Деякі практичні аспекти розгляду судом справ про визнання фізичної особи недієздатною

Це рішення вже не раз було предметом дискусій у наукових колах та аналізу з погляду науки цивільного процесуального права. Однак наразі законодавець не імплементував міжнародні норми в національне цивільне процесуальне законодавство, хоча вони, як відомо, визнаються в Україні превалюючими.

Також варто наголосити, що, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», за подання заяви про визнання фізичної особи недієздатною судовий збір не справляється [12]. Указана норма логічно співвідноситься з ч. 2 ст. 240 ЦПК України, де йдеться про те, що судові витрати (до яких належить і судовий збір), пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, зараховуються на рахунок держави.

Хоча це правило не є абсолютним щодо всіх категорій справ у порядку окремого провадження.

Водночас необхідно відзначити, якщо під час судового розгляду справи в окремому провадженні суду стане зрозуміло, що заявник безпідставно звернувся до суду й діяв недобросовісно, він може стягнути із заявника всі судові витрати.

За загальним правилом особа вважається недієздатною з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Але варто мати на увазі, що, відповідно до ч. 2 ст. 40 ЦК України та п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВС України) «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним», якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним договору, суд на прохання осіб, котрі беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною [3].

Це положення є особливо важливим у ситуаціях, коли, наприклад, особа, яка страждає на хронічний, стійкий, психічний розлад, не усвідомлює значення своїх дій, але не визнана в судовому порядку недієздатною, зареєструвала шлюб або оформила кредитний договір у банку (варто зазначити, що останнім часом в Україні фінансово-кредитні установи не є особливо ретельними у виборі позичальників). У разі визнання особи недієздатною з дати підписання нею кредитного договору в її опікуна з’являється можливість звернутися до суду з позовною заявою про визнання такого договору недійсним, що означатиме насамперед те, що банк не матиме змоги стягнути з позичальника відсотки за користування кредитом і застосувати штрафні санкції за невиконання умов договору, які часто перевищують саме тіло кредиту. Наслідком визнання кредитного договору недійсним буде необхідність повернення суми кредиту.

Але варто мати на увазі, що в указаній ситуації кредитний договір є оспорюваним правочином (тобто таким, що його недійсність прямо не встановлена законом, але його дійсність заперечується на підставах, установлених законом), а відповідно до п. 7 Постанови Пленуму ВС України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право- чинів недійсними» від 06. 11. 2009 р. № 9, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину [13]. Тобто, якщо позивач у позовній заяві проситиме тільки визнати недійсним кредитний договір, то суд не зобов’язаний застосовувати наслідки визнання його недійсним. Він має таке право, але не обов’язок. Звичайно, варто розуміти, що напевне це питання буде порушуватися представником фінансово-кредитної установи.

Сучасна судова практика щодо визнання фізичних осіб недієздатними зазнала певних змін щодо призначення таким особам опікунів. Раніше вирішення інших питань, крім, власне, визначення ступеня дієздатності особи, зокрема про встановлення опіки, до компетенції суду не входило. Це питання належало до компетенції органів опіки і піклування. На сьогодні, відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦК України, суд установлює опіку над фізичною особою в разі визнання її недієздатною та призначає опікуна за поданням органу опіки і піклування [1]. Тобто, суд може відразу в рішенні про визнання фізичної особи недієздатною призначити їй опікуна, якщо заявник про це клопотав у заяві та якщо орган опіки і піклування надав висновок про доцільність призначення опікуном саме особу, вказану в заяві. Зрозуміло, що зазвичай заявник указує в заяві себе як потенційного опікуна недієздатного. У такому випадку особа вважатиметься опікуном із моменту набрання законної сили рішенням суду. Якщо ж висновок органу опіки і піклування не збігається із проханням заявника, суд може відмовити заявнику у призначенні його опікуном, залишивши цепитання на вирішення органу опіки і піклування, якому доведеться повторно звертатися до суду про встановлення опіки.

У зв’язку з викладеним необхідно уточнити: якщо заявник клопотав про визнання фізичної особи недієздатною з дня укладення цією особою певного правочину й водночас просив суд призначити його опікуном, то потрібно розуміти, що навіть якщо фізична особа буде визнана недієздатною з якогось моменту, визначеного в заяві, опікунство не може встановлюватися за минулий час, днем призначення опікуна є день набрання законної сили відповідним рішенням суду. Адже інститут опікунства охоплює належність особі прав та обов’язків, визначених ЦК України, як опікуну. Виходячи з принципів справедливості й розумності цивільного права, права, а особливо обов’язки не можуть призначатися за минулий період.

Зрозуміло, що під час наукового дослідження нам удалося зупинитися лише на окремих проблемних питаннях процедури визнання особи недієздатною. Однак у результаті ми з упевненістю можемо підсумувати, що лаконічність цивільної процесуальної форми в окремому провадженні не завжди є виправданою. Крім того, варто пам’ятати, що процесуальне законодавство є динамічним, воно насамперед має відповідати суспільним викликам, новим тенденціям розвитку процесуальної науки й удосконалюватися внаслідок приведення його до міжнародних стандартів. Метою окремого провадження, як і цивільного процесу загалом, є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних і юридичних осіб. Саме в цьому напрямі має рухатися законодавець щодо вдосконалення процедури визнання особи недієздатною, адже наслідки такого рішення суду мають величезне значення для конкретних людей.

Ключові слова: окреме провадження, недієздатність, народні засідателі, недійсний правочин, опікун.

Стаття присвячена дослідженню окремих аспектів визнання судом фізичної особи недієздатною. Зокрема, проаналізована доречність участі народних засідателів під час розгляду заяви про визнання особи недієздатною. З'ясовані основні проблеми суб'єктного складу осіб – заявників із цього питання, визначені деякі особливості призначення опікуна над недієздатним тощо.

Статья посвящена исследованию отдельных аспектов признания судом физического лица недееспособным. В частности, проанализирована уместность участия народных заседателей при рассмотрении заявления о признании лица недееспособным. Выяснены основные проблемы субъектного состава лиц – заявителей по данному вопросу, определены некоторые особенности назначения опекуна над недееспособным и т. д.

The article investigates some aspects of court's recognition individual as an incompetent. In particular, there were analyzed the appropriateness of the participation of people's assessors when the application about recognition as incompetent is considering, the main problems of person's subject composition – the applicants, identified some features of the appointment of the incompetent's guardian and so on.

 

ЛІТЕРАТУРА