Жанр поеми у творчості Д. Павличка

Тобто епічну картину світу новітньої поеми творить велика, емоційна лірика, сутність якої – у відображенні ліричних ситуацій, епізодів, органічних символів, динамічна взаємодія котрих відображає посутні ознаки часу, характерні життєві конфлікти. Це – так звана лірика епічної структури або “епічна форма ліризму” (М.Арочко). 

Можемо стверджувати, що основним у новітній поемі є синтетичність або дифузійність – злиття, взаємопроникнення передусім епосу та лірики. У якій концентрації і що з них переважає – інший аспект аналізу. Тож важливою в теоретичному обґрунтуванні специфіки жанру новітньої поеми є проблема визначення її типів. Неможливість встановлення єдиного принципу типологічної класифікації поеми не раз заакцентовувалася дослідниками. Головними координатами при розподілі поеми на типи є родові структури та змістова основа. 

У підрозділі 1.2. – “Поемна творчість Д.Павличка в контексті новітньої поезії” – означено періодизацію поемної творчості Д.Павличка, визначено типи його поем, окреслено головні засади розвитку й ідейно-естетичні пошуки митця в цьому жанрі. 

Зберігаючи традиційно високий рівень соціальності, громадянськості, публіцистичності, новітня поема поступово виформовувала нові риси (метафоричність, умовність, символічність, алегоричність, зіткнення різних часових площин тощо), художньо трансформуючи й раніше наявні якості. Йдеться, зокрема, про філософічність, що стала виявлятися у виразно концепційному ставленні до життя, людини й світу, коли людська особистість оцінювалася вже значно ширше – в мікро- і макропросторі. Поема як архетипна світовідчувальна й людинотрактувальна “мислеформа” українського народу в доробку Д.Павличка, чий прихід у літературу практично співпав із початком становлення новітньої поезії, дає чимало матеріалу для якнайглибшого усвідомлення історії й онтології цього жанру. Попри деяку непоміркованість, захопленість ідейною патетикою, що притаманні раннім ліро-епічним творам поета, його відвертість і самобутність стилю сприяли формуванню чітких художніх констант для подальшої творчості – “справді всеохопної громадянської потуги” (С.Барабаш), “домінанти думки, опанованості почуття” (М.Ільницький). 

Тематику поетові диктують проблеми буття етносу, загальносуспільні процеси. Його поемний спадок умовно поділяємо на три періоди: 1) ранній (“Земля”, 1955; “Іван Загайчук”, 1960); 2) поемна творчість 1970 – 80-х років (“Поєдинок”, 1978; “Вогнище”, 1979; “Князь”, 1986); 3) поеми 1990-х років (“Петрик”, 1994; “Ностальгія”, 1995; “Петро Могила (1620р.)”, 1997).

За родовою домінантою поеми Д.Павличка можна розподілити на ліро-епічні (“Земля”, “Іван Загайчук”, “Поєдинок”, “Вогнище”, “Князь”, “Петрик”, “Петро Могила (1620 р)”) та ліричну (“Ностальгія”). За композиційною структурою ліро-епічні поеми є сюжетними, а “Ностальгія” – безсюжетною. 

За змістовою ознакою (ідейно-тематичним аспектом) поеми розподіляються на соціальні (“Земля”, “Іван Загайчук”), філософські (“Вогнище”, “Ностальгія”) та історичні (“Поєдинок”, “Князь”, “Петрик”, “Петро Могила (1620 р)”). Останні переважають у поемному доробку письменника. Їх хронотоп охоплює величезний часовий період і стосується здебільшого України – однієї з головних тем творчості поета. 

У другому розділі – “Поетикальна природа та ідейний зміст поем Д.Павличка 1950 – 80-х років” – з’ясовуємо поетикальну специфіку, характерні ідейно-естетичні домінанти поемної творчості Д.Павличка 50 – 80-х років ХХ століття. 

Керуючись загальноприйнятими тієї доби естетичними критеріями, поет не зраджував власних моральних переконань, бо щиро повірив в ідеали “нового” суспільства. Віра ця гартувалася всеохопними, широкомасштабними факторами новітньої епохи, новаційними суспільними перетвореннями. Уже в перших поемах “Земля” та “Іван Загайчук” йдеться про життя західноукраїнського села в тяжкі часи становлення нової влади. У цих поемах Д.Павличко розв’язує проблему позитивного героя в руслі осягнення народного характеру. При цьому він не вдається до ідеалізації. Епічні плани поем створюють враження історичної ретроспекції. Громадянська позиція автора, чітко показана через високу напругу ліричної чуттєвості, формує стилістичне вираження, високу риторику творів. У поемі “Земля” намагання автора узагальнено сконцентрувати національно-символічний і гуманістичний первні в конкретному образі землі (насамперед через синтез із іншим образом – матері) втілилися в художній тканині поеми так, що цей образ виразно проектується на широку соціальну й морально-етичну площини. Поема “Іван Загайчук” майже вся побудована на драматизмі почуттів героя, розкритті трагізму його долі. Характерною ознакою поетичного стилю є поєднання в творі зовнішнього й внутрішнього – філософського, емоційного – сюжету. Тут Д.Павличко виявив себе вправним майстром психологічного аналізу; він у переживаннях, душевній боротьбі героя розкриває нові грані його характеру. Цей твір практично не згадується у фахових дослідженнях, але він важливий для розуміння творчого поступу поета, осягнення специфіки жанрової еволюції новітньої української поеми загалом. У даному разі маємо змогу простежити, як від першої поеми до наступної в поетичному мисленні художника відбуваються посутні зміни. Йдеться насамперед про розширення й ускладнення художнього процесу розкриття духовного життя ліричного героя. 

У 1970-х роках в Павличковій творчості відбулося збагачення соціальних мотивів філософською проблематикою, що викликало посутні зміни в жанровій структурі його ліро-епічних творів. Сюжетна оповідь із чітким афористичним і водночас художньо зумовленим висновком, що було характерним для перших книг поета, поступається місцем медитації, розвитку та поступовій відкритості наскрізного образу. Унаслідок цього розмикається простір конкретного значення символіки твору, відбувається його стрімкий вихід у широку філософську площину. Скажімо, на місці традиційного ліро-епічного розгортання оповіді (як у ранніх поемах) виникає, а згодом утверджується в Павличковій творчості внутрішній сюжет із еволюційно-консеквентним розвоєм дії та поетичної концепції, що втілює гуманістично-філософську й історіософську проблематику, увиразнену полісмисловою символікою інакомовлення та яскравою метафоричністю. Йдеться, зосібна, про поеми “Поєдинок” (1978) і “Вогнище” (1979). 

Художньо образну трансформацію конкретно-історичного в загальнолюдське (гуманістичне) простежуємо у