Дискурс наукових положень щодо розвитку ринків праці

Перший макроекономічний аналіз національного господарства був проведений фізіократами в 80-х роках XVIII ст., у навчаннях яких пріоритети ставилися на розвиток сільського господарства, оскільки це єдиний вид економічної діяльності, який є істинним джерелом багатства. Систему поглядів та ідей фізіократів (Ф. Кене, В. де Мірабо, Ж. Тюрго) можна звести до наступних аспектів: багатство створюється не в сфері торгівлі, а в сільському господарстві; суспільство ділиться на три класи: фермери; ремісники, промислові робітники, торговці, прислуга; землевласники; продуктивна праця тільки в сільському господарстві, праця селян; особливу роль відіграє земля: землевласник збирає хліба більше, ніж посіяв зерен; невтручання уряду в природний хід економічного життя. Саме фізіократи і меркантилісти почали суперечку в економічній науці про необхідність і можливість втручання держави в економіку. Фізіократи заперечувалипроти втручання держави, меркантилісти, навпаки, вважали державне втручання у підприємницьку діяльність цілком обгрунтованим.

Головним недоліком цих течій є недостатня увага людині і людській праці. Тому в полеміку з фізіократами і меркантилістами вступають представники класичної політичної економії.

Якщо виокремити витоки ринку праці, слід зазначити, що системний аспект в економічній науці досліджувався, головним чином, з позицій теорії ринку праці, основоположниками якої є представники класичної економічної теорії У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. -Б. Сей тощо. Вчені вважали, що попит і пропозиція на ринку праці збалансовані, також як і на інших ринках. На думку представників класичної школи ринкова система здатна повністю використовувати ресурси в економіці, в тому числі повну зайнятість. Визнавалося, що при деяких обставинах повної зайнятості може і не бути, але притаманна ринковій системі здатність до саморегулювання автоматично відновлює в економіці рівень виробництва і повну зайнятість. Найкращою економічною політикою визнавалася політика невтручання держави у функціонування економіки [2, с. 136]. На думку класиків було розуміння про те, що вартість товару визначається сумою доходів – заробітної плати, прибутку і ренти [3], величина яких корелює з обсягами виробництва, а останні в свою чергу є детермінантами кількості зайнятих і вакантних робочих місць. Економісти класичної школи розуміли, що при нерівномірності розвитку ринку втручання держави у функціонування ринків небажане, але в той же час вони не сумнівалися в автоматичному його регулюванні, тобто що ринковий механізм сам здатен ліквідувати дисбаланс на ринках.

Полярну точку зору про неможливість досягнення автоматичної збалансованості на ринку праці висловив К. Маркс, який показав нерозв'язність внутрішніх протиріч капіталу. Досліджуючи процес накопичення капіталу, він сформулював «капіталістичний закон народонаселення». Робоче населення, на думку дослідника, «виробляючи накопичення капіталу, тим самим в зростаючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням. Це – властивий капіталістичному способу виробництва закон народонаселення» [4, с. 645-646]. В такому випадку теоретичний підхід К. Маркса демонструє взаємозв'язок праці і капіталу в процесі технологічного розвитку. Маючи чітко виражений теоретичний характер, марксистська теорія залишає без уваги деякі питання, що виникають в процесі функціонування ринку праці: чи існують межі зростання безробіття, який механізм взаємодії попиту і пропозиції.

В останній третині XIX ст. виникає неокласичний напрям економічної думки, в історії якого виділяють математичну школу (У. Джеванс, В. Вальрас, В. Парето), школу Д. Гілдера, М. Феддстайна, Р. Холла, основою якої була мінова концепція зайнятості (ціна праці впливає на попит і пропозицію, регулює їх ринкова рівновага), австрійську школу, кембриджську школу, які радикально змінюють економічний погляд щодо ринків праці на Заході та США.

 

 

 

Таким чином, представники перерахованих вище шкіл вважали, що держава не повинна втручатися в регулювання ринку праці, а віддавали перевагу переважно саморегулюванню. Однак у цей же час з'явилися наукові підходи, головним пріоритетом яких було державне регулювання ринку праці. Найбільш помітний внесок у цьому напрямку зробили представники неокласичної теорії, Дж. М. Кейнс і його послідовники, діалектично обґрунтувавши положення про те, що порушення макроекономічної рівноваги є невід'ємна риса ринкової системи [5].

З початку ХХ ст. у світ виходять наукові праці Дж. Кейнса, рецепти якого знайшли своє відображення в економічній політиці багатьох держав. У своїй роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» вчений довів, що безробіття носить не добровільний, а вимушений характер. Фактична ситуація на ринку праці визначається розміром ефективного попиту на ринку споживчих і інвестиційних товарів. «Якщо ефективний попит недостатній, то виникає неповна зайнятість в тому сенсі, що є безробітні, які погодилися б працювати за меншу, порівняно з існуючою заробітну плату» [5, с. 448]. Виходячи з цього, він зробив висновок, що ні пропозиція праці, ні заробітна плата не відіграють провідної ролі в забезпеченні збалансованості ринку праці.

Визнавши нездатність ринкових інструментів ефективно регулювати ринок праці, Дж. Кейнс висунув тезу про необхідність державного регулювання економічних процесів. Розуміючи, що «установа централізованого контролю, необхідного для забезпечення повної зайнятості, потребують, звичайно, значного