Дунайські князівства на шляху до незалежності: невдалі спроби 1856-1857 рр.

Паризький конгрес 1856 р. не дав чіткої відповіді на питання щодо незалежності Дунайських князівств, хоча частина статей підсумкового документу стосувалася саме цього питання.

Так, в статті XXIII йшлося лише про утворення Європейської комісії в Бухаресті, яка разом з комісаром Туреччини повинна була «дослідити теперішнє положення князівств та запропонувати основи їх подальшого устрою» [23, с. 28]. Наступна стаття зобов’язувала султана скликати в кожному князівстві Диван, для того щоб з’ясувати точку зору різних верств населення князівств щодо остаточного устрою цих держав. Стаття XXV вимагала від султана повідомляти про свої висновки Європейську комісію, якій доручалося самостійне прийняття «остаточного рішення», яке в свою чергу мало бути погоджено з Туреччиною. Остаточна домовленість повинна була перерости в Конвенцію по Дунайським князівствам, яку «повинні були підписати» основні європейські країни [23, с. 30-31]. І лише після цього, султанський указ набував законної сили. Зрозуміло, що така заплутана та багатоступенева процедура вирішення питання долі Дунайських князівств, гальмувала процес їх об’єднання.

З одного боку проголошуючи незалежність Дунайських князівств, європейські країни намагалися максимально звузити можливості використання ними своєї незалежності. Це проявилось в чисельних обмеженнях:

• князівства залишились «під верховною владою Порти» при гарантіях з боку європейських держав, що підписали угоду;
• Туреччина зобов’язувалась «залишити в цих князівствах незалежне та національне управління,... свободу віросповідання, законодавства, торгівлі, судноплавства», хоча при цьому залишала за собою право втрутитися у внутрішні справи Дунайських князівств у випадку «порушення спокою в державах»;
• при дозволі на існування національної армії, необхідно було погоджувати її використання [23, с. 31].

Таким чином, Паризький трактат 1856 р. не вирішив питання про об’єднання Дунайських князівств, а передав його на розгляд європейській дипломатії та Туреччині. Хоча треба визнати, що цей договір забезпечив певні зовнішньополітичні передумови для створення румунської національної держави.

Після Паризького конгресу в Дунайських князівствах посилився уніоністський рух, в якому взяли участь представники різних верств населення, хоча практично кожна група мала свої плани та задуми щодо реалізації програми незалежності.

Більшість представників торгівельно-промислової буржуазії та консерваторів влаштовувала наявна ситуація, тому вони не бажали проведення в майбутній державі значних реформ. До того ж великі землевласники побоювалися, що реформи можуть зачепити їх інтереси. Частина буржуазії виступала за обов’язкове проведення буржуазно-демократичних перетворень. Активними прибічниками майбутніх реформ виступали також радикали, лідером яких був К. А. Росетті. Більшість селян та міщан схвально ставилися до ідеї незалежності Дунайських князівств, сподіваючись в перспективі на вирішення більшості питань соціально-економічного характеру. Все це робило ідею проголошення незалежності Дунайських князівств досить популярною серед більшості населення регіону та сприяло появі різноманітних товариств, гуртків, об’єднань.

В Молдавії уніоністський рух активізувався наприкінці 1855 р., коли М. Когелнічану почав видання в Яссах газету «Стяуа Дунерій». В середині 1856 р. було створено «Товариство об’єднання», основним гаслом якого стала вимога об’єднання Молдавії та Валахії на чолі з іноземним князем [8, с. 89]. В більшості міст Дунайських князівств виникли уніоністські комітети, які проводили чисельні маніфестації та збори. Не зважаючи на певні утиски з боку Порти, уніоністський рух отримував все більше прибічників, і в другій половині 1856 р. він набув рис «петиційного протистояння». На європейські країни буквально обрушилися петиції від мешканців Молдавії та Валахії з вимогами об’єднання та незалежності. Результатом цієї активної діяльності стало видання в лютому 1857 р. султанського указу про об’єднання урядів Молдавії та Валахії і призначення виборів до об’єднаних органів влади [24, с. 61]. Водночас, під тиском Росії, розпочався вивід турецьких та австрійських військ з території князівств. Ці події активно обговорювалися на сторінках газети «Одесский вестник» [19].

Не зупиняючись докладно на перипетіях виборчої компанії зазначимо, що вибори відбувалися в умовах жорсткого пресингу з боку Туреччини та її прибічників: «Вогорідес (турецький намісник – В. Б.)... намагається шляхом поліцейських заходів заборонити усі приватні та публічні збори прихильників об’єднання», – зазначалося 20 квітня 1857 р. в матеріалах видання [20]. До того ж мала місце масштабна фальсифікації результатів виборів 1857 р. «Одесский вестник» 10 серпня 1857 р. повідомляв про факти фальсифікації виборів при складанні списків виборців. Так, за цими даними, з 3262 осіб духівництва до виборчих списків потрапило 193 особи, а проголосувало 17 осіб; з 3000 великих землевласників до списків потрапило 465, а проголосувало – 207; з 20 тис. дрібних землевласників до списків потрапило 2264, з 12 тис. купців до списків потрапило 1190; а промисловців вищого розряду було лише 11 осіб [21].

На засіданні Міжнародної комісії європейські країни висловили своє занепокоєння ходом виборчої компанії та фальсифікацією виборів в Молдавії [5, с. 181]. Пізніше цей протест оформився у вимогу анулювання результатів сфальсифікованих виборів. Незгода Туреччини призвела до чергової ескалації напруженості в міждержавних відносинах, та навіть розриву дипломатичних відносин [24, с. 96].

Під тиском Англії та Франції Порта скасувала результати виборів, призначивши нові на другу половину 1857 р. Друга спроба обрати новий уряд виявилася більш вдалою: прихильники незалежності та об’єднання отримали більшість голосів. Рішення, прийняті молдавським та валаським Диванами, «Одесский вестник» називав важливою новиною, підкреслюючи, що остаточні бажання молдавського та валаського урядів полягають в: «об’єднання обох князівств в єдину державу; спадковість іноземного принца з вододільного дому; гарантії самостійності та нейтральності території князівств; представництві урядів з однією палатою... « [22].

Однак в черговий раз намагання Дунайських князівств щодо об’єднання наштовхнулося на протидію з боку великих європейських країн. Скориставшись певною неузгодженістю дій між Бухарестським та Ясським диванами, французький уряд (разом з Лондоном і Віднем) висунув умову закриття диванів. В цих обставинах Росія не ризикнула протидіяти європейській трійці висловила підтримку запропонованій ідеї [8, с. 97].

Таким чином ні умови Паризького миру (1856 р.), ні наступні спроби обрання власних урядів для Дунайських князівств на цьому етапі не принесли бажаних результатів. Хоча з іншого боку, невирішеність питання сприяла активізації уніоністського руху в означених регіонах і подальшій боротьбі за створення незалежних держав. Європейські країни вже не могли просто «відмахнутися» від Дунайських князівств: вирішення їх подальшої політичної долі стає одним з актуальних питань європейської дипломатії середини ХІХ ст.