Біблійна алюзія як засіб вираження авторської інтенції в романі В. Шкляра „Залишенець. Чорний ворон”

Ґрунтуючись на систематизації фактичного матеріалу, можна стверджувати, що в аналізованому романі наявні зразки як завуальованою (непрямої, опосередкованої), так і прямої біблійної  алюзії. 

При непрямій алюзії наявні окремі елементи „чужого” тексту, які адресат зміг би розпізнати й успішно декодувати. Наприклад: Ось така виходила історія з цією золотою дитиною, яку не зуміло схопити іродове військо і яку я мусив везти до чужого краю. ‒  Я знаю, про що ти думаєш, ‒  сказала Тіна, коли ми виїхали за село. Вона поклала Ярка на воза і знов опустила ноги на крижівницю.  ‒  Про що, моя пташко? ‒  Про те, що ми з тобою, немов Йосип з Марією та дитятком, утікаємо від Ірода до Єгипту [7, с. 263]. Ще на початку роману розповідь про народження дитини та її переслідування викликає в уяві навіть пересічного читача асоціації, пов’язані з першоджерелом.  Актуалізуються й інші біблійні образи, що фрагментарно доповнюють історію народження Божого дитяти: Оце і є твоє, Вороне, щастя – коротке, мов сон, мов та колискова казка, яку співає ця жінка, що явилася тобі на часину із казки, – запаморочлива хмара огорнула мене, зелена й гаряча, і я побачив в одному світлі і світі цю чарівну жінку і це незвичайне дитятко, й казкового котка в черевичках із лободи, ба навіть панотець, що раптом став на порозі з колискою в руках, видався мені волхвом, що завітав сюди з дарами на знак зорі вечорової  [7, с. 268]. Відбувається, так би мовити, актуалізація прецедентних феноменів, зумовлена маркерами. Ступінь маркованості відповідних компонентів є різним, залежить від характеру вгадування читачем денотата, який бере участь у побудові мовної одиниці. Алюзивні маркери створюють подібність змісту біблійної алюзії і змісту прецедентного феномена. Біблійні алюзії передбачають основну інформацію та додаткову, оцінну. Декодування алюзії завжди зумовлюються авторським і читацьким баченням розглядуваної проблеми.

Пряма алюзія здебільшого містить покликання на первинний текст, апелюючи до тієї чи тієї ситуації, як-от:  ‒ Бачила таку добрість? ‒  сказав я, коли ми виїхали за село. ‒  Готові самі піти з хати, аби догодити соввласті.  ‒  При чому тут власть? ‒ заперечила Тіна. ‒ Люди живуть християнським звичаєм. Чого ти від них хочеш? ‒ Ця доброта і довірливість загубили наш край. Теж мені, християнський звичай… ‒  Ти що, язичник? ‒  Бог один. Але я не знаю книги, кривавішої за Біблію.  ‒ Тобто? ‒  майже з докором повернувся до мене смушевий капелюшок. ‒ Там кожна сторінка залита кров’ю, якою впивається і ніяк не нап’ється Єгова. Їхній бог навіть єгипетські ріки перетворює на кров. Давид убиває рідного сина Урію, Соломон прямо в скинії убиває свого чесного сина-воїна Йоава… Де ще так оспівано Молоха? ‒  То Старий Завіт, ‒ пояснила мені вчителька-аристократка Тіна [7, с. 252]. Засвідчені покликання не лише на власне Біблію, але й конкретні її розділи: 

 ‒  Ви слухайте мене, будьте уважні, то все буде добре. Втечете від цього Содому й Гоморри, тільки, я ж кажу, йдіть і нічого не бійтеся, не оглядайтеся, як було велено в Старому Завіті, бо ж знаєте, що жінка Лота оглянулася і стала соляним стовпом. Тому будьте уважні й прихиляйтеся до моїх порад [7, с. 267]; Православний батюшка Тимофій ‒  з ріденькою борідкою і водявими очками ‒  уважно перечитав те послання, в якому було казано про благочестя не менше, ніж у посланнях апостола Павла до Тимофія в Ефес, а проте, дочитавши епістолу, дунаївський отець Тимофій обвів нас безбарвними очками зовсім неприязно і сказав, що тепер не той час, коли можна безпечно приймати незнайомців [7, с. 265].

До того ж письменник нерідко вдається до прийому трансформації біблійного інтертексту, подає свої «вкраплення» до структури нібито цитованого Святого Писання, а подекуди й контамінує сюжети: ‒ Тяжко-важко їй буде з дитиною на чужині. ‒ Яка не є, але воля. ‒ Воля? Хіба ви не знаєте, що всіх, хто переходить кордон, поляки спроваджують до переселенських таборів. А там і колючий дріт, і голод, і тиф… Ні, це вам не земля обітована, це нові поневіряння і злигодні. ‒ Нам зараз не залякування потрібні, отче, а благословення, ‒ сказав я. ‒ Ми знаємо, що йдемо не в землю обітовану, але принаймні на тій землі ще не перетворили воду на кров. ‒ Я не залякую, а застерігаю. ‒ Отець Тимофій знов так виразно подивився на мене, що зіниці в його очах, які були манюні й гострі, мов гірчичні насінини, тепер стали, як чорні смородини. ‒ Якби ви прихилилися до мого прохання та зоставили малятко у нас, то… всім було б легше. Он воно що! Мені, твердоголовому, тільки тепер дійшло, чому панотець перекинувся на такого ласкавця, а матінка Єфросинія так моторно забігала біля столу, а потім ‒ коло дитини.  Запала мовчанка. Я подивився на Тіну, яка сиділа на ліжку, й побачив, як її рука мимоволі лягла на колиску. ‒  Як зоставили… у вас? ‒ тихо спитала вона. ‒ А так, ‒ сказав отець Тимофій. ‒ За рідну дитину. ‒ Як ви могли про нас так подумати? ‒ Тіна подивилася на мене, і в її очах затремтіли сльози. ‒ Чому ти мовчиш? ‒ Думаю, що панотець не хотів нас образити, ‒ сказав я. ‒ Він тільки висловив свою нелукаву волю. Але ще більше нас шануватиме, коли ми не зречемося дитяти. Адже так, отче? ‒ Так. Але і вдруге питаю вас: чи не краще було б залишити дитину в добрі і спокої, ніж кидати її у вир поневірянь? ‒ Господь буде милостивий до цієї дитини, ‒ відповів я. ‒ А випробування зміцнюють дух і ведуть до життя. ‒ Що ж, тоді я і втретє спитаю вас: чи не ліпше маляті зоставатись на рідній землі замість того, щоб, безрозсудному і малосильному, без власної волі йти у вигнання? ‒ Ні, ‒ відказав я. ‒ Блаженні вигнанці за правду, бо їхнє Царство Небесне. Отець Тимофій опустив голову. ‒ Тоді я забираю своє прохання назад. А ти, матінко, приготуй їм на ранок п’ять хлібів і дві риби. ‒ Немає в нас стільки хліба, ‒ ображено відповіла матінка Єфросинія. ‒ Два оселедці є, а буханець один зостався. ‒ Тоді до хлібини спечи їм чотири коржі в дорогу. ‒ Дякуємо, отче, ‒ приклав я до грудей долоню. ‒ Але ми ще маємо свої запаси харчів. ‒ О, пряженого молока дитині даси. А п’ять хлібів і дві риби вам будуть як знахідка [7, с. 269-270]. Проілюстрована ситуація актуалізує фонові знання прецедентних текстів як Старого, так і Нового Заповітів: земля обітована [Вихід 3 : 8], перетворення води на кров [Вихід 7 : 3] пов’язуються з виходом ізраїльського народу з єгипетського полону.  Блаженні вигнанці за правду, бо їхнє Царство Небесне [Матвія 5 :10] – одна з десяти заповідей блаженств, виголошених Ісусом. А біблійна історія про п’ять хлібів і дві риби, якими  Божий син нагодував п’ятитисячний натовп людей, засвідчує не лише надлюдські можливості, а й і любов до ближнього, милосердя, бажання допомогти тому, хто опинився у скрутному становищі: Вони ж кажуть Йому: у нас тут тільки п’ять хлібів і дві рибини. Він сказав: принесіть їх мені сюди. І звелів народові лягти на траву і, узявши п’ять хлібів і дві рибини, підняв очі на небо, благословив, переломивши, дав учням хліба, а учні – народові. І їли всі, і наситилися [Матвія 14 : 17-20].  Саме ж потрійне „прохання” священика  залишити дитину  „в добрі і спокої” проектує на  ситуацію відречення апостола Павла від Ісуса [Матвія 26 : 75], щоправда, з абсолютно відмінним результатом.

Нестандартне мислення спонукає письменника  до нестандартного оформлення повідомлюваного матеріалу. Його зусилля спрямовані на пошук таких комунікативних параметрів, які забезпечили б не абстрактний обмін інформацією, а той реальний процес спілкування, що складається з багатьох компонентів, до яких належать й інформативний зміст, і вплив на адресата, і контролювання його вчинків та почуттів. 

У такому разі саме біблійні алюзії слугують засобом вираження авторської інтенції, використовуються  задля досягнення  відповідної прагматичної мети. Вони демонструють індивідуально-творчу компетенцію адресанта, що, послуговуючись інтертекстемами, кодує певну інформацію і через конкретну комунікативно-прагматичну ситуацію доносить її  до адресата.  Останній має не лише розпізнати алюзію,  а й, ґрунтуючись на знаннях відповідних прецедентних текстів, адекватно декодувати її. 

 

 

1. Біблія : Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К. : Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2007. – 1415 с.
2. Дронова Е. М. Интертекстуальность и аллюзия: проблема соотношения / 
3. Е. М. Дронова // Язык, коммуникация и социальная среда. – Вып. 3. –Воронеж : ВГУ, 2004. – С. 92–96.
4. Колоїз Ж. В. Біблійна репрезентація одиниць вимірювання в україномовному перекладі / Ж. В. Колоїз // Мовознавство. – 2012. – № 5. – С. 68–80.
5. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К. : ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
6. Орлова Н. М. Библейский текст как прецедентный феномен : дис… д-ра филол. наук / Надежда Михайловна Орлова. – Саратов, 2010. – 549 с.
7. Смирнов И. П. Порождение интертекста. Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Л. Пастернака / И. П. Смирнов.  – 
8. [2-е изд., допол.]. – СПб. : СПбГУ, 1995. – 193 с.
9. Шкляр В. М. Залишенець. Чорний Ворон : [текст] / В. М. Шкляр. – Х. : «Клуб сімейного дозвілля», 2011. – 384 с.