Досвід країн Азійсько-Тихоокеанського регіону із забезпечення енергетичної безпеки

У фаховій літературі виділяється декілька шляхів забезпечення енергетичної безпеки Китаю, з них найбільш продуктивними є такі: 1) лібералізація економіки; 2) використання вугілля для виробництва електроенергії та імпорту нафти в транспортуванні. Крім того, указується на сумнівність використання військових засобів для полегшення енергетичних потреб

Китаю, які будуть контпродуктивними, дорогими та викличуть нестабільність у регіоні [11, с. 39-40].

Одним зі шляхів забезпечення енергетичної безпеки є дипломатичний, використання «нафтової дипломатії» та двосторонньої домовленості з великими виробниками-експортерами нафти, такими як Саудівська Аравія, Іран, Росія. Це прагматичний підхід, орієнтований на бізнес-інтереси та зниження залежності від постачання нафти. Забезпеченню енергетичної безпеки Китаю буде більше сприяти співробітництво, а не конфронтація в енергетичній сфері. Китайський уряд уже приступив до роботи з регіональними та міжнародними структурами й надалі буде співпрацювати з ними. Передбачається більш широке співробітництво Китаю та МЕА.

Інші шляхи забезпечення енергетичної безпеки Китаю називають науковці Університету Райса (Хьюстон, штат Техас), зокрема Ф. Вон дер Мен- ден, А. Тома: сприяння розвитку взаємовигідного обміну з іншими країнами технологіями у сфері використання поновлюваних джерел енергії та альтернативної енергетики: Китай лідирує у виробництві вітряків, фо- тоелектропанелей, розумних мереж електропостачання, генеруючи майже стільки ж електроенергії з води, вітру та сонячного світла, як усі електростанції Франції та Німеччини разом [12].

Проблеми енергетичної безпеки Китаєм передбачається вирішувати через двосторонні та багатосторонні договори про експлуатацію нафти та газові ресурси в прикордонній зоні, реалізацію регіональних програм постачання енергії. Також у перспективі можливим є підключення до таких домовленостей центральноазіатських республік: Далекого Сходу в Росії, Японії та Південної Кореї. Враховуючи багатогранний характер енергетичної безпеки, багатосторонні угоди між країнами та регіонами будуть відігравати все більш і більш важливу роль у забезпеченні доступності до енергетичних ресурсів, їх експлуатації та споживання. Проте такі проекти Китаю буде складно реалізувати через історичні підозри щодо його геопо- літичних та військових намірів [13, с. 31].

Сьогодні, як і раніше, Китай залежить від поставки нафти із шести країн: Саудівської Аравії, Анголи, Ірану, Росії, Оману, Судану. Деякі дослідники вважать, що в цьому разі можуть зіткнутися інтереси США та Китаю щодо енергоресурсів. Проте, на думку М. Мейден, Китай не має ні наміру, ні можливостей для захисту своїх інтересів у всьому світі. Окрім того, Китай не готовий взяти на себе роль Сполучених Штатів Америки як постачальника суспільних благ, таких як свобода судноплавства в міжнародних водах або забезпечення стабільності в країнах-виробниках [9]. Зауважимо, що для Китаю не має значення політичний режим у країні-експортері нафти.

Отже, на наш погляд, деякі шляхи забезпечення енергетичної безпеки Китаю варті запозичення: вирішення існуючих проблем максимально дипломатичним шляхом; укладення регіональних угод щодо співробітництва із забезпеченням енергоресурсів; вкладання інвестицій у зарубіжні проекти видобутку нафти та розвиток діючої інфраструктури.

Республіка Корея не має необхідної власної енергетичної сировини, тому повністю залежить від імпорту енергоносіїв та є одним з основних глобальних імпортерів невідновлюваних і викопних енергетичних ресурсів. Республіка Корея займає п’яте місце за величиною імпорту нафти (за даними МЕА 2012 р.) [1, с. 9], друге за величиною імпорту зрідженого природного газу та вугілля, шосте за імпортом радіоактивного елемента урану. Нині ЗПГ покриває близько 25% від загального обсягу споживання електроенергії в Південній Кореї, тоді як вугілля та ядерні реактори становлять 40% і 30% відповідно, а нафта лише 3%. Енергетична політика Республіки Корея зумовлюється такими факторами: 1) нестачею ресурсів; 2) залежністю від імпорту; 3) географічними обмеженнями у виборі енергоносіїв (близькі сусідні країни є також імпортерами, що зумовлює дорогу поставку з Близького Сходу) ; 4) вразливістю в геополітиці (завжди ймовірними є зриви в постачанні) [14, с. 108-12].

У лютому 2013 р. Уряд Південної Кореї прийняв «6-й Базовий план довгострокового попиту і пропозиції на електроенергію». Він, по-перше, передбачає скорочення споживання електроенергії на 15 відсотків, що зведе до мінімуму будівництво нових об’єктів енергетики; введення системи погодинної ставки тарифів на електроенергію в залежності від ситуації з поставками; залежність і сезонність ціни на неї та паливо; по-друге, планується збільшити резервні запаси енергоносіїв із метою захисту країни від перебоїв у їх постачанні, зокрема, в обсязі 22% від загальної потреби в електроенергії; по-третє, збільшити та розширити виробництво поновлюваних джерел енергії, які мають становити 12% від усього споживання енергії на 2027 р., що забезпечить зменшення викидів шкідливих речовин у навколишнє середовище. Передбачається збільшити та розширити компенсацію населенню, яке проживає поряд із такими об’єктами [15, с. 78]. Енергетична політика Південної Кореї спрямована на досягнення сталого економічного зростання, забезпечення стабільного енергопостачання та попиту шляхом реалізації заходів із диверсифікації джерел енергії, скорочення використання викопного палива, сприяння розвитку відновлюваної енергії.

Висока залежність від зовнішніх ресурсів диктує необхідність забезпечення енергетичної безпеки країни насамперед за чотирма напрямами: скорочення енергоємності економіки; здійснення диверсифікації енергобалансу; розширення географії імпорту енергоносіїв; нарощування стратегічних резервів нафти. Проте існуюча на сьогодні структура промисловості, у якій значне місце займають енергоємні галузі (металургія, нафтопереробка, машинобудування, суднобудівна, виробництво будівельних матеріалів), не дозволяє істотно знизити витрати енергії. Найбільш ефективним напрямом забезпечення енергоресурсів є географічна диверсифікація джерел енергії [16]. Для Південної Кореї основним постачальником нафти є Близький Схід (звідти імпортується більше двох третин імпорту сирої нафти). З огляду на факт залежності від одного регіону в поставках Сеул прагне збільшити імпорт енергоресурсів із Південно-Східної Азії, Африки та Латинської Америки, заохочує державні й приватні компанії отримати пакети акцій у розвідці іноземного виробництва енергії [17].

Щодо ядерної енергетики політика уряду є багатовекторною: 1) відмічається швидкий розвиток ядерної енергетики, Республіка Корея має найвищу щільність ядерних реакторів у світі (23), за рахунок ядерної енергетики задовольняються побутові потреби населення; 2) ядерні технології в довгостроковій перспективі передбачається активно експортувати (Республіка Корея вже має підписані довгострокові контракти на будівництво чотирьох ядерних реакторів до 2020 р. з Об’єднаними Арабськими Еміратами, контракт на будівництво ядерного дослідницького реактора з Йорданією, меморандум про взаємопорозуміння щодо співпраці з ядерними проектами з Туреччиною [17]; 3) з іншого боку, ставиться завдання зменшити залежність від ядерної енергетики, якщо раніше планувалося забезпечення нею енергії на 41% від загального обсягу енергобалансу до 2035 р., то зараз планується лише 29%. Розвиток відновлювальних джерел у виробництві електроенергії потребує величезних інвестицій і тривалого часу, тільки 8% енергобалансу країни походить від гідроелектроенергії та 3% від інших поновлюваних джерел енергії, таких як сонячна, вітрова, біомаса [14, с. 108-112].

Рекомендації МЕА Уряду Південної Кореї у 2012 р. спрямовані на розроблення комплексної енергетичної стратегії з включенням послідовних політичних заходів, указівкою ролі та обов’язків міністерств та відомств; підвищення конкурентного, ринкового підходу в розвитку електроенергич- ного сектора та сектора природного газу; зміцнення всього ланцюга поставок; встановлення чіткого графіку ринкового ціноутворення; тарифної реформи; розвиток ринкових механізмів щодо стимулювання технологій із низьким вмістом вуглецю та зниження попиту на енергію; просування нових та відновлюваних джерел енергії; комерціалізації результатів досліджень, продовження участь у міжнародних дискусіях із питань енергетичної безпеки [1, с. 28].

Висновки. Отже, серед напрямів забезпечення енергетичної безпеки в країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону виділимо як найбільш для них ефективні такі: 1) намагання вирішити проблеми із забезпеченням імпорту нафти дипломатичним шляхом через насамперед співробітництво як із країнами Близького Сходу, так і через укладення регіональних угод; 2) інвестування в зарубіжні проекти виробництва енергоресурсів; 3) стимулювання розвитку прогресивних енергозберігаючих технологій та їх впровадження в приватний сектор домогосподарств; ширше використання альтернативних джерел енергії. Проаналізований досвід забезпечення енергетичної безпеки країн Азійсько-Тихоокеанського регіону вартий запозичення Україною, яка також потерпає від імпорту енергоносіїв.

 

ЛІТЕРАТУРА: