Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

Дiогеном Лаерським, коли два учнi Сократа перетворилися на ворогiв. «... Антисфен намагаючись прочитати один iз своїх творiв запросив Платона. Коли той спитав, про цей твiр, Антисфен вiдповiв: «Про неможливiсть суперечностей». Тодi Платон виголосив: «Як взагалi можна щось писати про це?» – i почав доводити, що Антисфен сам собi суперечить. Пiсля цього Антисфен написав дiалог под назвою «Сатон», спрямований проти Платона, i обидва пiсля цих подiй стали ворогами»[11. -с. 105]. Аналiз цих випадкiв яскраво демонструє, що саме вiтсутнiсть послiдовного рефлексування висловлених мiркувань стає причиною стакого непорозумiння.

Але Тулмiн зразу ж зауважує, що «це, проте, аж нiяк не означає, що повного нерозумiння взагалi нiколи не буває, тобто, це швидше означає, що воно стає реальною проблемою тiльки в тому випадку, коли ми розглядаємо розходження, котрi мiстять в собi межi мiж рiзними науковими дисциплiнами i, отже, у котрих перехрещуються цiлi i загальнотеоретичного, i специфiчно дисциплiнарного характеру»[2. -с. 189].

Таким чином, за допомогою розрiзнення категорiй теоретичних та дисциплiнарних орiєнтацiй Тулмiн наголошує на одному з утруднень теорiї Куна з метою «запобiгти парадоксiв класичної революцiйної точки зору». Потiм вiн пiдводить кiнцевi пiдсумки i визначає другу вiдмiннiсть « (2)... це вiдмiннiсть мiж «пропозицiональними системами» та «концептуальними популяцiями». Розвиток аргументацiї Куна зовсiм не висвiтлює його, тому що воно демонструє зв’язок мiж ультрасистемними поясненнями наукової теорiї та ультрареволюцiйними поясненнями концептуальних змiн у науцi» [2. -с. 186].

У зв’язку з цим Тулмiн вважає дуже важливим вмiння розрiзняти «логiчнiсть» пропозицiональних систем, скажiмо, у чистiй математицi, i «рацiональнiсть» концептуальних змiн у природничих науках чи де-небудь ще. Вiн пiдкреслює, що iнтелектуальному змiстовi науки в цiлому повсякчас не вистачає одноманiтної структури, властивої якому-небудь одиничному теоретичному розрахунковi, який застосовується у цiй науцi, а обговорення їх обидвох у рамках однiєї i тої ж термiнологiї призводить лише до лiнгвiстичної плутанини.

У деяких випадках можливо визначити змiст якоїсь конкретної теорiї чи концептуальної системи у формi логiчної системи, «як це зробив Герц, коли вiн представив механiку у аксiоматичнiй формi» [2. -с. 188]. Але навiть в подiбних випадках помилковим буде припускати, що форма отриманої логiчної системи повнiстю охоплює науковий змiст концептуальної системи, яку виражає. Систематичнiсть концептуальної системи не є формальною або синтаксичною, вона швидше являє собою систематичнiсть членiння семантичної областi, що залежить вiд свiдомостi та самоусвiдомлень.

Таким чином, iнтелектуальний змiст науки у цiлому можна представити у строгiй «логiчнiй» формi лише при зовсiм виняткових умовах. Бiльш типовою є ситуацiя, коли наука вмiщує у себе численнi спiвiснуючi, але логiчно незалежнi теорiї чи концептуальнi системи, i «це буде цiлком науково».

Отже, можна дослiдити змiст природничої науки не як чiтку i послiдовну логiчну систему, а як «концептуальний агрегат або «популяцiю», у котрiй в бiльшостi випадкiв локалiзуються логiчно систематизованi дiльницi»[2. -с. 178].

Якщо ж розглядати проблему наукової рацiональностi пiд таким кутом, вважає Тулмiн, то її можна сформулювати не у традицiях так званого лiнгвiстичного повороту. Адекватний аналiз «розумностi» вчених та «рацiональностi» наукових процедур вимагає, щоб були виведенi:

« (а) рiзноманiтнi неформальнi зв’язки мiж спiвiснуючими поняттями, пояснювальними процедурами та методами обробки i зображення, поширеними у рiзних науках;

(б) способи, за допомогою яких у кожнiй окремiй областi науки концептуальнi проблеми виникають i визнаються як такi;

(в) природа тих рацiональних мiркувань, у свiтлi котрих у розвитку науки вiдбувається модифiкацiя i/або змiна понять i методiв пояснення»[12. -с. 42].

Отже, вкрай «революцiйна» точка зору зберiгає свою привабливiсть лише в тому випадку, якщо «ми робимо подвiйну помилку» тобто, прирiвнюємо «рацiональнiсть» до «логiчностi» i припускаємо, що наука в цiлому має ту ж саму логiчну послiдовнiсть, що й, для прикладу, евклiдова геометрiя чи н’ютонiвська механiка.

Що ж потрiбно зробити, щоб запобiгти цьому? Тулмiн вважає, що «єдино безпечним способом запобiгти такому висновку – одним ударом розбити i ультрасистемну, i ультрареволюцiйну точки зору. У випадку з наукою це означає усвiдомлення того, що рiзнi поняття наукових дисциплiн пов’язанi мiж собою бiльш вiльно, анiж це припускають фiлософи» [12. -с. 56].

В основi iсторичного та культурного розмаїття людських iдей, стверджує Тулмiн, лежить потреба у безпристрасному вихiдному пунктi рацiональних суджень. На перший погляд здається, що цей пункт може бути забезпечений лише у абстрактних лiнгвiстично вивiрених логiчних термiнах, якi претендують на абсолютну i унiверсальну рацiональну владу над поняттями та судженнями у всiх областях.

Проте, у той момент, коли дослiдник виходить за межi чистой математики та формальної логiки, будь-яка спроба iдентифiкувати такий вихiдний пункт стикається з проблемою «iсторичної релевантностi», яка залишає йому лише очевидну альтернативу – вiдмовитися вiд цiєї спроби i прийняти iсторичний або культурний релятивiзм.

Але i абсолютистська, i релятивiстська точки зору, виявляється, грунтуються на спiльному для них помилковому припущеннi, згiдно котрого «рацiональнiсть» має бути атрибутом якоїсь певної логiчної або мовної «системи»; вони вiдрiзняються лише тим, що помiщують вихiдний пункт рацiональностi, в одному випадку, – у iдеалiзовану абстрактну систему, а в другому – у яку-небудь дiйсно iснуючу, але довiльно обрану систему мовлення.

Тому Тулмiн вважає, що починати потрiбно «з усвiдомлення того, що рацiональнiсть – це атрибут не логiчної чи концептуальної системи як такої, а атрибут людських