Екологічна освіта і виховання

Саме підручник повинен бути тією ланкою, яка сполучає шляхи задоволення пізнавальних потреб учня педагогічних намагань вчителя. Хоча, як відомо, один підручник не може задовольнити пізнавальні інтереси учнів, які відрізняються за рівнем природних здібностей. Постає питання, хто ж повинен стимулювати учня до пошуку додаткових знань? Звичайно, живе слово вчителя, яке зможе викликати інтерес до змісту предмета, підтримуючи постійну пізнавальну активність, розширити можливості для самостійної роботи учнів на уроках і в позаурочний час.

Екологізація біологічної освіти дає змогу розглядати природу як єдине ціле з урахуванням характеру і сили збалансованих взаємозв’язків між усіма явищами і процесами, що відбуваються в біосфері планети. Зміст навчальних програм із різних предметів передбачає озброєння учнів знаннями, які мають пряме відношення до проблем охорони навколишнього середовища. Проте це повинно бути не тільки механічна інтерпретація знань з різних предметів, потрібно сприяти формуванню в учнів цілісної картини світу на основі аналітичного і синтезуючого розгляду дійсності. У нашій країні за останні роки зросла увага до екологічного навчання і виховання. Оскільки для молодих школярів найдоступнішою є форма емоційно-естетичного сприйняття природного середовища, то педагогу необхідно знайти способи злиття емоційних почуттів у ставленні до природи з пізнавальними завданнями щодо її вивчення і практичними діями з охорони.

Досить активною формою організації природної діяльності учнів I-III класів з екскурсій, під час яких у них формується позитивні установки, навики спостережливості, орієнтації у позитивних і негативних явищах природному середовищі. Тільки в природі учні можуть конкретно спостерігати зв’язок між предметами та явищами. Екскурсії, навіть у VI класі, створюють словесні образи та ілюструють повніше уявлення про предмети і явища довкілля.

Конкретні уявлення про природу, які створюються в учнів під час екскурсій в наступних класах при вивченні біології і хімії допоможуть розкрити перед ними прості, доступні їхньому розумінню зв’язки між окремими предметами і явищами природи. У старших класах спостерігається розрив між програмними вимогами і фактичними знаннями учнів, не забезпечується єдність їхньої навчальної і позаурочної діяльності.

Відомо: на різних етапах свого життя учні по різному усвідомлюють і сприймають навколишній світ. Тому для досягнення певної мети в екологічній освіті й вихованні важливо брати до уваги як вікові, так і індивідуальні риси характеру, ставлення до навчання, його мотивацію, комплексно підходити до вивчення довкілля з використанням меж предметних зв’язків.

Досвідченні вчителі спонукають учнів активного екологічного мислення за допомогою завдань і запитань типу “ Чому ти так думаєш ? ”,“ Доведи, що … “, в яких певною мірою виявляються пізнавальні потреби, духовні запити, нахили і здібності. Під час розв’язання таких запитань в учнів виникають власні міркування, аналітичні підходи. З метою активізації пізнавальної діяльності учнів учитель використовує репродуктивні, пошукові і творчі завдання. 

 

 

Філософські погляди, суспільні потреби ціннісні орієнтири, відкриття у фізіології, психології та інших науках що до можливостей та специфіки розумового розвитку людини, технічні досягнення людства та впровадження нових інформаційних технологій насамперед впливають на реформування освітньої системи держави. У цих умовах однією з найгостріших проблем дидактики є розробка теорії змісту освіти (ЗО).

Структура та функції ЗО зумовлені суспільно – культурним рівнем розвитку країни та дидактичними закономірностями його формування. Останні відповідають певній моделі освіти. Соціальне заломлення у вигляді освітньої законодавчої бази та досягнення науки в пізнанні процесів розвитку та навчання людини є рушійними силами розвитку ЗО.

У дидактиці можна виокремити два основні підходи до формування та структуризації ЗО : суспільно – центрований та дитино – центрований. У їх основі лежить співвідношення інтересів суспільства та окремої людини. У країнах з низьким суспільно – економічним рівнем розвитку (до них належать в основному країни Африки, Латинської Америки) та у тоталітарних державах переважає суспільно – центрований підхід. Він полягає в тому, що країна забезпечує своїм громадянам лише базовий рівень знань (основи грамотності та ознайомлення з культурною спадщиною). У змісті освіти відбиваються правила та норми поведінки, прийняті у конкретному суспільстві.

У країнах з високим рівнем суспільно – економічного розвитку (наприклад, у країнах “Великої сімки”) та розвинутою системою громадянських прав і свобод переважає дитино – центрований підхід до формування ЗО, основним завданням якого є забезпечення вільного розвитку особистості. ЗО відбиває насамперед інтереси дитини та забезпечує необхідні умови для духовного збагачення особистості. Реалізується такий підхід у гнучкій організації навчальної діяльності. Це створює демократичні умови спілкування усіх суб’єктів освітнього процесу.

Кожен підхід зумовлений освітньою політикою конкретної країни і реалізується відповідно до специфічних рис культурного середовища та традиції. ЗО постійно розвивається, змінюється його структура, технологія добору та оновлення.

Однією з найголовніших у структуруванні, доборі, оновленні та