Жанрова своєрідність Тригрошової опери Бертольта Брехта

Зберігаючи «матеріальну вартість» твору-основи у вигляді фабули, Брехт прагнув міфи світу, в якому жив. Він передусім провокує глядача на роздуми і висновки із давньої історії, яку переказав на новий лад, стосовно блюзнірської суті світу, в якому живе людина. Світу, в якому годі шукати добропорядності, оскільки «прописні істини» так і лишаються «прописними», але недієздатними, оскільки за прописними істинами людина в цьому безумному світові не може не те що просто жити – вижити[1, С. 14].

 

 

Художню літературу звичайно поділяють на три роди: епос, лірику і драму. Літературні роди розвивалися неоднаково. В епоху античності провідним був епос (Гомер, Вергілій), у XVI-XVII ст. – драма (Шекспір, Корнель, Расін), у XVIII ст. на перший план знову виходить епос (Філдінг, Стерн, Руссо), у кінці XVIII ст. його знову відсуває на другий план драма (Вольтер, Гете, Шиллер).

В межах кожного роду розрізняють види і жанри. Кожний літературний жанр також має свою історію: виникнувши в якусь історичну епоху, він проходить свій шлях розвитку. Спочатку складаються певні, тільки йому притаманні особливості змісту і форми. Склавшись остаточно, ці особливості змінюються − одні зникають, інші з’являються, що призводить до зміни жанру в цілому. Нерідко якийсь із видів, досягнувши свого апогею в одну епоху, в інші відходить на задній план або й зникає зовсім. Зміни, яких зазнавали літературні жанри, обумовлювалися змінами у суспільних поглядах і психології людей, в мистецтві й літературі, котрі в свою чергу викликалися певними зрушеннями в соціально-економічних умовах життя.

Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Досить зазначити також, що терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). А втім, у перекладі з французької жанр – це є рід і вид. Отож, спершу треба визначитися з термінологією. Більш логічною видається триступенева родо-жанрова класифікація: рід – жанр – жанровий різновид.

Рід – це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення В. Халізєв, − сукупність «принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення»[7, С. 9].

Вид займає проміжне місце між родами і жанрами, відрізняється від жанру вищим ступенем художнього узагальнення. Для виду характерні відносно стійкі, повторювані в літературному процесі структури, способи побудови образів. Жанр – це підвид.

Термін „ жанр” з’явився у XX ст. у працях членів ОПОЯЗу (Б. Томашевського, В Жирмунського, В Шкловського). Французьке слово qenre – рід. Іноді жанром називають вид, говорять про роман, повість як про жанри епосу, Л. Тимофеєв вважав цей термін зайвим. [2, С. 234] Жанр – це підвид літератури з певним спрямуванням у відборі матеріалу, який вимагає відповідної форми вираження, обсягу, композиції, лексико-фразеологічних засобів і метрики. Жанр – форма розвитку літератури, він має конкретно-історичний характер, національні особливості.

Жанр – це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. [6, С. 251]. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.

Взаємодія жанрів веде до появи нових жанрових форм, так з’явилися кіноповість, кіноновела.

Жанр – не є чимось застиглим, він змінюється, кожна епоха наповнює його своїм змістом. До XIX ст. жанри мали чіткі відмінності. У літературі XIX – XX століття спостерігається атрофія жанрів, рідше використовуються строго регламентовані структури. Динаміка жанрового розвитку приводить до руйнування старої системи жанрів.

Жанр – змістовна форма. Побутує думка, що визначальним у жанрі є зміст. Так, елегія з найдавніших часів була здебільшого сумною піснею. У Стародавній Греції вона мала форму двовірша, який складався з гекзаметра і пентаметра. Згодом елегія відмовилася від такої форми, але печальний зміст пронесла через усю історію розвитку. В деяких жанрах беруться до уваги композиційно-версифікаційні особливості художніх творів, як у випадках газель, рубаї, танка, рондо, сонет. Окремі жанри характерні лише для певних національних літератур, наприклад: щедрівки та думи – українцям, саги та едди – ірландцям і скандинавам.

Багато жанрів, що виникли в літературі одного народу, переходили в літературу інших народів, стаючи таким чином інтернаціональними: трагедія, комедія, поема та інші виникли в античній Греції, новела – в Італії, драма – в Англії, повість – у східнослов’янських літературах і т. д. Але є чимало таких жанрів, які залишилися в рамках однієї національної літератури або мали поширення тільки в найбільш близьких літературах: саги (легендарно-героїчні повісті, оповідання і казки) – в ісландській та норвезькій літературах; руни (епічні й ліричні пісні) – в карельській і фінській, рубаї (чотирирядковий ліричний вірш) – в поезії східних народів тощо[3, С. 181].

На особливостях форми і змісту літературних жанрів позначилась також класовість літератури. Так,