Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Багато подорожував по Галичині, зокрема по Карпатах, уродженець с. Ясень сучасного Рожнятівського району Івано-Франківської області І. Вагилевич. Навчаючись у станіславській гімназії, він проявляв особливий інтерес до історії, а пізніше став одним із найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. Роблячи археологічні спостереження, фольклорні та етнографічні записи, він відвідував історичні пам’ятки, проводив археологічні розкопки.

Пізніше, ставши студентом Львівського університету І. Вагилевич використовував кожну нагоду для дослідження народного життя і культури краян, на основі безпосередніх контактів з ними. До його найпомітніших карпатознавчих праць належать історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах монастиря біля села Розгірче та про скелі біля сіл Урича, Бубнища. В цих історико-археологічних дослідженнях він систематизував зібрані ним легенди, перекази. І. Вагилевич був одним із перших, хто висловив припущення про рукотворність урицької фортеці та її оборонне значення. Всі його дослідження та народознавчі пошуки є великим здобутком української етнографічної думки XIX ст., а міркування та висновки характеризуються новаторським підходом до етнографічної проблематики Галичини, насамперед, карпатознавства.

Я. Головацький зазначав у своїх спогадах, що І. Вагилевич “часто проводив етнографічні екскурсії” і настільки захопився ходінням “у народ”, що навіть відмовився складати університетські екзамени, бо етнографічні й археологічні мандрівки перешкоджали йому серйозно займатися університетським і семінарським навчанням. Часті мандрівки І. Вагилевича привернули увагу духовних та світських властей. Так, у листі митрополичої канцелярії до президії Львівського губернаторства в 1841 р. вказується, що кандидат на священика І. Вагилевич викликає недовір’я через те, що він брав участь у виданні “Русалки Дністрової” і що “за наказом своїх закордонних кореспондентів пішки подорожує по Галичині і збирає для них літературні матеріали”. Сучасники відзначали особливу активність І. Вагилевича в народознавчих подорожах. А. Бельовський вказував, що добре знання мови і звичаїв народу та часті мандрівки дали змогу І. Вагилевичу з першоджерел почерпнути цінні пам’ятки старовини. Згадки про подорожі І. Вагилевича зустрічаємо в його листах та в листуванні інших людей, зокрема членів “Руської трійці”.

Відомо, що на початку літа 1834 р. І. Вагилевич мандрував Галичиною і був затриманий поліцією та доставлений до м. Станіслава. Звідси його відправили в с. Ясень під опіку батьків, щоб не ходив по селах і не бунтував народ.

Влітку 1835р. І. Вагилевич здійснив мандрівку у районі Стрийського підгір’я, де ознайомився із скельними пам’ятками біля сіл Розгірче, Труханів, Верхнє Синьовидне. Особливе враження викликали в нього двоярусні скельні печери біля с. Розгірче, видовбані в давнину людською рукою. Наявні на внутрішніх стінах знаки видалися І. Вагилевичу загадковим рунічним письмом. Про ці знаки написав він у листі до професора Московського університету М. Погодіна від 18 березня 1836 р., додавши і їх графічне зображення. Крім того, І. Вагилевич писав, що має намір влітку знову побувати на Стрийщині і детальніше обстежити всі наявні тут скельні пам’ятки, в тому числі скелі з печерами біля сіл Бубнише (тепер – Долинський р-н, Івано-Франківської обл.) і Довге (тепер – Дрогобицький р-н, Львівської обл.). У тому ж 1836 р. році про ці знахідки стало відомо широкій науковій громадськості, оскільки російський словіст М. Погодін, публікуючи велику частину листа І. Вагилевича, включив також відомості про скельні написи та їх зображення. Про них написав І. Вагилевич у листі і до П. Шафарика від 3 жовтня 1836 р., а згодом дав детальний опис розгорецьких печер та факсимілє їх написів у статті “Rozhorecke geskyhe”.

Скельні пам’ятки на Підгір’ї захопили І. Вагилевича в той час. Він вважав їх реліктами давньої Слов’янщини і поставив перед собою завдання обстежити ці пам’ятки в районі Карпат і Прикарпаття. Літом 1836 р. І. Вагилевич обійшов велику частину карпатського передгір’я, заходив і в гірські місцевості, зокрема центральної Бойківщини в поріччях Стрия і Опора.

Під час цієї мандрівки він ознайомився зі скельними пам’ятками біля с. Бубнища й Урича, яким присвятив окремі статті, побував у багатьох сусідніх з ними селах та по течії гірського Стрия. Під час цих подорожей І. Вагилевич не обмежувався тільки вивченням скельних пам’яток; він записував пов’язані з ними легенди, казки й перекази, збирав інші етнографічні і фольклорні матеріали.

В 1836 р. І. Вагилевич також здійснив мандрівку по Гуцульщині. Її матеріали лягли в основу статті “Гуцули, мешканці східної частини Карпатських гір”, яка була перекладана на чеську мову в 1837 р.

Немає відомостей про те, як проходила ця мандрівка, в яких конкретно місцях побував І. Вагилевич. Однак зі змісту статті можна зробити висновок, що він досить грунтовно ознайомився з галицькою частиною цього району, зібрав тут етнографічний та фольклорний матеріал, що дозволило дати характеристику українських горян – гуцулів.

На Гуцульщині бував І. Вагилевич і після публікації статті. У 1839 році І. Вагилевич був у Галичі та Тустані, де зустрівся з А.