Багатоманiтнiсть теоретичних об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

Друга ж частина припущення, що стверджує, нiбито тiльки наука отримує прийнятнi результати. Однак, кожна iдеологiя, кожна форма життя отримує деякi результати. Тодi виникає питання: а чи завжди наука отримує прийнятнi результати? I чи не вдасться, навпаки, майстрам чаклування чи схiдної медицини викликати смерть ворога чи вилiкувати хворого, який страждає функцiональними порушеннями органiзму?

Фейєрабенд погоджується з констатацiєю факту, що ми зобов’язанi науцi неймовiрними вiдкриттями. Науковi iдеї прояснюють наш дух i покращують наше життя. У той же час, наука антигуманно витiсняє позитивнi досягнення бiльш раннiх епох i, внаслiдок цього, позбавляє наше життя рiзноманiтностi творчих можливостей. Сказане про науку, на думку Фейєрабенда, є справедливим i стосовно вiдомих нам сьогоднi мiфiв, релiгiй, магiчних вчень. Свого часу вони також вирiшували проблеми i покращували життя людей. Не можна забути, вважає Фейєрабенд, скiлькома винаходами ми зобов’язанi мiфам! Наприклад, вони допомогли знайти i зберегти вогонь; вони забезпечили виведення нових видiв тварин i рослин, i нерiдко успiшнiше, нiж це роблять сучаснi науковi селекцiонери; вони сприяли вiдкриттю основних фактiв астрономiї та географiї i описали їх в стислiй формi; вони стимулювали використання отриманих знань для подорожей i освоєння нових земель; вони залишили нам мистецтво, що зрiвнюється з кращими творами свiтового та захiдноєвропейського мистецтва i проявляє незвичайну технiчну витонченiсть; вони вiдкрили богiв, людську душу, проблему добра i зла та намагались пояснити труднощi, пов’язанi з цими вiдкриттями; вони аналiзували людське тiло, не пошкоджуючи його, i створили свєрiдну «медичну теорiю», з якої ми ще й сьогоднi багато чого можемо використати [Див. : 13. -с. 160-162].

При цьому Фейєрабенд зазначає, що люди далекого минулого цiлком точно знали: спроба рацiоналiстичного дослiдження свiту має свої межi i дає неповне знання. Тому, слiд врахувати хоча б те, що є багато способiв буття у свiтi, кожний з яких має свої переваги i недолiки, i що всi вони потрiбнi для того, щоб зробити нас людьми в повному смислi цього слова i вирiшити проблеми нашого спiльного iснування в цьому свiтi.

На думку Фейєрабенда, усяка методологiя – навiть найбiльш обгрунтована – має свої межi. Найкращий спосiб довести це полягає у демонстрацiї границь i навiть iррацiональностi деяких правил, якi той чи iнший автор вважає фундаментальними. У випадку iндукцiї (в тому числi й при допомозi фальсифiкацiї) це означає демонстрацiю того, наскiльки добре можна пiдтримати розмiрковуваннями контрiндуктивну процедуру. Умова сумiсностi, згiдно якої новi гiпотези логiчно повиннi бути узгодженi з ранiше визнаними теорiями, є нерозумною, оскiльки зберiгає старiшу, а не кращу теорiю. Гiпотези, що суперечать пiдтвердженим теорiям, постачають нам новi свiдчення, що не можуть бути отриманi жодним iншим способом. Полiферацiя теорiй сприятливо впливає на науку, в той час як їх одноманiтнiсть послаблює її критичну силу. Окрiм того, одноманiтнiсть загрожує вiльному розвитковi iндивiда.

Фейєрабенд наполягає, що не iснує iдеї, якою б застарiлою та абсурдною вона не була, котра не здатна покращити наше пiзнання. Уся iсторiя мислення, на його думку, конденсується в науцi i використовується для покращення кожної окремої теорiї. Так, зокрема, приклади з теорiєю Копернiка, атомною теорiєю, чаклунством, схiдною медициною показують, що навiть найбiльш передова i найбiльш мiцна теорiя не знаходиться в безпецi, що вона може бути модифiкована чи взагалi вiдкинута при допомозi поглядiв, котрi самовпевнене невiгластво поспiшило вiдправити на «звалище iсторiї». Саме так сьогоднiшнє знання завтра може стати казкою, а найсмiшнiший мiф раптом перетвориться в наймiцнiшу складову науки.

Жодна теорiя, вважає Фейєрабенд, нiколи не узгоджується зi всiма вiдомими у своїй галузi фактами, але не треба її сварити за це. Факти формуються попередньою iдеологiєю, i зiткнення теорiї з фактами може бути показником прогресу i першою спробою виявити принципи, що неявно мiстились в звичних поняттях спостереження. В якостi прикладу такої спроби вiн розглядає аргументи, що використосувались арiстотелiками для спростування руху Землi. Сенс цiєї аргументацiї полягав у тому, що тiла, якi падають зверху вниз, йдуть по прямiй лiнiї перпендикулярно до земної поверхнi; i це вважалось неспростовним аргументом на користь нерухомостi Землi. Адже якщо б Земля мала добове обертання, то башта, з вершини якої дали впасти каменевi, перенесеться обертанням Землi, поки падає камiнь, «на багато сотень лiктiв на схiд», i на такiй вiдстанi вiд пiднiжжя башти камiнь мав би вдаритись об Землю. Цей аргумент включає в себе побутовi iнтерпретацiї iдеї здоровим глуздом, якi настiльки тiсно пов’язанi iз повсякденними спостереженнями, що не потрiбно спецiального зусилля для того, аби усвiдомити їх iснування i визначити їх змiст. Галiлей же видiляє несумiснi iз побутовим життям iнтерпретацiї i замiнює їх на iншi.

Новi Копернiанськi пояснення природи утворюють нову та високоабстрактну мову спостереження. Вони вводяться i маскуються таким чином, що помiтити дану змiну вельми важко (метод анамнезису). Цi iнтерпретацiї включають в себе як основоположення iдею вiдносностi всякого руху i закон кругової iнерцiї.

Наводячи такi приклади Фейєрабенд звертає увагу, що первиннi труднощi, викликанi змiною основоположень, у супереч пропозицiям К. Поппера, вирiшуються при допомозi гiпотез типу ad hoc, якi виконують тут позитивну функцiю – дають новим теорiям необхiдний «вiдпочинок» вiд методологiчного примусу вже набутих попереднiм пiзнанням знань i вказують напрямок подальших дослiджень.

Разом з природними iнтерпретацiями Галiлей замiнював також i сприйняття, якi, мабуть, загрожували вченню Копернiка. Галiлей погоджувався, що такi сприйняття iснують, хвалив Копернiка за нехтування ними i намагався усунути їх при допомозi телескопа. Однак, Галiлей не дає теоретичного обгрунтування, що телескоп дає iстинну картину неба, вiн вiрить цьому.

Початковi дослiди з телескопом також не давали такого обгрунтування: спостереження неба при допомозi телескопа були невиразними, невизначеними i суперечили тому, що кожна людина могла бачити власними очами. А єдина на той час теорiя, яка могла вiдокремити телескопiчнi iлюзiї вiд справжнiх явищ, була спростована простою перевiркою.

Також, iснували деякi телескопiчнi явища, якi були явно копернiканськими i якi Галiлей увiв виключно iдеологiчно в якостi незалежного свiдчення на користь вчення Копернiка. Однак, ситуацiя була такою, що одна спростована концепцiя – копернiканство – використовувала явища, що породжувались iншою спростованою концепцiєю – iдеєю про те, що телескопiчнi явища дають iстинне зображення неба. Тим самим Фейєрабенд доводить, що Галiлей iсторично перемiг завдяки своєму епiстолярному стилю та блискучiй технiцi переконання, завдяки тому, що писав iталiйською мовою, а не латиною, а також завдяки тому, що звертався до людей, якi палко протестували проти старих iдей та пов’язаних з ними канонiв навчання. Фактично дiї Копернiка були антинауковими, якщо аналiзувати їх з позицiй позитивiстського iдеалу науковостi.

За Фейєрабендом, такi «iррацiональнi» методи захисту є необхiдними внаслiдок «нерiвномiрного розвитку» рiзних частин науки. Копернiканство та iншi iстотнi елементи нової науки вижили лише тому, що при їх виникненнi саме «розум мовчав». А, таким самим чином, вважає Фейєрабенд, метод Галiлея може застосовуватись i в iнших областях. Його можна використовувати, наприклад, для усунення iснуючих аргументiв проти матерiалiзму i для вирiшення фiлософської проблеми спiввiдношення психiчного-тiлесного. Проте, якщо застосування «методу Галiлея» iснуючi науковi проблеми залишає невирiшеними цей метод нiкому не потрiбен.

Отриманi висновки, з погляду Фейєрабенда, змушують його стати на позицiю iсторичної школи фiлософiї науки, визнати себе анархiстом, вiдмовитись вiд роздiлення контексту вiдкриття i контексту виправдання i та усунути пов’язану з цим вiдмiннiсть мiж термiнами спостереження i теоретичними термiнами. В науковiй практицi цi вiдмiнностi можуть не вiдiгравати нiякої ролi, а спроба закрiпити їх мала б негативнi наслiдки. Таким чином немає i нiякої демаркацiйної лiнiй мiж теорiєю та фактами взагалi, а теоретична мова повнiстю пiдпорядковує собi мову спостереження, деформуючи її за своїм образом та побiднiстю. Окрiм того, всi твердження, що претендують на вираження системи знання, носять теоретичний характер i теорiя моделює факти у вiдповiдностi до своєї вигоди, тобто прагнучи з найменшими зусиллями їх до себе «пiдiгнати».

Врештi решт, Фейєрабенд дiйшов висновку про те, що якщо наука iснує, то розум не може бути визнаний унiверсальним i нерозумнiсть неможливо виключити. Ця характерна риса науки й потребує анархiстської епiстемологiї. Усвiдомлення того, що наука не є священною i що суперечка мiж наукою та мiфом не принесла перемоги жоднiй з сторiн, посилює позицiї анархiзму. Навiть «дотепна», за визначенням Фейєрабенда, спроба Лакатоса побудувати методологiю, котра: а) не нападає на iснуючий стан речей, i все ж таки б) накладає обмеження на нашу пiзнавальну дiяльнiсть, не послаблює, на думку Фейєрабенда, цього висновку. Фiлософiя Лакатоса видається лiберальною лише тому, що є замаскованим анархiзмом. А її стандарти, що витягнутi з сучасної науки, не можна вважати нейтральними у суперечцi мiж сучасною i арiстотелiвською наукою, а також мiфом, магiєю, релiгiєю тощо. Окрiм того, цi стандарти, що включають порiвняння змiсту, можуть застосовуватись не завжди. Класи змiсту деяких теорiй є непорiвнюваними в тому розумiннi, що мiж ними не можна встановити нi одного iз звичних логiчних вiдношень (включення, виключення, перехрещення). Саме таку ситуацiю ми бачимо при порiвняннi мiфiв з наукою i в найбiльш розвинутих, найзагальнiших, а отже – найбiльш мiфiчних частинах самої науки.

 

 

1. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910.

2. Тулмин Ст. Концептуальные революции в науке//Структура и развитие науки. -М., 1978.

3. Кун Т. Структура научных революций. -М., 1975.

4. Тулмин Ст. Человческое понимание. -М., 1984.

5. Toulmin S. The philosophy of science. -London, 1953.

6. Рижко В. А. Концепцiя як форма наукового знання. -К., 1995.

7. Lakatos J. History of science and its rational reconstructions//Scientific revolution. -Cembridge, 1970.

8. Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции//Структура и развитие науки. -М., 1978.

9. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских програм. -М., 1995.

10. Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы//Аналитическая философия: Избранные тексты. -М., 1993.

11. Антология кинизма: Фрагменты сочинений кинических мыслителей. -М., 1984.

12. Тулмин Ст. Человеческое понимание. -М., 1984.

13. Фейерабенд П. К. Избранные труды по методологии науки. -М., 1986.

14. Чуйко В. Л. Нацiональна мова науки як феномен iсторiї культури//Проблеми фiлосософiї. -К., 1991, N88.