Перед зустріччю пластуни провели мандрівку Чорногорою, Горганами і Бескидами. Керівництво нею Верховна Пластова Команда доручила І. Чмолі, який зі своїми пластунами прийшов пішки з м. Яворова. На спільній ватрі він оголосив переможців перших крайових змагань між куренями в 1924/1925 навчальному році. Ними став 5-й стрийський курінь. Йому Верховна Пластова Команда надала статус старшопластунського куреня і право після закінчення зустрічі очолити похід всіх учасників на г. Маківка. У складі стрийського куреня був і С. Бандера. Маршрут цього походу проліг таким чином: г. Ключ – г. Кам’янка – м. Сколе – с. Зелем’янка – с. Гребенів – с. Тухля – г. Маківка. Досягнувши гори, пластуни цілий день впорядковували цвинтар вояків УСС, а наступного дня стали учасниками церковно-громадської маніфестації.
Третя загальнопластова зустріч відбулася у липні 1926 р. на горі Сокіл біля Підлютого. На ній були присутніми 300 пластунів та понад тисячу жителів навколишніх сіл.
Кульмінацією діяльності організації “Пласт” стала четверта і остання загальнопластова зустріч, що відбувалася на так званих Стежках в лісі біля Олександрії на Волині (тепер – Рівненська область) у 1927 р. в історичній літературі вона ще трактується на рівні пластового з’їзду.
У діяльності “Пласту” значне місце посідали змагання з туризму. До їх програми входило, насамперед, ходіння юнаків на відстань 10 км. з наплечником вагою 12 кг. Зазначимо, що на кожний кілометр відводилось не більше 12 хв. контрольного часу. Для дівчат були встановлені інші нормативи: вага наплечника становила 8 кг. на відстань 8 км. з контрольним часом не більше 15 хв. на 1 км. За виконання цих нормативів кожен з учасників отримував три очки.
Другим поширеним видом змагань було табірництво, яке включало: встановлення намету одним учасником, розкладання ватри, в’язання вузлів, а також вмілості з картографії, першої долікарської допомоги, рятування на воді.
Третім видом змагання було долання маршруту командами на швидкість. Учасники з вантажем проходили 10 км., 15 км. та 25 км. Остаточний результат встановлювався за часом проходження цих відрізків останнім учасником команди.
Крім цих трьох видів змагань, проводився конкурс на найкраще спорядження, у якому додатково нараховували очки:
1) за кожний намет, що має курінь, – 1 очко;
2) за кожний казанок – 1 очко;
3) за один човен на 3 пластунів – 6 очок;
4) за 10 м. шнура – 1 очко;
5) за кожну добу, проведену одним пластуном у мандрівці, – 1 очко.
На туристичних змаганнях перевірялися технічна та фізична підготовка пластунів, їх готовність до мандрівок, а конкурси спонукали всі курені до зміцнення своєї матеріальної бази.
Серед заходів, які проводились Верховною Пластовою Командою (ВПК), були і фотоконкурси. Автори трьох найкращих серій світлин, яких визначала спеціальна комісія, нагороджувалися цінними подарунками – фотоапаратами.
Особливо слід відзначити практикування краєзнавчого фотоконкурсу “Наш рідний край”, який мав на меті відтворення природи рідного краю, неповторної краси Карпат. Ці конкурси були специфічним естетичним засобом національно-патріотичного та екологічного виховання. Адже фотографування “на конкурс” – це фіксація прекрасного, шляхетного, зворушливого, драматичного, – всього того, що має естетичну цінність.
У “Пласті” проводилися заочні конкурси-звіти про туристично-краєзнавчу роботу. В кінці кожного року усі пластові курені висилали їх у Верховну Пластову Команду.
У 1928 р. Верховна Пластова Команда провела конкурс на найкращий пластовий табір, а в 1929 р. – на найкращий проект пластового табору гуцульського чи іншого стилю на 100 чол.
У “Пласті” приділяли національно-патріотичному вихованню особливу увагу. Гасло “Служити Богові і Україні” концентрувало в собі його внутрішню сутність. “Пласт” вчив українську молодь не тільки поборювати життєві труднощі в умовах польської окупації, але й посідати активне місце в суспільному житті, підпорядковувати свої власні інтереси загальноукраїнській справі, боротьбі за кращу долю України. “В ідеї Пласту криється той гострий і свіжий, новий для нас світогляд сильних і могутніх, здорових рас, який може відродити скалічену довгими роками ганьби моральність нації”, – говорив Д. Донцов.
Враховуючи те, що в українських школах Галичини панував “польський дух”, виявом чого були зміст підручників, позиція педагогічних кадрів та шкільного керівництва, шкільні закони тощо, пластова старшина прагнула цілковитого відмежування Пласту від школи і його як найпотужнішого впливу на українську молодь. Задля цього формування світоглядних позицій національної свідомості забезпечувалось під час занять у пластових домівках через читання лекцій з історії та географії України, вивчення народних та січових пісень, розучування народних танців, читання художньої літератури, збір історико-краєзнавчих та фольклорно-етнографічних матеріалів, відвідування церкви.
Заняття в пластових домівках проводилися 2-3 рази на тиждень і мали форму сходин, яку ще можна схарактеризувати з погляду сьогоднішнього часу як форму поурочно-ігрову. На кожне таке заняття виховники складали його детальний план, а його перебіг занотовували в протокол.
Крім навчання, в пластових домівках використовувалися також такі форми роботи, як загальні збори (курінні сходини), суспільно-корисна праця, участь у спортивно-масових та культурно-освітніх заходах, робота в читальнях, в “Просвіті”, “Рідній школі”, “Лузі”, “Соколі”.
“Пласт” тісно співпрацював з філіями читальнями “Просвіти”, часто ділячись із своїми коштами, одержаними від виробничої діяльності, бо крім навчально-виховної роботи, пластуни опановували ремесло. В умовах національного поневолення пластові осередки взяли на себе турботу про всебічне виховання майбутніх борців за українську ідею.
“Пласт” у своїй виховній роботі спирався на досягнення української та західноєвропейської педагогічної науки і практики. У його діяльності розвивалась і практично реалізовувалась концепція національного навчання і виховання. Як зазначав член Виділу туристичного товариства “Чорногора” старший пластун О. Бойчук, “пластові ідейні основи: закон і присяга, теоретичні і практичні вмілості, глибокий патріотизм, почуття особистої і національної чести, обов’язок допомогти другим, почуття правдивої пластової дружби, – все те було законом усієї пластової діяльності, занять, прогулянок і мандрівок”.
Виховання молоді в національно-патріотичному дусі здійснювалося на прикладах героїчних сторінок і традицій княжої та козацької доби. Емблемою “Пласту” від часу заснування залишається міжнародна скаутська трипелюсткова лілея, мистецьки переплетена з Тризубом, гербом Володимира Великого. Пластові курені прибирали імена князів, гетьманів, інших видатних особистостей історії України. Відповідно їхні зображення прикрашали і пластові знамена. Важливим виховним прикладом для пластової молоді був бій під Крутами, який вшановувався ними кожного року 29 січня. Все це, як зазначав Г. Ващенко, “сприяє вихованню любови до Батьківщини”, а тому важливо, “щоб минуле її вставало в свідомості пластунів, як героїчна боротьба українського народу за свою волю і незалежність”.
Дуже дієвими у виховному процесі були спогади про героїзм, самовідданість, самопожертву самих пластунів під час героїчних змагань за волю України. Так, у період діяльності ЗУНР багато пластунів виконували функції вістунів (розвідників – Я. Л.), стійкових, зв’язкових, провідників для відділів УСС, а також брали безпосередню участь у бойових діях. У цьому зв’язку приведемо цікавий факт: в липні 1914 р. всі учасники мандрівничого табору, який проходив на Чорногорі, на чолі з Петром Франком після завершення таборування вступають до лав Українських Січових Стрільців. Молодші пластуни, які не могли стати на службу в українську міліцію та в ряди УГА, надавали посильну допомогу органам влади, охороняли різні об'єкти, доглядали за пораненими. Багато пластунів потрапили до підстаршинських та старшинських шкіл. Вони боролись зі зброєю в руках за незалежність України і “чимало остало могил, на яких і досі у нашій уяві видніє пластовий прапорець “вовків”, “турів” та напис “віддав життя за Україну пластун... ”.
У серпні 1921 р. пластуни Стрийського та Львівського кошів здійснили першу мандрівку на гору Маковиця для впорядкування могил. Це стало почином для інших кошів. Вони кожного року доглядали за могилами Січових Стрільців у селах та містах Галичини, задля цієї мети здійснювали мандрівки і цим привертали увагу української громадськості Галичини на догляд могил вояків УСС.
З 1922 р. утворюється Товариство Охорони Воєнних Могил (ТОВМ). Кожного року перед Зеленими святами його члени з активною допомогою пластунів впорядковували могили на всіх цвинтарях, прикрашали їх квітами, вінками, дбали про церковні відправи при багатотисячній участі місцевих мешканців. У дні Зелених свят всі пластуни урочистим походом з вінками і квітами прилучалися до процесій місцевого населення, прямували до могил УСС і УГА і самі брали участь у відправах та панахидах.
Після вшанування пам’яті полеглих героїв пластуни в своїх одностроях марширували селами та містами з “явними познаками та інтенцією протесту проти окупації міста та краю польським займанцем. Це була неначе відповідь на державні паради в дні 3-го травня, що своєю значимістю їм дорівнювала. Маршируючі, загорілі на сонці Маківки юнаки-пластуни, до болю нагадували вояків УСС і УГА, і учасники походу почувалися не скаутами, а таки вояками своєї держави”.
Слід відзначити, що не тільки пластуни Галичини вшановували пам’ять борців за волю України, але й пластуни Закарпаття. Так, на Зелені свята 1923 р. ужгородські пластуни під керівництвом О. Вахнянина здійснили мандрівку за маршрутом: м. Ужгород – г. Борлуг – г. Маковиця – г. Нежабед (73 км.). Скрізь вони відновлювали могили та влаштовували богослужіння.
Головним завданням у щоденній діяльності “Пласту”, в тому числі і туристично-краєзнавчої роботи, було всебічне виховання підростаючого покоління. На прогулянках і мандрівках пластуни мали змогу побачити всю красу рідного краю, ознайомитися з історичними пам’ятками свого народу. Туристично-краєзнавча робота у досягненні завдання всебічного виховання виконувала важливі функції. Адже спільне подолання труднощів у мандрівках та взаємна підтримка згуртовували та єднали всіх пластунів, виховували у них почуття дружби, колективізму, високі моральні та вольові якості, дисциплінованість. Як відзначала старша пластунка О. Лемеха-Луцька: “Пластова молодь обох статей була дисциплінована та бездоганно вела себе в зеленосвятних походах на стрілецькі могили, на пластових стрічах, прогулянках”.
Систематичні прогулянки та мандрівки; постійне перебування на свіжому повітрі зміцнювали здоров’я, сприяли фізичному вдосконаленню, спритності, витривалості пластунів.
Одним із головних завдань “Пласту” було формування культу фізичного здоров’я. Програма з загальнофізичної підготовки вміло поєднувала загальнофізичний розвиток з тренуванням практичних навичок. Ця програма включала не тільки легку атлетику (біг на 100 і 400 та на 110 і 400 метрів з бар’єрами, стрибки у довжину та висоту, штовхання ядра, метання списа та диска), а й плавання, веслування, спортивні ігри (футбол, баскетбол, волейбол, настільний теніс), рухливі ігри, лижі. Український композитор Микола Колесса, син відомого етнографа, який багато мандрував разом з І. Франком, згадував: “Я багато часу віддав Пласту і щодня відвідував спортзал товариства “Сокола-Батька”. Тільки силою рук, без ніг, я піднімався по канату... Ще багато часу стратив у поїздках на ровері. Одного разу за день проїхав на ньому сто кілометрів – з Черча (то біля Рогатина) через Перемишляни до Львова... ”.
Спорт у “Пласті” посідав чільне місце і йому надавали великого значення. Про це свідчить той факт, що старший пластун Р. Шухевич у Запорізьких Іграх, які відбулися 1923 р., встановлює рекорд з бігу на 400 м з перешкодами та займає перше місце в плаванні на 100 м, а “у 1933 році під час чергових Запорізьких Ігор на площі Сокола-Батька веде дефіляду (парад – Я. Л.) змагунів та здобуває перше місце у бігу сеніорів”. У зв’язку з цим слід також згадати і ряд інших пластунів-спортовців, які також встановлювали спортивні рекорди: М. Савчака, Л. Штинду, Т. Вішка, братів Петрін і Савчинських. Серед пластунів була поширена думка, що тільки “спорт може створити новий тип громадянина, може дати підвалини нового життя” і саме тому кличем всіх пластунів стало “Лиш спорт творить сильну націю! ”.
Для пластунів були розроблені проби з фізичного виховання відповідно до віку. При виконанні їх пластунам присвоювалась відзнака фізичної вправності.
Серед інших заходів спортивного та фізично-масового змісту в діяльності Пласту практикувалися і легкоатлетичні естафети-пробіги. Так, у 1929 р. На Зелені свята старшопластунський курінь “Чорноморці” організував пробіг від цвинтаря вояків УСС, що знаходився на горі Маківка, до собору св. Юра в Львові, де правилась панахида за полеглими українськими січовими стрільцями. В цьому пробізі взяли участь 18 старших пластунів, серед яких були: Р. Шухевич, І. Сенів, Є. Полотнюк, М. Ганушевський, М. Скочиляс та інші. На завершальному етапі естафети Я. Гладкий вручив срібну чашу із землею з Маківки отцю-митрату Базюкові, що відправляв панахиду. Пізніше такі естафети проводились і в інших містах та селах краю.
У “Пласті” постійно читались доповіді на теми фізичного виховання, проводилися відповідні курси. Поряд з фізичним вихованням у “Пласті” належна увага приділялась також тісно пов’язаному з ним вихованню – санітарно-гігієнічному. Знання та вміння подати першу долікарську допомогу необхідні не лише у мандрівках, але і в повсякденному житті. Тому виховники “Пласту” надавали великого значення формуванню у пластунів цих знань, умінь та навичок. Для їх перевірки, зокрема, використовувались спеціальні тести у вигляді питань з надання першої долікарської допомоги. Вимоги всіх пластових іспитів також включали питання теоретичного і практичного характеру з до лікарської допомоги та гігієни тіла. Ще в “Основах пластового знання” О. Тисовський писав: “Мусиш тямити, що твоїм обов’язком як пластуна є при несподіванім нещасливім випадку не стратити голови, а вміло взятися до рятування. Щоб вміти, треба знати теорію рятування і свої відомости практично примінити”. Для закріплення таких знань в одному з пластових календариків був надрукований розділ першої долікарської допомоги та рятування потопаючого.
Важливе значення в санітарно-гігієнічному вихованні мало формування навичок по догляду за своїм тілом. У всіх інструкторських таборах був іспит з теоретичного і практичного розділів гігієни. Санітарно-гігієнічне виховання включало формування негативного ставлення до вживання спиртних напоїв і паління. Так, у 12 пункті “Пластового закону” про пластуна сказано: “Він не вживає ніяких алкогольних напитків і не курить тютюну. Загалом не робить нічого, що могло б підірвати його молоді сили або спиняти їх розвиток”.
У журналі “Молоде життя” регулярно друкувалися поради для пластунів, в яких рекомендувалось довше перебувати на свіжому повітрі і сонці, постійно провітрювати приміщення та дотримуватись особистої гігієни, не вживати їжу надмірно. На сон виділяти не більше 8 годин, зранку обов'язково робити ранкову гімнастику, займатися спортом протягом дня. У кожному таборі був лікар, який при плануванні мандрівок рекомендував звертати увагу на вік та сили пластунів і ділив їх на групи за фізичним розвитком.
Велику увагу в “Пласті” приділяли екологічному вихованню. У цьому відношенні виховники намагалися в ході навчальних занять гармонійно поєднати навчальний процес з вихованням любові до природи свого краю, бережливого ставлення до неї. Наголошувалося, що “кожний пластун має свідомо пізнати природу, що потрібно кожному культурному чоловікови, а ріжнородні збірки природничого матеріялу, замітки про явища в природі, збірки колекцій, опис звірят, які зустрічаються в даній місцевости, рівнож фотографування краєвидів, цікавих памятників природи і т. ін. – все це дає багатий і необхідний матеріал для дослідника і ученого, чим збагачується рідну культуру. Словом, пластун повинен памятати, що хто любить свій край, той мусить любити і його природу”.
Одне з головних завдань пластунів було “пізнати Рідну Землицю, яка є живителькою й основою життя народу”, а також, “виховати ясний, життєрадісний погляд на світ і життя, вкорінити любов до нього та подив і любов до краси природи”.
Видатний педагог Г. Ващенко підкреслював, що, керуючись гаслом “Ближче до природи”, пластуни організовують “мандрівки в природу, живуть там тижнями, місяцями в наметах, спостерігаючи явищами природи. Все це має всебічний виховний вплив на молодь, тут може бути багато можливостей для патріотичного виховання. Коли Пласт діє на рідних теренах, то такі мандрівки і перебування серед природи поглиблюють знання, а разом з тим і любов до неї”. Цим формується національна самосвідомість, патріотизм, потужно розвиваються естетичні та екологічні почуття.
Важливе місце у виховній роботі “Пласту” відводилося залученню пластунів до суспільно-корисної та благодійницької праці. О. Тисовський з цього приводу писав: “Три добрі справи на день дають 1095 добрих справ, сповнених одним членом Пласту в однім році. Отже, улад зі 100 членів в однім році дасть свому народові 109 500 добрих справ. Значить заслуговує вповні на надання йому почесної назви добродія народу”.
У цьому відношенні показовим є такий приклад. Верховна Пластова Рада (ВПР) відгукнулась на звернення Українського Педагогічного Товариства про пожертвування на “Рідну школу”. Так, для допомоги в будівництві нових і утримання вже існуючих українських шкіл 1 січня 1923 р. було прийнято рішення про те, що всі пластові гуртки зобов'язані перераховувати щомісячно на товариство “Рідну школу” 1% від зароблених грошей. ВПР керувалась тим, що не може бути “культурного життя без церкви і школи. Після Першої світової війни Верховна Пластова Рада зобов’язала всіх пластунів, щоб у кожному пластовому курені (полку) були власні майстерні та фахово-ремісничі гуртки, в яких пластуни повинні були здобувати фахові навички і приносити громадську користь. Наприклад, пластуни Львівського куреня організували власну їдальню і протягом 1922 р. готували безкоштовні обіди для політичних в'язнів львівських тюрем, інвалідів війни та дітей-сиріт. Крім того, вони влаштовували для них благодійні Різдвяні вечори та вечори на святого Миколая, ходили з колядками та щедрівками, дарували їм зроблені власними руками подарунки. Інші курені влаштовували для своїх матерів та матерів-вдів “Свято Української Матері”, до якого готували концерти та подарунки. У багатьох пластових домівках утворювалися фахові гуртки: столярні, шевські, ремісничі, малярні, реставрації книг, театральні, санітарні та інші. У цих гуртках прищеплювалася любов до праці, і молоді люди безкоштовно здобували спеціальність. Крім того, читались реферати, проводились курси для неписьменних, курси з українознавства, бібліотечні та фахові курси, давались концерти.
Пластуни разом з членами товариств “Сокіл”, “Луг” постійно брали участь в усіх українських народних урочистостях.
У 1926 р. пластуни зі Станіславова розпочали акцію “Пласт – селу” для налагодження пластового життя на селі, а також проведення історико-просвітницьких, культурних та спортивних заходів, прогулянок та мандрівок в гори. У багатьох пластових домівках утворювалися фахові гуртки: столярні, шевські, ремісничі та інші. Тут здійснювалось трудове навчання, прищеплювалась любов до праці.
За активну участь у суспільно-корисній роботі найкращі пластуни отримували відповідне моральне стимулювання. їх нагороджували срібними та золотими відзнаками “Заслуги” і “Вдячності”, а їхні прізвища заносилися до “Золотої пластової книги”.
Історія “Пласту” під польською окупацією – це безперервний процес переслідувань владою та боротьба за існування. Його активна національно-освідомлююча праця та позиція в суспільно-громадському житті спричинювали численні гоніння як на всю організацію, так і на окремі осередки, його провідників та найбільш активних членів. З різних приводів та звинувачень в антипольській діяльності один за одним ліквідовувались, а згодом відновлювались окремі осередки.
Влітку 1930 р. в бойовій акції Організації Українських Націоналістів (ОУН) під Бібркою (Львівщина) загинув член ОУН, старший пластун 11-го пластового куреня Гриць Пісецький. У зв'язку з цим польська влада 26 вересня 1930 року прийняла ухвалу про заборону “Пласту”, пояснюючи це тим, що акції відділів “Пласту” мають виразний антипольський характер. На основі цієї ухвали поліція провела обшуки в усіх пластових домівках, зокрема, була проведена ревізія ВПР у Львові, де було описано всі матеріали пластового діловодства та іншої літератури, у будинках пластових провідників, і після цього було заборонено всіляку діяльність “Пласту”.
Деякі пластові курені перейшли на нелегальне становище. Наприклад, Станиславівський старшопластунський курінь “Довбушівці”, духовним батьком якого був скаут-майстер професор Осип Левицький, колишній сотник УГА, “перебрав існуюче віддавна туристичне товариство “Чорногора” і під цією зовнішньою вивіскою проводив далі свою пластову діяльність”. Багато колишніх пластунів влилося в спортивно-гімнастичне товариство „Сокіл», руханково-пожежне “Луг”, у секції молоді при “Рідній школі”, у “Гурток молоді Сільського господаря”, у відділи молоді при “Просвіті”, при “Гігієнічному товаристві”, при “Молодшому Церковному Братстві”, а дівчата-пластунки гуртувалися при філіях “Союзу Українок”.
Дуже пригодилася школа пластування багатьом учасникам підпільної боротьби проти польської і німецької окупації та проти радянського режиму на західноукраїнських землях. В 20- 30-х роках у “Пласті” плекали свою силу та знання нові покоління борців за українську державність, серед них – С. Бандера, Р. Шухевич, 3. Коссак, В. Сидор, О. Гасин, Климів-Леґенда, О. Грабець, І. Сенів, П. Мірчук, Д. Попадинець, І. Габрусевич, М. Колодзінський та сотні інших, які стали провідниками визвольних змагань української нації під стягами ОУН і УПА в 1939-1954 рр. проти поневолювачів України.
 
Фото Капча