Держава – головний елемент політичної системи суспільства

Президентська республіка характеризуються значною роллю президента в системі органів державної влади. Президент водночас і глава держави і глава уряду – може обиратися спеціальною колегією вибірників або прямим голосуванням виборців. Президент сам очолює уряд, який несе відповідальність перед ним, а не перед парламентом, тому що президент сам призначає його з членів своєї політичної партії. У президентській республіці немає вотуму довір'я уряду з боку парламенту, президент сам зміщує міністрів, але погоджує з парламентом і призначення, і зміщення членів уряду, міністрів.

Характерна риса президентської республіки – жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, при якому органи влади мають значну самостійність один щодо одного. Президент керує внутрішньою та зовнішньою політикою і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Уряд в президентських республіках стабільний. Парламент не може винести уряду вотум недовір'я, а президент не має права розпустити парламент.

Парламентська республіка характеризується формуванням уряду на парламентській основі з пропорційним партійним представництвом за підсумками виборів. Уряд формально відповідальний перед парламентом, що наділений правом контролю за діяльністю уряду та його розпуску. Уряд наділяється виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також правом клопотання перед президентом про розпуск парламенту. В більшості країн членство в уряді сумісно зі збереженням депутатського мандату. Це дозволяє залучати до уряду не тільки лідерів політичних партій, але й інших впливових депутатів парламенту і, отже, контролювати парламент.

У діяльності будь-якого парламенту виділяються три основні функції: законодавча творчість, контроль над фінансами держави, контроль над урядом. Парламент як виразник інтересів народу, який проживає на певній території і об'єднаний певною державністю, правосильний висловлювати волю суспільства, що бажає узаконення порядку та справедливості. Здійснює парламент і контроль над фінансами держави, контролює і діяльність виконавчої влади в межах і компетенції, що встановлені конституцією.

Звичайно ж, система президентства і парламентаризм природно є наслідок бурхливого розвитку демократичних форм державного устрою і правління. У правовій державі немає ні якої необмеженої влади, нерегламентованого права принципами та нормами конституції. Розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову досягається взаємний контроль, система стримування і противаг, що виступають гарантією від зловживання владою і запобігання перетворення її в авторитарну, абсолютну владу.

В політичній практиці зустрічаються і змішані форми парламентської та президентської республік. Зокрема, в Франції конституцією значно посилена президентська влада. Змішаний тип управління державою існує також в Україні, Ірландії, Болгарії, Фінляндії, Португалії та ін. Змішана форма устрою держави прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективністю діяльності та контролю парламенту за урядом. Змішана форма правління державою не має стійких типових рис, як парламентська і президентська республіки, а в різних країнах істотно відрізняється в той або інший бік. її головна характерна риса – подвійна відповідальність уряду перед президентом і перед парламентом. Зразок змішаної форми правління державою – Франція, де президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може зміщати президента, який має право розпустити парламент з обов'язковою умовою оголошення дати позачергових виборів парламенту. Президент – глава держави, верховний головнокомандуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відносинах, має право вето на рішення парламенту, а також право введення надзвичайного становища тощо, але президент не має права законодавчої ініціативи, зате таким правом користується прем'єр-міністр -глава уряду, який несе всю відповідальність за діяльність уряду.

Під формами державного устрою розуміється територіально-політична організація національно-державного держав, що включає політико-правовий статус його складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Основні форми державного устрою: унітарна і федеративна.

Унітарна держава – це єдина, цілісна держава, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якою політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади і управління, єдина судова система та ін. Залежно від політичного режиму можуть існувати різні види унітарних держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади зберігається тільки побічний (Великобританія та ін.). Може існувати навіть автономія для окремих територій (Італія та Іспанія). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру.

Федеративна держава – це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. З майже 220 існуючих в світі держав у третині діє федеративний принцип (Австралія, Австрія, Канада, Індія, США, Німеччина, Югославія та ін.). Федерацію складають державні утворення, що є її суб'єктами і мають відповідно власне коло повноважень: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд з загально-федеральною конституцією і законами діють конституція і закони суб'єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів. Між законодавчою, виконавчою і судовою владами федерації та суб'єктів федерації чітко розмежовуються повноваження. В деяких федераціях існує подвійне громадянство, а за суб'єктами федерації не визнається право виходу з неї. Більшість федерацій створюється не за національно-територіальною, а за адміністративно-територіальною ознакою. Виняток складали колишній Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія і деякі інші.

Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфедерація. В конфедерації, кожний її член, зберігає державну самостійність, оо'єднується з іншими державами в союз, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776 – 1787 pp.), Німеччині (1815 – 1867 pp.) та ін. В сучасних умовах чистих конфедерацій немає, хоча термін вживається відносно деяких країн, зокрема, Швейцарії, що в дійсності представляє федеративну форму. Елементи конфедеративного влаштування є і в Співдружності незалежних держав.

 

 

1. Уряд формується із членів партій, які отримали більшість на виборах у парламент країни. Яким формам правління це притаманно?

 

Така особливість побудови парламенту притаманна конституційній монархії і парламентській республіці, а також, в окремих випадках, змішаній парламентсько-президентській форміправління. Прикладом таких країн є Великобританія (конституційна монархія).

 

2. Партійна належність президента і парламентської більшості різна. При яких формах правління це можливо?

 

Така можливість є характерною для президентської республіки, у якій президент обирається позапарламенським шляхом, прикладом такої держави є США. Крім того, відмінна партійна приналежність президента і парламентської більшості можлива при змішаній парламентсько-президентській формі правління. Прикладом може служити Україна (парламент минулого скликання).

 

 

Брегеда А. Ю. Політологія: Навч. -метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К. : КНЕУ, 1999.

Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посібник. – К. : Генеза, 1999.

Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду становлення // Сучасність. – 1994. – № 1.

Лазоренко С. В., Лазоренко О. О. Теорія політології. – К., 1996.

Основи політології: Навч. посіб. / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. – К., 1995.

Політологія. Підручник / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. 2-е вид. – К., 2001.

Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. Кременя В. Г., проф. Горлача М. Т. – Харків, 2001.

Політологія. Підручник / За наук. ред. А. Колодія. 2-е вид., перероб. та доп. – К., 2003.

Рябов С. Г., Томенко В. М. Основи теорії політики. – К., 1996.

Швидак О. М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. – К., 2001.

Шляхтун П. П. Політологія (Теорія та історія політичної науки) : Підручник. – К., 2002.