Державна служба і державні службовці як суб’єкти адміністративного права

Із конкурсної системи існує два винятки. Цей метод не застосовується на вершині законодавчої та виконавчої владної ієрархії та для заміщення посад виконавчого, технічного і обслуговуючого персоналу державних органів, тобто у підвалинах цієї піраміди. У першому випадку конкурс не припускається і призначення проводяться винятково за розсудом вищого органу законодавчої або виконавчої влади. У другому випадку зарахування на посаду проводиться внаслідок однобічного акту вищестоящої службової особи.

Обрання як метод заміщення посад у деяких органах виконавчої і судової влади є за своєю суттю тим самим призначенням, яке, однак, здійснюється групою індивідів.

Вступ на професійну службу може оформлюватися договірним двостороннім актом-контрактом, який є обов’язковим для керівного складу державних підприємств для окремих видів держслужбовців (наприклад, професорсько-викладацького складу вузів) і факультативним для заміщення будь-яких посад службовців приватного сектору (спільні, орендні підприємства).

Контракт укладається не з посадою (як строкова трудова угода), а з людиною. Контракт передує призначенню або укладається після обрання (конкурсу) і має прямий характер, є підставою для видання наказу (розпорядження) про призначення. Його зміст визначається не тільки законодавством про працю – типовою формою контракту, а й особливими умовами праці, винагороди, відповідальності, розірвання контракту, які мають індивідуальне значення, оскільки можуть і не передбачатися вказаними вище нормативами. Як строки дії встановлених контрактом трудових відносин, так і пільги, гарантії є предметом погодження обох сторін. Разом з тим, може бути обмежене право на звільнення за власним бажанням при відсутності поважних причин, а відповідальність за дострокове розірвання контракту (неустойка) не передбачена[14, 59].

 

 

 

Центральне місце у проблемі визначення державних службовців як суб’єктів адміністративно-правових відносин займає питання про види професійних службовців. Варто вказати на два підходи до класифікації службовців.

Виходячи з такої ознаки, як «зміст діяльності» у сфері управління, у кадровій політиці, у підготовці, прийнятті юридичних актів виконавчої влади, “єдина номенклатура посад службовців” (1967 р.) пропонує поділ службовців на три групи. Це – керівники, спеціалісти, технічні виконавці. Така класифікація віддзеркалює суто функціональні позиції працівників адміністративно-управлінського персоналу у сфері обслуговування виробничо-господарської діяльності. Інший підхід запропоновано кримінальним законодавством і розвинуто вченими-юристами, зокрема представниками науки адміністративного права. За основу класифікації взято момент володіння владними повноваженнями, обов’язковими якщо не для всіх службовців, то для окремих їх категорій. При цьому такі повноваження закріплюються за тим чи іншим видом службових посад.

Службове призначення цієї типології полягає у тому, щоб відігравати роль відповідного індикатора при вирішенні питання про притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності (при кваліфікуванні діяння) за вчинення службового правопорушення. При цьому виділяють адміністративно-допоміжний персонал, функціональний (оперативний, основний) склад органу, службових осіб, представників влади.

Перша категорія службовців, виконуючи дії так званого матеріально-технічного характеру, готує умови для здійснення юридично значущих дій. Самі по собі матеріально-технічні дії (операції) юридичних наслідків за собою не тягнуть. До цієї категорії відносять секретарів, стенографісток, діловодів, архіваріусів, табельників, лаборантів тощо.

До функціонального складу належать службовці, які особисто здійснюють функції, заради яких і створено орган (установу). Вони лікують, викладають, ведуть наукові дослідження, здійснюють юридичний захист тощо, тобто здійснюють професійну діяльність. Такі посади не пов’язані з керівною, організаційною діяльністю, а отже, дії службовців, що їх займають, лише як виняток, можуть тягти за собою юридичні наслідки. Йдеться про викладачів, які здійснюють атестацію чи екземенування, лікарів, що видають лікарняні листки, звільняючи від роботи, чим створюють юридичні підстави до використання фонду соціального страхування.

До службових осіб відносять службовців державних і недержавних організацій, місцевого самоврядування, приватного сектору, які своїми діями створюють юридичні акти чи здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини. Вони розпоряджаються коштами, видають накази і розпорядження, укладають інструкції та довідки, господарські договори, контракти і акти ревізій, рапорти чи службові (доповідні) записки, виконують контрольно-наглядові дії, відають питаннями кадрів, застосовують юридичні санкції, розглядають скарги тощо.

Нарешті, представники виконавчої (адміністративної) влади – це державні службовці, чиї дії поширюються на так званих «третіх осіб», тобто осіб, адміністративно не підпорядкованих представникам влади. Йдеться про значні контингенти населення або всіх громадян і певні категорії службових осіб. Отже, владні повноваження представників влади мають виявлятися у територіальному або галузевому вимірах.

Широке коло представників влади включає представників законодавчої та юрисдикційної влади: депутатів будь-якого рівня, прокурорсько-судових працівників. Вузьке коло – представники виконавчої влади (представники міліції, державних спеціалізованих інспекцій, антимонопольної та податкової служби, представники органів транспорту, що наділені правом провадження в справах адміністративних правопорушень та представники державної контрольно-ревізійної служби.

 

 

Права державних службовців можна розглядати окремо від їх обов’язків у сфері державного управління. Але в деяких випадках ті й інші самостійного значення не мають, а виступають як правообов’язки. Такі повноваження регламентовано як у Конституції, так і в багатьох законах – про державну службу, статус суддів, адвокатуру, прокуратуру, освіту, міліцію, митну справу, охорону здоров’я, про підприємства