Джерела і структура Київського літопису

Отже, джерела і структура Київського літопису ХІІ ст. відзначаються складністю й різноманітністю. Серед його джерел бачимо як південноруські, так і північноруські літописи, якась частина з них реконструюється за реально існуючими літописними текстами. Структурно ж ізвод складається як із традиційних літописних статей, так і з повістей, переважно воїнського характеру. Складачі, особливо ж, редактори джерела, мабуть, відчували незвичність такої його композиції та стилю, що не міг бути єдиним в статтях і повістях. Через це уважний читач без особливого труда вирізнить у складі ізвода великі й малі повісті. Справжніми перлинами і ударними акцентами пам’ятки слід вважати повісті про Ізяслава Мстиславича (1146-1154), клан Ростиславичів, вбивство Андрія Боголюбського (1174), про галицькі події й похід Ігоря Святославича у Половецький степ (1185).

 

 

Наскільки різні стилі «Київського літопису», засвідчують хоча б ілюстрації з часу Мстислава Володимировича, і лаконічність у перекладі подій: «У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в греки, бо вони переступили хресне цілування. У тім же році преставився Ярослав Святославович у Муромі». У 1131 р. Мстислав послав своїх синів Всеволода, Ізяслава, Ростислава на Чюдь. І взяли вони їх, і наклали на них данину». У цьому ж році прийшов митрополит Михаїл. У сей же рік потрусилася земля (місяця) липня. У двадцять і четвертий день, о третій годині дня. У тім же році була освячена церква св. Андрія Янчиного монастиря».

«В літо 6640 (1132) ходив Мстислав на Литву із синами своїми (Всеволодом, Ізяславом, Ростиславом), із Ольговичами, і з Всеволодовом (Давидовичем) городенським, і попалили вони їх та самі вони (Литва) поховалися, а киян тоді багато побила Литва, бо не встигли вони були з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо. У цей же рік була закладена кам'яна церква святої Богородиці, звана Мирогощею. У сей же рік народився у Мстислава син і нарекли його ім'ям Володимир».

Але читаємо той же літопис про період на 20 років пізніше «В літо 1151». Опис подій здійснюється не за роками чи місяцями, а за окремими днями, часто у вільній напівбелетристичній формі Наприклад, про ніч на 6 квітня 1151 йдеться «Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка (через Ірпінь) у борзі, а Борис (білшгородський князь у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони (Бориса) захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білгородці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи «Княже, поїдь», Борис он побіг. І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород».

Відмінними є записи, що робилися при дворі київського князя Святослава Всеволодовича у 1171-1179 рр. Тут кожного разу всі події розглядаються крізь призму Божої волі, Божої милості, підступів диявола.

Уривок з «Літо 1173»: «Через підступ много лукавого диявола, що воює проти християн, отож, Андрій князь, сей такий розсудливий в усіх ділах, доблесний сей, і погубив розум свій, і, нездержливістю розпалившись, у гніві таки й випустив слова похвальби. Адже Богові стидна і мерзенна похвальба і погорда, бо це все було од диявола проти нас, який всіває в серце наше похвальбу і погорду. Як ото Петро говорить «Гордим Бог противиться, а смиренним дає благодать». Отак і збулося слово, яке мовив апостол Петро».

Зрозуміло, що записи при княжому дворі Святослава Всеволодовича містять більше раціональної інформації Але весь хід подій час від часу спрямовується то Богом, то дияволом, особливо з огляду божественного зв'язку зображено князя Андрія Юрійовича Володимирського (Боголюбського).

У 1174 р. Київський літопис так само, як і інші, використовував інше літописання: переяславське, суздальське, чернігівське тощо.

 

 

Під 1187 р. у Київському літописі вперше вжито слово «Оукраина» в такому контексті: коли помер переяславський князь Володимир Глібович («місяця квітня у вісімнадцятий день»), то «покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці», бо «був же він князь у всі переяславці», бо «був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила» («О нем же Оукраина много постона»).

Під 1189 р. у тому ж літописі йдеться про «Україну Галицьку», куди приїхав на княжіння Ростислав Берладничич. Під 1217-1218 pp. у Галицько-Волинському літописі розповідається про те, як князь Данило в поході проти польського князя Лестька «забрав Берестій, і Угровськ, І Верещин, і Столп'є, І Комов, і всю Україну».

Вже пізніше в польській і російській історіографії надали літописній назві «Оукраина» значення окраїни. За польською і російською традицією пішло чимало українських учених, у тому числі й М. Грушевський. Проте таке тлумачення багатьом вченим здається необгрунтованим. Кожного разу зміст літописного тексту стає зрозумілим тільки тоді, коли слову «Оукраина» надається значення країни (польською kraj, російською – страна).

Останнім часом в українській історіографії висловлено припущення, що вже в часи Київської Русі слово «Оукраина» стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ін. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

Київський літопис – дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р. З цього приводу М. Грушевський зауважував: «Бідність відомостей про Подніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мов би то в яких початках історичного життя... «.

 

 

Київський літопис – одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118-1200 років.

Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису – Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

До Київського літопису включено окремі літературні твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис – твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.

 

 

Історія української культури /За загал. ред. Г. Крип'якевича. – К. : Либідь, 1994.

Ковальчук О. В. Українське народознавство. – К. : Освіта, 1992.

Котляр М. Ф. Київський літопис XII століття. Історичне дослідження / НАН України. Інститут історії України. – К. : Інститут історії України, 2009.

Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1989.

Махновець Л. Для сучасників, для пам'яті поколінь. Від перекладача Київського літопису // Київ. – 1984. – № 8.

Приселков М. Д. История русского летописания XI – XV вв. – СПб., 1996.