Дунайські князівства на шляху до незалежності: невдалі спроби 1856-1857 рр.

 

Березовська В. В.,

 

Аналізується політика великих європейських країн – Франції, Англії, Австрії, Росії, а також Туреччини щодо питання про можливість надання незалежності та політичної самостійності Дунайським князівствам. Після закінчення Східної (Кримської) війни питання об’єднання румунських земель набуває нового звучання та стає одним з головних у європейській дипломатії. На жаль, жодна з європейських країн не бажала дійсного об’єднання румунських земель, тому перші спроби вирішити це питання та провести вибори до самостійних урядів закінчилися безрезультатно. Не зважаючи на умови Паризького миру (1856р.) та наступні розпорядження турецького уряду, вирішити це питання протягом 1856-1857рр. так і не вдалося.

Ключові слова: Дунайські князівства, румунські землі, уніоністський рух, європейська дипломатія, Паризький трактат.

Протягом кількох століть землі Дунайських князівств знаходились під владою турецьких феодалів. Довготривале панування турок у регіоні було серйозною перешкодою для розвитку економіки країни, гальмувало створення національної держави. Лише поступовий визвольний рух румунського народу призвів до послаблення влади Порти в князівствах [16, с. 149]. Проте у Туреччини з’явилось багато послідовників: Балкани були тим перехрестям, де стикались інтереси більшості європейських країн. Протягом тривалого часу «східне питання» було одним з актуальних в європейській дипломатії.

Проте реальні умови для повного, остаточного визволення Молдавії та Валахії від суверенітету Порти з’явились в 50-70-х рр. XIX ст. Об’єднанням Молдавського та Валаського князівств в 1859 р. було закладено основи єдиної національної румунської держави.

Актуальність проблематики даної статті визначається тим, що історія Румунії кінця 50-х рр. XIX ст. в сучасній українській історичній науці – одна з малодосліджених тем. До того ж, нової актуальності та сучасного значення набуває необхідність аналізу ролі та місця європейських держав у процесах протистояння агресору та допомоги в отримання незалежності.

Питання об’єднання Дунайських князівств і утворення Румунської держави на сьогодні має певні історіографічні надбання. Окремі аспекти теми в тій чи іншій мірі були предметом уваги з боку істориків. Серед досліджень початку ХХ ст. ми виділяємо роботу Н. Борецького- Бергфельда [2], а також збірку статей під редакцією Е. Лавісса та А. Рамбо [14]. Названі автори були фактично одними з перших, хто спробував визначити місце та роль європейських країн в процесі набуття незалежності Румунією. Праця істориків В. Гросула та Є. Чертана [8] висвітлює відношення західноєвропейських держав до боротьби Молдавії та Валахії за об’єднання та незалежність. Питання об’єднання Дунайських князівств знаходилися також в полі зору румунських істориків Н. Аденілоане [1], К. Джуреску [9].

Серед істориків радянського та сучасного періоду найбільш активно займався даною проблематикою В. Виноградов – автор кількох монографій та чисельних наукових статей з означеної теми [3-7], в яких міститься огляд соціально-економічних та політичних передумов об’єднання Молдавії та Валахії, аналіз боротьбу європейських держав навколо цього питання. Серед сучасних досліджень можна відзначити праці А. Кулакова [17], В. Дроздова [10].

Зміни сучасних реалій європейської системи загальної безпеки, потреба в комплексному дослідженні процесу об’єднання Дунайських князівств потребують подальшого комплексного узагальнення та об’єктивної оцінки політики європейських країн щодо означеного процесу.

Після закінчення Східної (Кримської) війни (1853-1856 рр.) питання про об’єднання румунських земель набувають нового звучання. Категорично проти об’єднання Дунайських князівств виступала Туреччина, яка побоювалася, що отримання князівствами незалежності може стати «поганим» прикладом для інших країн Балканського півострову [4, с. 62]. Англія, не бажаючи порушувати свої давні торговельні зв’язки с Портою, висловлювалася також проти незалежності князівств.

Аналогічної точки зору дотримувалася й Австрія, яка ще під час війни захопила території Молдавії та Валахії, й розраховувала затриматися тут надовго. Тому надання незалежності Дунайським князівствам не входило в плани Габсбургів [15, с. 47].

Франція, прагнучи витіснити Англію, Австрію, Росію, намагалася поставити під економічний та політичний контроль Молдавію та Валахію [3, с. 114-115]. В березні 1855 р. на конференції послів держав у Відні французький делегат запропонував створення єдиної Румунської держави, чим викликав невдоволення з боку турецького, англійського, австрійського представників. Справедливості раді зауважимо, що французи не були послідовними та беззаперечними прибічниками об’єднання Дунайських князівств, а розглядали їх лише як «розмінну карту» в своїх дипломатичних комбінаціях [13, с. 556].

Російська імперія також намагалася вигідно використати вирішення питання про надання Молдавії та Валахії незалежності, розраховуючи, що, з одного боку, це послабить владу Туреччини, а з іншого – не дозволить Австрії хазяйнувати в князівствах [11, с. 171]. Окрім цього, російським дипломатам не давала спокою думка про шляхи розколу антиросійської коаліції, що існувала на той час в Європі, й перспектива посварити Англію та Францію, вміло використавши питання щодо Дунайських князівств, видавалася досить реальною. До того ж, підтримка ідеї незалежності князівств, дозволяла Росії підкріпити свій «визвольний імідж», позиціонувати себе в очах європейської спільноти як захисника балканських народів, їх визволителя від Туреччини [12, с. 347].

Ось як ці події були описані на сторінках газети «Одесский вестник»: «... Порта та Австрія... проголошують себе проти проекту об’єднання князівств; англійський посол інтригує. французький посол голосно підтримує думку про необхідність на користь об’єднання обох князівств в одне; представники інших держав не виявили ще позитивних думок з цього предмету. «. Про плани російського уряду