Данило – князь Галицький

Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв’язків. Року 1227, по смерті Лєшка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лєшка почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив так глибоко «в землю Лядську».

В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Святополком, за якого він видав свою сестру Соломію.

З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. Фортецею цього боярства був Перемишль.

Смерть королевинів Андрея та Андрея ІІ мало змінили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Данило, прагнучи миру, навіть піддався був під його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й три єпископи. Проте весь час Данило знаходив підтримку в міському населенні Галича та Перемишля.

В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія, Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицькому узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство – «мужі градські» – всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини.

На цьому не закінчилася Данилова боротьба. Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина Дмитра. Після того ще п’ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку 1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за звільнення Західньої України – Волині та Галичини від чужинців.

Перемога під Ярославом розв’язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя.

Супроти боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох конфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх обсяг обов’язків супроти бояр.

Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам’янець, Данилів, Крем’янець, Галич, Володимир та «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід.

Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244-1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне – боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати себе «мирником» – союзником, татарським васалом, підпоручником хана. Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь татарська!», – резюмував ці переживання літописець.

Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об’єднання Романової держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби – за звільнення від татарського ярма, будує фортеці, а разом з тим шукає зв’язків у Західній Европі.

Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила значно зріс після відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васал, і таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.

В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки дочки його, Констанції, тепер прислав сам послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претензіями Ростислава, який був його зятем, на Галичину, Беля дав йому окреме князівство між Дунаєм, Савою й Моравою. Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля отримав титул «короля Галіції і Лодомерії».

Ще важливішими були стосунки Данила з папою Інокентієм IV. Початок їх залишається неясним. Посол папи, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, в яких була безпосередня загроза: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство. Збереглися документи листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь.

Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до об’єднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західної Европи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде організований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав.

В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року.

Скоро потому Данило Галицький став швилко старіти і у 1964 році пішов з життя як великий князь Галицький.

 

 

1. Грушевський М. Історія України-Руси. – Репринтне видання. – К. : Генеза. – 1992 р.

2. Історія Української РСР. – К. : АН УРСР: Наукова думка України. – 1967 р.

3. Історія України. Персоналії, в 3-х т. – К. : Наукова думка. – 1997 р.

4. Костюк О. Галич: Значення в історії України. – Львів: Каменяр. – 1994 р.

5. Субтельний О. Історія України. – К. : Вища школа. – 1996 р.