Екологічний туризм як системне явище: обґрунтування сутності та складових формування

Визначення, прийняте Всесвітньою Туристичною Організацією (ВТО), вказує на стійкий розвиток екотуризму, коли природні та культурні його форми використовуються і, разом з тим, зберігаються для використання в майбутньому. Екологічний туризм у контексті стійкого розвитку (sustainable ecotourism) передбачає раціональне використання та відтворення екологічних ресурсів, а також збереження етнокультурного середовища [6]. Це до певної міри обмежує залучення до екотуризму природно-промислових видів діяльності (полювання, рибальство, збирання грибів і ягід з метою продажу та заготівлі) тому, що неконтрольований збір природних багатств призводить до порушення природного балансу.

Міжнародний Союз Охорони Природи та природних ресурсів (МСОП) визначає ще одну складову екологічного туризму – територія на якій проходить відпочинок. Згідно цього підходу подорож повинна проходити по відносно недоторканих природних територіях. Слід зауважити, що більшість недоторканих природних територій є природоохоронними. В українському законодавстві розвиток туристичної діяльності на заповідних територіях не передбачено. Тому перед організаторами екологічного туризму постає проблема обмеження рекреаційних навантажень на природні комплекси заповідних і природоохоронних територій.

Серед українських вчених Дмитрук О. Ю. розглядає теоретико-методологічні та практичні аспекти формування, функціонування та розвитку екологічного туризму як цілісної системи урбокомпенсаційного природокористування. Автор розширяє межі територій екологічного туризму, стверджуючи що будь-який вид туризму, який розвивається у природному середовищі, може бути екологічним [5].

Необхідно відмітити, що розглянуті вище трактування не мають єдності щодо території на якій безпосередньо проходить відпочинок. Це не дозволяє отримати точні статистичні дані розвитку екотуризму. Тому експерти ВТО в підрахунку прибутків від різних видів туризму використовують «туризм, орієнтований на природні туристичні ресурси», або «природний туризм» (nature based tourism), куди і відносять й екотуризм. Із-за такої багатогранності деякі туристичні фірми відмовились від використання терміну, так як він розуміється різними групами споживачів по-різному.

Як бізнес, або індустрія, туризм зараз потрапив під рубрику відповідальних методів ведення бізнесу – тому і «відповідальний туризм».

Останніми роками в Україні активно розвивається зелений туризм. Проте «зелений» відрізняється від «екологічного» туризму насамперед територією подорожі. Не можна стверджувати, що зелений туризм розвивається на відносно недоторканих господарською діяльністю територіях, не ставляться високі вимоги щодо охорони оточуючого середовища. Цей вид туризму, що сприяє розвитку малого бізнесу в аграрних регіонах і дає змогу міським мешканцям цікаво та змістовно відпочити у сільській місцевості. У селі туристи мають змогу ознайомитись з українською народною культурою – піснями, танцями, кухнею, звичаями та обрядами.

Багатогранність визначень свідчать про те, що цей напрям знаходиться в стадії формування. Відсутність чіткого визначення вносить плутанину в оцінку туристичних потоків, відповідність території тій чи іншій формі рекреації.

Серед причин того, що поняття «екотуризм» не має єдиного чіткого визначення, є неправильне використання слова сучасними маркетологами для залучення туристів, орієнтованих на природу та активний відпочинок. Більшість таких туроператорів охорона природного середовища не цікавила. Екотуризм виник в результаті появи нових суспільних потреб у вивченні та охороні природи, культурної спадщини, а саме в результаті попиту.

Формуючи визначення екотуризм необхідно поєднати шість важливих складових цього поняття:

• організаційної – забезпечення повноцінного відпочинку на мало зміненій людиною території;
• відновлювальної або лікувально-профілактичної, спрямованої на відновлення фізичних та духовних сил туриста, лікування;
• пізнавальної, пов’язаної з вивченням природи, отриманням туристами нових навиків та знань;
• соціально-екологічної – усвідомлення важливості збереження місцевої культурної спадщини та різноманіття природних ресурсів для місцевого населення та майбутніх туристів. Участь туристів та туроператорів у різноманітних заходах по збереженню та захисту природного середовища;
• фінансово-економічної – підвищення рівня економічної стійкості області, створення додаткових джерел доходів для місцевих жителів;
• етнографічної – відновлення та збереження етнокультурного середовища.

Із числа приведених критеріїв екологічно орієнтованого туризму ми виділили ті, які найчастіше зустрічаються в визначеннях. Отримане таким чином синтетичне визначення можна сформулювати так: екотуризм – це вид туризму, який базується на туристичному попиті, але з врахуванням пропускної здатності території, розвивається і функціонує на відносно недоторканих господарською діяльністю природних територіях, з дотриманням природоохоронних норм і технологій при виконанні екологічних турів і програм; основними мотивами його є екологічна освіта серед широких мас населення, економічні перспективи розвитку регіону (області), підвищення життєвого рівня місцевого населення.

Підсумовуючи міжнародний досвід екотуризму, та окреслюючи шляхи його розвитку в Україні можемо виділити такі позитивні та негативні тенденції:

Позитивна:

• Україна має унікальний природний, історико-культурний потенціал регіонів.
• Україна зберегла велику частку недоторканих людською діяльністю територій, які мають не тільки екологічний, але й етнографічний та історико-культурний інтерес для туристів.
• Україна має багаті традиції у галузі раціонального природокористування та охорони природи.

Негативна:

• Кризові явища в економіці України, політична та фінансова нестабільність.
• Несприятливе туристичне законодавство.
• Майже повністю відсутній сегменту екотуризму, як ринок послуг в країнах з перехідною економікою.
• Низький рівень професійно-кваліфікаційної структури екотуристичних підприємств.
• Порушення балансу між виїзним і в’їзним туризмом, що призводить до вивезення валюти, яка могла б, інвестувати розвиток економіки країни, екологічний туризм.
• Не конкурентноздатність екологічного туризму на міжнародному туристичному ринку.

 

 

1. Бережных В. Х. Все-таки – что такое экотуризм? // Туризм: практика, проблемы, перспективы. – 1999. – №5.
2. Воробьев В. П., Антипов В. В., Белов А. В. и др. Эколого-географические основы планирования и развития туризма в Байкальском регионе // География и природ. ресурсы. – 1994. – №3.
3. Воскобойникова Н. Н., Мана А. Г., Проблемы развития экологического туризма в Семеро-западном регионе России // Туристские фирмы. Вып. 20. – СПб: Невский Фонд, 2000.
4. Гужин Г. С., Беликов М. Ю., Клименко Е. В. Менеджмент в иностранном и внутреннем туризме. – Краснодар: Изд-во Кубанского государственного университета, 1977, – 268 с.
5. Дмитрук О. Ю. Урбанізація та екологічний туризм: теорія і практика конструктивно-географічного дослідження: Навчальний посібник. − К: Видавничо-поліграфічний цент «Київський університет», 2002. − 76 с.
6. Экотуристический рынок германии. Специальный доклад ВТО № 10. − Мадрид, 2001.
7. Экотуризм как инструмент охраны природы? Бонн: BMZ, 1995.
8. Егоренко Л. И. Екологія туризма и сервиса: Учеб. Пособие. -М. : Финансы и статистика, 2003. – 208 с.
9. Зорин И. В., Квартальнов В. А. Энциклопедия туризма: Справочник. – М. : Финансы и статистика, 2000. – 285 с.
10. Карпова Г. А., Кузнєцов Д. Г. Экологические аспекты развития туризма // Туристские фирмы. Вып. 17. – Спб, 1998.
11. Каврайский Ю. Н. Российский природный туризм: сущность, структура, понятийный аппарат // Труды Академии туризма. Вып. 3 – СПб Невский фонд, 2000.
12. Кусков А. С. Агротуризм как одно из основних направлений развития туризма в странах с переходной экономикой. – Смоленск, 2000.
13. Ceballos-Lascurain H. The Future of Ecotourism // Mexico jorum. – 1988. – 17January.
14. Sustainable ecotourism development: quid for local planners. -Madrid, 1993.