До питання про співвідношення права на приватність артистів-виконавців і права на свободу слова

Названими приписами не охоплюється правове регулювання права на приватність в Україні. Як зазначає Р. О. Стефанчук, у ЦК України міститься «розгалужений перелік особистих немайнових прав, які сприяють особі в охороні її приватної сфери». Ідеться про право на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК України), на особисті папери (ст. 303 ЦК України) і розпоряджання особистими паперами (ст. 304 ЦК України), на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України), на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України), захист інтересів фізичної особи під час проведення фото -, кіно-, теле- та відеозйомок (ст. 307 ЦК України), охорону інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах (ст. 308 ЦК України), та ін. [5, с. 70].

Право на приватність закріплене й більшістю національних законодавств країн світу. Цікавим є підхід до розуміння права на приватність (privacy right) у США, яке стало окремим правом у цій країні порівняно недавно. Як зазначають дослідники, поштовхом до розвитку доктрини приватності в США стала публікація в 1890 р. статті С. Ді Воррена та Л. Ді Брандейс, у якій автори наголосили на посиленому втручанні засобів масової інформації в особисте життя приватних осіб [6, с. 306]. Пізніше це право було трансформоване в «право бути залишеним у спокої». Класичним підходом до розуміння змісту права на приватність у США є доктрина В. Проссера, на думку якого, до права на приватність варто включати такі складові: захист проти втручання в особисті справи особи; уникнення розкриття обставин життя фізичної особи, які б вона хотіла залишити в таємниці; захист проти обмови особи в очах громадськості; право на отримання компенсації за використання імені чи індивідуальності особи (зазвичай задля комерційної вигоди) [7, с. 186]. Наразі право на приватність законодавчо закріплене майже в усіх штатах США. Дослідження праць українських правників

свідчить про запозичення надбань американської доктрини, зокрема й самого терміну «прайвесі». Іноді термін «прайвесі» ототожнюється з правом на недоторканність приватного життя [8], проте вчені переважно розмежовують ці поняття. Наприклад, В. С. Бобрик вважає, що приватність вказує «не на межі особистого життя, а на межі дозволеного втручання в цю сферу», які і є предметом правового регулювання. Тому автором обґрунтовується ідея про трансформацію поняття «особисте життя» в поняття «приватність» [9, с. 58].

Становить інтерес зміст права на приватність. Аналіз ст. 8 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод свідчить про наявність таких чотирьох елементів права на повагу до приватного й сімейного життя: право на повагу до приватного життя; право на повагу до сімейного життя; право на повагу до свого житла; право на повагу до кореспонденції [1]. Українські правники зазвичай досліджують зміст права на приватність через призму практики Європейського суду з прав людини. Так, С. Т. Мішуровська включає до поняття «приватне життя» походження, стать, прізвище, ім’я, громадянство, здоров’я, дієздатність, збереження власної цілісності, репродуктивні права, довкілля, житло, шлюб, право використання комп’ютерного електронного простору та спілкування через Інтернет [10]. Виділяються також такі складові, як право на культурну самоідентифікацію, захист здоров’я від впливу радіації, доступ до нерухомості, рівень шуму в допустимих межах та ін. [11, с. 33-34]. Інші вчені відносять до змісту цього права соціальну активність, професійні взаємовідносини та спілкування з іншими особами за допомогою електронних засобів [12, с. 122]. Оригінальні підходи до змісту права на приватність пропонуються В. Серьогіним [8, с. 95-96] та Р. О. Стефанчуком [5, с. 72].

На нашу думку, таке розмаїття законодавчих і доктринальних підходів до розуміння змісту права на приватність свідчить лише про те, що вичерпний перелік складових цього права надати навряд чи можливо. Ця позиція знайшла своє відображення в Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч. ч. 1, 2 ст. 32, ч. ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України [13]. Конституційний Суд України виходив із того, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті й сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними й реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового й немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне й сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб.

Що стосується права на приватність артистів-виконавців, то воно має певні особливості, оскільки внаслідок своєї діяльності вони можуть зазнавати посиленого втручання у своє приватне життя. Як зауважується в п. 6 Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі – Резолюція) [14], для певної частини ЗМІ подробиці особистого життя стали надзвичайно вигідним предметом купівлі -продажу. Їх жертвами переважно стають публічні особи, оскільки такі подробиці слугують гарним стимулом для продажу.

У доктрині цивільного права досить давно простежується ідея віднесення артистів-виконавців до публічних осіб. Наприклад,