Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Жанрова своєрідність Тригрошової опери Бертольта Брехта

Предмет: 
Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
24
Мова: 
Українська
Оцінка: 

водночас на значні відмінності. Сюжет подібний, але хіба в найзагальніших рисах. До того ж у романі Брехт ще раз наблизив до нас час дії: тепер вона відбувається на початку XX століття, в роки англо-бурської війни.

У романі Брехта чітко постає класове розшарування суспільства, класовий антагонізм і, головне, динаміка боротьби. Письменник показує, як комуністи постійно викликають страх і ненависть буржуа. Фашистські злочину 30-х років, на думку Брехта, – не новина, англійські буржуа початку століття багато в чому передбачили демагогічні прийоми гітлерівців. І коли дрібний торговець, збувають крадене, зовсім як фашист, звинувачує комуністів, які виступають проти поневолення бурів, в зраді батьківщині, у відсутності патріотизму, то це у Брехта не анахронізм, не антиісторизм. Навпаки, це глибоке прозріння деяких повторюваних закономірностей. Але разом з тим для Брехта точне відтворення історичного побуту і атмосфери – не головне. Для нього важливіше сенс історичного епізоду – й тому в нього в романі дано глибоке зіставлення антибурскої агресії Англії і фашизму.
У п’єсі всі ситуації, всі персонажі, всі їх вчинки й зіткнення більш прямолінійні, неприродні, оголені, відверто пародійні, ніж у романі. Візьмемо хоча б стосунки між Макхітом і начальником поліції Брауном. У романі це стосунки двох обережних бізнесменів, зв’язаних взаємною вигодою, але й розділених нерівністю суспільного становища. Браун підтримує Макхіта таємно. А в опері він приходить на весілля приятеля, дотримуючись всіх правил сценічної карикатури. Його поява у мундирі полісмена спочатку викликає у бандитів, що зібралися на весіллі, жах, який одразу ж змінюється на бурхливу радість. Вся ця сцена сповнена численних театральних ефектів: мальовнича група приголомшених бандитів, «зонг» Макхіта й Брауна тощо.
Або, наприклад, образ Поллі Пічем. Звичайно, він і у романі гротескно-сатиричний. Цю милу особу постійно роздирають суперечливі поривання: невгамовна хтивість і холодний розрахунок. А проте її вчинки не виходять за межі певної (хоч і вельми умовної) психологічної імовірності. Коли Макхіт, ідучи до в’язниці, доручив їй вести всі свої комерційні справи, за спиною Поллі виростає постать Макхітового помічника − О’Гари, який разом з нею вирішує всі ці справи в її ліжку. У п’єсі ніякого О’Гари немає, і Поллі, яка за хвилину до того була звичайною юною вертихвісткою, доводиться враз перетворитися на справжнього отамана розбійників.
Багато епізодів «Копійчаного роману» нагадують діккенсівський світ. Брехт тонко схоплює національний колорит англійського життя і специфічні інтонації англійської літератури: складний калейдоскоп образів, напружену динаміку, детективний відтінок у зображенні конфліктів і боротьби, англійський характер соціальних трагедій. Однак у романі, як і в драмі, Брехт не вважав відтворення ілюзії життя головним своїм завданням. Принципи «епічного театру» він намагається перенести і в сферу прози. Фабула «Копійчаного роману» уривається прямими коментарями автора.
Абсолютно театральним, пародійним, навмисне невмотивованим є й фінал опери. При сприянні Пічема Макхіта мають повісити, все вже готове до страти. І раптом саме Пічем звертається до публіки й заявляє: « Макхіта не стратять, бо ми щойно придумали зовсім інший фінал». У ту ж мить на сцену верхи виїжджає королівський гонець, сповіщаючи, що Макхіта помилувано, й не тільки помилувано, а й осипано всілякими королівськими милостями.
Такий фінал – знущання з традиційних хепі-ендів буржуазної літератури й водночас – викриття споконвічної абсурдності самого буржуазного існування. Але, як уже згадувалось, − це фінал суто театральний. Фінал роману також карикатурний, одна трохи по-іншому. І передусім він тонший і обгрунтованіший. Макхіта судять не за справжні злочини, а за вбивство крамарки Мері Свкєр, якого він не вчинив. Але й звільнення Макхіта – не акт справедливості, а наслідок змови. Його звільняють, бо він підім’яв під себе і банки, і компанії універсальних магазинів. Він – переможець. А переможців не судять. Певна річ, у суспільстві, яке зображує Брехт.
Всі ці розходження між «Тригрошовою оперою» та «Копійчаним романом», зрозуміло, несуть на собі й відбиток об’єктивних, загальних жанрових відмінностей: п’єсу не можна писати так, як пишуть романи. Справ, однак, не лише в цьому. Тут є відмінності, які виникають завдяки своєрідності брехтівської драматургії.
У «Тригрошовій опері» зовсім відсутня лінія інтриги, яка в «Копійчаному романі» зв’язана з маклером Коксом. Тобто історія купівлі «плавучих домовин» для перевезення солдатів до Африки, історія, яка коштувала Пічемові стільки нервів і грошей. Немає у п’єсі і опису «наполеонівських» комерційних операцій Макхіта, які забезпечили йому кар’єру фінансиста. Інакше кажучи, в п’єсі нема того, що становить основний зміст роману. Пояснити це лише жанровими особливостями неможливо. Ясно, що всі перипетії й деталі викладених у романі подій не вмістилися б у будь-якій п’єсі. Та загалом уявити собі п’єсу, яка б у всій конкретності зображувала шахрайство, корупцію, конкуренцію, експлуатацію, що панують у капіталістичному світі, неважко. Але тільки не п’єсу Брехта! Його драматургічні сюжети є, як пам’ятаємо, прикладами, доказами в суперечці – тобто притчами, розказаними не про щось, а лише з приводу чогось. Завдяки такому опосередкуванню сюжети брехтівських п’єс і не терплять надто тісного зіткнення з історично чи географічно визначеною реальністю. Їхня сила – соціальне як таке. Їм, наприклад, протипоказане копирсання у бухгалтерських книгах, дослідження прихованих причин людських злочинів, визначення економічних інтересів тощо. Вони значно більш узагальнені, ніж звичайна дійсність, але й куди менш конкретні.
Зовсім не випадково час дії «Тригрошової опери» − XIX століття, а «Копійчаного роману» − XX. В романі Брехт прагнув показати капіталізм таким, який він є, в усій його злочинній оголеності. Тому він звернувся до періоду, коли всі суперечності капіталізму вийшли назовні, − до початкової стадії імперіалізму. Та хіба не ту саму мету ставив перед собою Брехт, коли створював «Тригрошову оперу»? Звичайно! Але то була брехтівська п’єса, і тому авторові більше підходило «екзотичне», «театральне» тло минулого століття. Хоч би які сучасні ідеологічні проблеми розв’язувала притча, їй важко дихати в безумовно реальному сучасному середовищі.
Макхіт у «Опері» більшою мірою розбійник, ніж Макхіт у романі. Це теж не випадковість, бо розбійник, який тільки хилиться до буржуазності, більш театральна постать, ніж той, що вже обуржуазився. Перший – парадоксальніший, колоритніший, ефектніший і тому більш здатний викликати у глядача критичне, активне до себе ставлення.
Власне, оперний Макхіт – теж буржуа, тільки його буржуазність немовби винесено за межі п’єси. Буржуазність ця присутня більше у виставі, ніж в авторському тексті. Відповідно до сюжету, Макхіт – розбійник, відповідно до його реалізації – ділок. Коли Брехт каже, що актор мусить «працювати не лише на фабулу», він має на увазі головним чином Макхіта і все, що з ним зв’язано у спектаклі. «Розбійника Макхіта актор повинен зобразити як явище буржуазного суспільства», − так починає Брехт свій коментар до цієї ролі й протягом усього коментаря тільки й говорить про буржуазність Макхіта.
«Копійчаний роман», загалом можна розглядати як своєрідний розгорнутий коментар до «Тригрошової опери». Безперечно, знайомство з романом значно полегшує режисерам роботу над постановкою п’єси. Але для читача «Копійчаний роман» − не коментар до п’єси, а самостійний художній твір. У чомусь він навіть цінніший за п’єсу – ну хоча б у тому, що повністю завершений і не потребує постановки чи будь-якого іншого «втілення». Але він і не заперечення «епічного театру». Це застосування загальної брехтівської естетики до літератури.
На самому початку роману Брехт повідомляє про страту колишнього солдата Ф’юкумбі, яка відбудеться в кінці роману, щоб не привертати потім «кулінарних» емоцій читача до цього нового (у порівнянні з «Оперою жебраків» та «Тригрошовою оперою») повороту в сюжеті. Брехт вводить у текст роману монологи різних персонажів, які за своєю функцією аналогічні до «зонгів» − тобто містять думки, якими герої не стали б ділитися, або навіть не властиві їм. Наприклад, монологові Пічема з розділу п’ятого передують слова: «Коли б він був людиною освіченою, то, можливо, вигукнув би…»
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
 
  1. Бертольт Брехт: Життя і творчість; За ред. О. С. Чиркова − К. : Дніпро, 1981. – 159 с.
  2. Основи літературознавства: підручник; За ред. Н. С. Ференц. – К. : Знання, 2011. – 431 с. – (Вища освіта XXI століття).
  3. Теорія літератури: посібник для вчителів; За ред. О. М. Бандура. – К. : Радянська школа, 1969. – 286 с.
  4. Три епічні драми. Укладач О. С. Чирков/За наук. ред. доктора філологічних наук, проф. О. С. Чирков – Житомир: Полісся, 2010. – 296 с.
  5. Bertolt Brecht. Anmerkungen zur «Dreigroschenoper»// Bertolt Brecht. Schriften zum Theater. – Berlin und Weimar, 1964, Band II. − 328 S.
  6. Теорія літератури: підручник; За наук. ред. О. Галича. – К. : Либідь, 2001. – 488 с.
  7. Хализев В. Е. Драма как род литературы. – Москва, 1986. – 259 с.
  8. Бабій І. П. Життєвий і творчий шлях Б. Брехта // журнал «Зарубіжна література в школах України». – К. : Задруга, 2012, №11. – 64 с.
 
Фото Капча