Державна служба і державні службовці як суб’єкти адміністративного права

 

1. Поняття державної і службовця, правова основа діяльності державних службовців

2. Види державних службовців, їх функції, права та обов’язки з точки зору адміністративног права

2.1 Види посад та відповідні функції державних службовців

2.2 Права та обов’язки державних службовців

2.3 Адміністративна відповідальність за службові правопорушення

Список використаної літератури

 

 

Професійні службовці належать до окремої групи населення – осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління «виробництвом», прийняття управлінських рішень та їх реалізацією в порядку службових завдань.

Професійну службу можна диференціювати за ознакою її організації та порядком проходження державної служби у недержавних структурах. Правовою основою діяльності державних службовців в Україні є Закон України «Про державну службу», в якому визначається правовий статус, походження, питання службової кар’єри, припинення статусу та матеріальне забезпечення службовців. Крім цього закону, діяльність державних службовців регламентують і інші законодавчі акти, наприклад, Кодекс законів про працю України, закони України «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та ін.

Перший вид служби – загальна служба – передбачає проходження її у сферах державного сектора виробництва, в органах транспорту, торгівлі, в органах, завданням яких є забезпечення внутрішньої стабільності держави, в навчальних, наукових установах, закладах охорони здоров’я, культури, у муніципальних утвореннях.

Службовець – це особливість його юридичного статусу – є учасником специфічного правовідношення, оскільки вступає, з одного боку, у трудові правовідносини, пов’язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов’язками, з самим процесом праці, а з іншого боку – у адміністративно-правові, пов’язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець – суб’єкт подвійного (парного) правовідношення.

Згідно статті 1 Закону України «Про державну службу» державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження».

Професійна служба – це адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах, об’єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, до цих організацій власника, який має своїм змістом обов’язкову діяльність по реалізації управлінських функцій.

Професійна служба як правовий інститут – це сукупність норм, які належать до різних галузей права і визначають:

порядок вступу на службу, найняття, її проходження;

права та обов’язки службовців (норми трудового й адміністративного права) ;

порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове право) ;

нормування, оплату праці, соціальне страхування, сумісництво, режим виробничого процесу (трудове право) ;

юридичну відповідальність тощо.

Що стосується вимог, які ставляться до громадян при вступі на державну службу, то можна виділити дві групи таких вимог: загальні та специфічні.

До першого виду належить заборона перебувати на державній службі в одній установі чи підприємстві особам, які є близькою ріднею між собою або свояками, якщо їх одночасне перебування на службі пов’язане з підпорядкованістю чи підконтрольністю одного з них іншому. При цьому у Постанові РНК УРСР від 4. 06. 33р. «Про сумісництво посад та службу родичів в установах, підприємствах, організаціях усуспільненого сектора» (ст. 16, 17) та в ст. 251 Кодексу законів про працю України (доповнення 1995 р.) йдеться про безпосередню підпорядкованість чи підконтрольність, а не загальну.

Із цього правила (яке не є розширювальним правилом) винятки можуть бути зроблені лише Кабінетом Міністрів, наприклад, для окремих посад на підприємствах, для віддалених населених пунктів, де ускладнено підбір кадрів або, навпаки, існує безробіття.

Встановлені обмеження не поширюються на тих, хто займає підпорядковані чи підконтрольні виборні посади, а також на працівників зв’язку (крім центрального апарату), педагогів, викладачів, бібліотекарів, артистів, музикантів державних театрів і студій, лікарів у лікувальних чи санітарних установах, агрономів, землемірів тощо.

На державну службу не приймаються недієздатні, а також особи, позбавлені, за вироком суду, права перебувати на певних посадах у апараті державного управління (ст. 84 та 87 ККУ). В окремих галузях ця заборона регулюється типовими інструкціями, які затверджуються центральним галузевим органом. Так, інструкція, що діє в державному секторі торгівлі, передбачає недопущення на матеріально-відповідальні посади осіб, які мають судимість за корисливі злочини або звільнені з роботи за крадіжки і зловживання. У деяких сферах приватної економіки також передбачено подібні заборони. Так, особи, що мають непогашену судимість за крадіжки чи хабарництво, інші корисливі злочини, не можуть займати керівні посади або посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Забороняється суміщення державних посад з приватними. Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також службовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування діючим законодавством (Декрет Кабінету Міністрів України від 31. XII. 92 р. «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств») заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це виключає можливість бути учасниками будь-якого приватного торгівельного чи промислового підприємства, займатися підрядами або поставками, брати участь у договорах оренди та в будь-якій формі вступати у відносини