Зародження і розвиток туристсько-екскурсійної справи в Галичині у ХІХ – першій половині ХХ ст.

Значний вклад у краєзнавство та мандрівництво вніс громадський діяч М. Бучинський (1847-1903 рр.), який працював у Станіславові адвокатом. Ще під час навчання у Станіславівські гімназії він мандрував краєм, збираючи етнографічний матеріал. Зокрема, влітку 1867 р. М. Бучинський здійснив пятитижневу подорож по Гуцульщині, де збирав етнографічний матеріал. Він перший із науковців, який зробив ілюстрований опис про життя та побут вівчарів на полонині. Пізніше, в 1871 р. бувши студентом Віденського університету, Бучинський познайомився з О. Русовим, М. Драгомановим, О. Косач і активно підтримував із ними звязки, висилав їм етнографічний матеріал, зокрема з Гуцульщини. Слід згадати за таких етнографів 70-х рр. ХІХ ст., як В. Козарищука, М. Колцуняка, Л. Заклинського, братів К. Заклинського та Р. Заклинського та ін.

Таким чином, завдяки членам “Руської трійці”, була розгорнута цілеспрямована робота щодо вивчення галицького регіону. З цією метою використовувались довготривалі етнографічні подорожі територією Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Я. Головацький та І. Вагилевич першими на західноукраїнських землях підняли питання про організацію народознавчих мандрівок. Їхні подорожі мали не тільки пізнавальну, але й освітньо-виховну мету. Самовіддана етнографічно-фольклористична діяльність галицьких будителів національного відродження послужила поштовхом і зразком для наступних поколінь краєзнавців.

 

2.1. Однією з найвизначніших подій ХІХ ст. стала революція 1848 р. в Австрійській імперії. В історичній науці вона отримала назву “весни народів” так як суттєво вплинула на національне відродження гноблених австрійцями народів. Внаслідок поширення національно-визвольних рухів по всій території Австрійської імперії імператор Фердинанд І проголосив 25 квітня 1848 р. про видання конституції. Вона гарантувала усім народам імперії збереження національних традицій, мови, проведення демократичних перетворень. Проекти перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй стимулювали пожвавлення українського національного руху.

На теренах Галичини революційні події 1848 р. активізували процеси етнічної консолідації та організаційного об’єднання українського суспільства. З метою перешкодити польським націоналістам монополізувати владу в Галичині українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові Головну Руську Раду (ГРР) керівником якої був епископ Г. Яхимович. Це була перша політична організація українського населення, яка мала відстоювати його інтереси в імперському уряді та парламенті. Нею була видана політична програма у травні 1848 р.. у якій проголошена “приналежність галицьких “русинів” до одного великого українського народу, нагадала його колишнє славетне минуле та державну незалежність і закликала народ до пробудження й забезпечення кращої долі в межах нової конституції. Як головний політичний постулят, Рада висунула домагання поділу Галичини, при чому з українською Галичиною мало бути ще злучене Закарпаття”.

Велику роль у культурному піднесені Галичини відіграв з'їзд українських інтелігентів – Собор Руських Учених, який відбувся у жовтні 1848 року, про те він “не зміг реалізувати своїх задумів, бо найвидатніші з учасників, як історики Д. Зубрицький (1787-1862), А. Петрушевич (1821-1913), професор Львівського університету, І. Шараневич (1829-1862) не мали відваги ступити на народний грунт, трималися далі консервативного “язичія”, мішанини церковно-слов’янської, української і російської мов або писали свої праці польською та німецькою мовами”. У Коломиї з ініціативи М. Верещинського, І. Озаркевича та М. Синьовідського було засновано відділення українське наукове товариство “Галицько-Руська Матиця” з своїм часописом “Зоря Галицька”. Наступного року у Львові був побудований Народний Дім – центр культурно-освітньої роботи українців Галичини.

Активізація політичної боротьби в Галичині, проекти її поділу на Західну (польську) та Східну (українську), жорстке україно-польське протистояння, спроби Віднем лібералізувати свою імперську політику на основі пропагування квітневої конституції 1848 р. – все це в цілому дало поштовх розвитку українознавства та створення культурно-освітніх організацій. Значну роль у пробудженні широких кіл українського населення до вивчення історії та культури рідного краю відіграли створені в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. українські просвітницькі товариства.

Серед дослідників Галичини другої половини ХІХ ст. слід виокремити І. Гавришкевича, який в студентські роки 1848 – 1851 разом з двома товаришами на возах здійснив багатоденні мандрівки за маршрутом Люблін – Самбір – Уріж -Трускавець – Дрогобич – Тустановичі – Підбужжя – Опаки – Східниця – Уріччя -Корчин – Стрий – Козова – Орява – Тухолька – Турка – Ясениця – Спас – Добромиль – Перемишль. Під час подорожей І. Гавришкевич вів щоденник цих мандрівок. Про це засвідчує львівська газета “Слово” (ч. 20-23) за 1862 р. Ці подорожі стали для учасників мандрівок джерелом історичного та естетичного пізнання краю. Автор наводить факти з історії сіл і міст, розповіді і легенди, вивчає звичаї та побут населення. І. Гавришкевич описував печери, рослинність та подавав інформацію історико-краєзнавчого характеру. Цінність цих мандрівок полягає ще й в тому, що І. Гавришкевич для себе “відкрив” вісім вершин, що увійшли до його каталогу “Висоти Східної Галичини і Буковини”, який був опублікований в 1863 р. в “Галичанині”. У статті ‘‘Висоти Східної Галичини і Буковини‘‘ автор описав українські назви 2000 висот, які він виявив із карт Кумерсберга. І. Гавришкевича можна вважати піонером на ниві галицької картографії ХІХ ст.

І. Гавришкевич був палким прихильником екскурсій та мандрівок. Він агітував українську молодь до подорожей: “Я вас заведу в недалеку