Жанрові новації Ніколаса Бретона-Прозаїка в контексті творчих пошуків Єлизаветинської доби

Потягом до поєднання різних жанрових традицій у межах одного художнього твору позначено і Бретонові трактати. Зокрема, “Божественні розмірковування душі” (1608) відкриваються двома поетичними фрагментами, а завершуються авторською молитвою, що складена у повній відповідності до тогочасного жанрового канону.

Памфлети Ніколаса Бретона – “Уславлення доброчесних дам” (1599), “Ремствувач” (1607) – характеризуються наявністю традиційних для того часу тем (внутрішня і зовнішня політика англійського уряду, релігійні питання, жіноча проблема), суб’єктивністю оцінок та інтерпретацій описуваних подій, високим ступенем авторської заанґажованості. Дослідники зазвичай згадують ім’я Бретона поруч з іменами таких видатних англійських памфлетистів, як Роберт Ґрін, Томас Неш і Томас Деккер, і це є показником високої оцінки його памфлетистики. Особливість творчої манери Бретона-памфлетиста, що помітно вирізняла його з-поміж сучасників, полягала у толерантному ставленні до тих явищ, які він критикував, у відсутності в’їдливості і саркастичності.

Романи Ніколаса Бретона – “Нещастя Мовільї” (1599) та “Дивовижні долі двох зразкових принців” (1600) – суттєво відрізняються один від одного як у жанрово-стильовому, так і проблемно-тематичному плані. Втім, жоден з них не є чимось оригінальним: йдучи у руслі тогочасної традиції сміливого експериментування з формою “romance”, письменник так і не спромігся вийти за межі вже створеного його попередниками жанрово-стильового канону.

“Нещастя Мовільї” частково вписуються в жанрове поле роману нового типу (так званого “novel”), перші зразки якого з’явилися на англійському ґрунті саме на межі століть (Т. Неш, Т. Делоні). Основний кістяк твору складає опис сумних пригод шляхетної героїні, яка внаслідок трагічного збігу обставин постійно потерпає через зловмисників та безчесних людей. Більшість драматичних ситуацій виявляються у романі соціально детермінованими, однак зображення соціального оточення героїні не справляє враження цілісної панорами, як це було у творах Т. Неша і Т. Делоні. Попри наявність елементів поетики “novel”, домінуючою в цьому творі Н. Бретона постає романічна модальність (“romance”), оскільки численні нещастя не стільки змальовуються, скільки осмислюються та інтерпретуються “високою” героїнею, від чиєї особи й ведеться розповідь. Підвищений інтерес до внутрішнього світу, детальне зображення стихії почуттів, часте наведення рефлексій та медитацій зближують роман Бретона з такими творами його сучасників, як “Пригоди добродія F. G. ” (1573) Дж. Ґасконя та “Американська Маргарита” (1596) Т. Лоджа. Доволі поширеною у західному літературознавстві є думка про те, що роман “Нещастя Мовільї” генетично пов’язаний із жанром покаянних памфлетів Роберта Ґріна . Втім ця думка видається надто категоричною: у творі Бретона відсутні і мотив каяття, і викривальний пафос, і памфлетна стихія. Натомість домінує ламентаційна поетика, а героїня зображена як шляхетна страдниця, варта читацьких симпатій і співчуття.

Більш слушною можна вважати точку зору Ф. Чандлера, який називає “Нещастя Мовільї” “перевертнем пікарески” , але цілком погодитись з нею важко. Дійсно, в романі Бретона присутні такі риси іспанського шахрайського роману, як розповідь від першої особи, біографічно детермінована лінійність викладення сюжету, звернення до хронотопу дороги, опис витівок шахраїв та ситуацій обману, але життєві мандри героїні подані як низхідний рух соціальними сходинками (пікаро, як відомо, піднімався цими сходинками). До того ж, акцент на пасивності героїні контрастує з жанровою ідеологією пікарескного роману.

Наступний роман письменника – “Дивовижні долі двох зразкових принців” – не мав особливої популярності у читачів і цілком справедливо розцінюється дослідниками як авторська невдача.

Найбільш сприятливим ґрунтом для творчих експериментів Ніколаса Бретона, художнє мислення якого відзначалося потягом до філософствування й аналітизму, інтересом до зіставлення різних точок зору та мовної гри, виявився жанр діалогу. Саме тому в дисертації комплексному аналізу Бретонової діалогістики було присвячено окремий (третій) розділ, якому передує системний розгляд теоретичних аспектів діалогічного жанру (розділ другий).

Другий розділ дисертаційної роботи має назву “Теоретичні аспекти вивчення жанру діалогу”. У його першому підрозділі представлений огляд дослідницьких суджень щодо діалогу. Поняття “діалог” належить до категоріального апарату принаймні двох наук – філософії та літературознавства, причому останнє пропонує досить розпливчасті визначення його жанрово-родової кореляції. Одні літературознавчі джерела репрезентують діалог як “літературний жанр, переважно філософсько-публіцистичного характеру” чи “мовленнєвий” жанр, інші – як “один із типів організації усного мовлення” чи “частину словесно-художнього тексту, один із його компонентів, який відтворює мовленнєве спілкування персонажів”.

Існує чимало класифікацій діалогічних творів: одні з них занадто лаконічні й не охоплюють всього спектру діалогістики, інші – дуже розлогі і, як наслідок, доволі розмиті. Вчені, як правило, обирають за основу різні критерії класифікації: манеру ведення бесіди, умови розгортання діалогічного дискурсу, співвіднесення діалогічної ситуації з категорією історичної правди, роль, яку автор діалогу відводить читачеві, та ін. Найбільш продуктивною з-поміж розглянутих у реферованій роботі класифікацій можна визнати “іменну” , яка співвідносить різні зразки діалогічного жанру з іменами визначних літературних персоналій, що зробили вагомий внесок у розвиток діалогописання (Платон, Ціцерон, Лукіан, Августин Блаженний). Втім, жодна з існуючих класифікацій не може вважатися універсальною, оскільки барвисте розмаїття діалогістики, перші зразки якої виникли ще за часів античності, а новітні модифікації продовжують з’являтися