Деякі практичні аспекти розгляду судом справ про визнання фізичної особи недієздатною

На підтвердження власної думки наведемо приклад із практики: коли з’явилася нагальна потреба визнати особу недієздатною, ми не змогли цього зробити, тому що чотирирічний строк роботи народних засідателів, який був затверджений Рішенням органу місцевого самоврядування, сплинув. Нові народні засідателі призначені ще не були (процедура формування списку народних засідателів визначена ст. 58 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [6]). Нам довелося чекати близько місяця, доки передбачена вищевказаним Законом схема «запрацює». Чи це сприяло захисту прав і інтересів насамперед особи, щодо дієздатності якої стояло питання? Авжеж, ні, зважаючи на певні обставини, які вимагали якомога оперативнішого розгляду цієї справи.

У процесі судового розгляду справи ми жодного разу не бачили народних засідателів, усі процесуальні питання з’ясовувалися із суддею, який був і об’єктивним, і компетентним. У результаті судового розгляду справи, заслухавши пояснення заявника, проаналізувавши позицію органу опіки і піклування, дослідивши письмові докази й висновок експерта-психіатра, суд дійшов висновку щодо необхідності визнання особи недієздатною. Але швидко отримати рішення суду нам так і не вдалося, оскільки його мали підписати ще два народні засідателі. Тобто, відверто кажучи, на сьогодні участь народних засідателів у цивільному процесі, зокрема в розгляді справ про визнання фізичної особи недієздатною, дуже часто є фікцією, у результаті це призводить до зайвої бюрократичної тяганини, яка, зрозуміло, не сприяє захисту прав, свобод та інтересів громадян.

Інший неоднозначний аспект стосується правила, передбаченого ст. 237 ЦПК України, щодо осіб, котрі можуть бути заявниками по цій категорії справ. Указаному питанню багато уваги приділив авторський колектив монографії за редакцією В. В. Комарова «Окреме провадження». У цій науковій роботі було наголошено, що суб’єктний склад щодо визнання особи недієздатною, указаний у ч. 3 ст. 237 ЦПК України, відмітний від передбаченого ч. 1 ст. 237 ЦПК України обмеження цивільної дієздатності фізичної особи й містить таких членів сім’ї та близьких родичів потенційно недієздатного: батьків, дітей, одного із подружжя незалежно від того, чи мешкають вони разом із цією особою та чи перебувають на її утриманні, а також інших родичів і непрацездатних утриманців, які мешкають із нею однією сім’єю, близьких родичів, юридично заінтересованих у порушенні справи, навіть коли вони мешкають окремо від цієї особи [10, с. 71].

Зрозуміло, що до вищевказаного кола осіб належать також органи опіки і піклування та психіатричний заклад, де перебуває або проживає фізична особа.

Досліджуючи правила ст. 237 ЦПК України, ми хотіли б звернути увагу на те, що законодавець розмежовує коло осіб, які можуть бути заявниками у справах про визнання особи недієздатною і про обмеження цивільної дієздатності особи, однак жодним чином не конкретизує, хто може звертатися до суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи [4].

Логічно міркуючи, робимо висновок, що ті особи, які можуть клопотати про визнання особи недієздатною, можуть і, навпаки, звертатися до суду щодо поновлення дієздатності фізичної особи. Тобто, варто орієнтуватися на суб’єктний склад, передбачений ч. 3 ст. 237 ЦПК України. Причому з конструкції статті випливає, що цей перелік є вичерпним.

Однак рішенням Європейського суду з прав людини від 30. 05. 2013 р. у справі «Наталія Михайленко проти України» констатовано протилежне. Суть справи полягала в тому, що Н. Михайленко була визнана рішенням Сімферопольського районного суду недієздатною. Через певний час вона звернулася до суду із заявою про скасування рішення суду про визнання її недієздатною й поновлення її цивільної дієздатності. Однак усі інстанції судів загальної юрисдикції в Україні стояли на тому, що її заява має бути повернена без розгляду з тих підстав, що вона не має права самостійно звертатись до суду з такою заявою

Однак коли Н. Михайленко звернулася до Європейського суду з прав людини, він установив, що відсутність у заявниці можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності призвела до того, що це питання не розглядалося судами взагалі. Європейський суд з прав людини в своєму рішенні зазначив, що «відсутність судового розгляду цього питання, яка серйозно вплинула на численні аспекти життя заявниці, не можна виправдати легітимними цілями, що лежать в основі обмеження доступу до суду осіб, визнаних недієздатними» (п. 40). За таких обставин Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що ситуація, у якій опинилася заявниця, призвела до відмови у правосудді щодо можливості забезпечення перегляду її цивільної дієздатності, тобто було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (який установлює, що кожен має право на розгляд його справи судом).

Європейський суд з прав людини наголошує, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов’язаної з його або її правами й обов’язками цивільного характеру (рішення від 21. 02. 1975 р. у справі «Гол- дер проти Сполученого Королівства» (п. 36)). На це «право на суд», у якому право на доступ до суду є одним із його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним (рішення від 13. 10. 2009 р. у справі «Салонтаджі- Дробняк проти Сербії» (п.