Екзистенціалізм: історико-філософський та релігієзнавчий погляд

Неважко побачити, як справедливо зауважує А. Каримський, що час в екзистенціалізмі розуміється суб’єктивно-ідеалістично [8, с. 7]. Згідно Гайдеггера, так звані модулі часу – минуле, сучасне, майбутнє – суть не що інше, як зв’язані між собою форми «виходу- із-себе», або екстатичності, часовості. Остання у Гайдеггера – онтологічна база існування людини (екзистенції) і структура «турботи» як особливо важливого «екзистенціала». Саме в турботі (Sorge), тобто в нашій стурбованості (заангажованості) проблемами світу, об’єктів та інших людей буття розкриває себе [21, с. 246-329].

Фізичний час для Гайдеггера є вторинним, він виводиться з часовості. У книзі «Буття і час» проголошується парадоксальна думка, що минуле, сучасне і майбутнє – тотожні. Ця думка є абсурдною щодо фізичного часу, але вона цілком правомірна і змістовна, вважає М. Гайдеггер, щодо часу людського існування – часовості. Три модулі часу (минуле, сучасне, майбутнє) є лише трьома структурними формами існування людини (екзистенції). Водночас людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє як головний модус часу, основа всіх інших, оскільки такі головні риси людського існування, як вибір, проект, турбота, смерть тощо, так чи інакше зв’язані з майбутнім [21, с. 246-329]. Майбутнє, яке реальне у сучасному, є властивістю дійсного («справжнього») існування (у гайдеггерівській термінології, Dasein, що протистоїть стану не дійсного – «не справжнього», безособистісного існування – Man), воно онтологічне [8, с. 30-31].

Все це повною мірою стосується і смерті, яка не відокремлена від життя суб’єкта, що зацікавлено відноситься до свого існування. «Смерть у самому широкому смислі слова є феномен життя», – вважає М. Гайдеггер [21, с. 246]. Для людини смерть є завжди екзистенціальною, оскільки вона для людини завжди можлива. Через усвідомлення такої можливості смерті людина усвідомлює своє існування як буття-до-смерті і набуває таку властивість дійсного («справжнього») існування, як турботу. Онтологічний сенс турботи, згідно із Гайдеггером, і є часовістю. Турбота ж починається з передчуття (антиципації) можливості смерті і викликаної цим рішучості, як наслідку усвідомлення такої можливості. Отже, дійсне («справжнє») існування у Гайдеггера знаходить свій вираз в «антиципаторській рішучості», основою якої є відкрита тепер людині реальність майбутнього. Таким чином, автентичність (тотожність собі) неможлива в «течії» об’єктивного (фізичного) часу, вона можлива лише в людському існуванні, яке генерується антиципацією смерті, турботою, страхом, тобто – у часовості. А основою і вихідною формою часовості є саме майбутнє [8, с. 32-33]. В силу цього первинним є майбутнє, а сучасне і минуле – похідні від нього. Як пише Гайдеггер: «Дійсна часовість від самого початку визріває з майбутнього... « [21, с. 329].

Як і у Гайдеггера, первинним (по відношенню до фізичного часу) у Ж. -П. Сартра виступає часовість («темпоральність»). У своїй книзі «Буття і ніщо» Сартр надає виключного значення здатності людини відцуратися від «об’єктивного» (фізичного) часу буття і увійти в поле людського існування, або в «ніщо», в якому відкривається і таємниця часу, і сенс свободи. На його думку, природного, «об’єктивного» часу взагалі не існує, час існує через нашу свідомість і в рамках людської діяльності. Відповідно до цього Сартр радикально вирішує проблему минулого: якщо час не є існуючою поза людиною «течією», в якій можна було б реально відокремити те, що було, від того, що є, минулого взагалі не існує [22, с. 88]. Тобто, Сартр вважає, що природний (фізичний) світ існує лише в сучасному, у ньому немає минулого, яке набуває сенсу тільки через людську пам’ять.

На думку Сартра, «минуле» в якості певного результату дій і процесів, що мали місце, до яких суб’єкт байдужий, є всього лише «фактуальною дійсністю», яка не має реального зв’язку з іншою «фактуальною даністю» – сучасним. Тому у світі речей час відсутній, в такому світі і сама людина просто «річ», або, в термінології Сартра, «буття-в-собі». Це становище змінюється, коли людина з «буття-в-собі» перетворюється в усвідомлююче себе існування – «буття-для-себе». Тоді пробуджена самосвідомість може подолати байдуже ставлення людини до минулого, що й знаходить свій вираз в сартрівській тезі «людина є своє минуле». Однак, це не «речове» (об’єктивне, фізичне), а суб’єктивне, екзистенціальне минуле [8, с. 38-39]. В якості властивості свідомості минуле парадоксальне, продовжує Сартр. З одного боку, пише він, я не сприймаю себе без минулого, оскільки я є тим, ким став, і в цьому смислі я є своє минуле. З іншого боку, моє минуле може існувати тільки у формі «я є», тобто в сучасності. Вирішення цього парадоксу зводиться Сартром до наступного пояснення. Я – вільна істота. Моя свобода знаходить вираз у виборі та відповідальності за свій вибір. Останній визначається метою, яку я ставлю, тобто моїм проектом, майбутнім, а виходячи у майбутнє, ми сучасне перетворюємо у минуле. Тому «якість минулого виходить з мого сучасного вибору майбутнього», – висновує Сартр [22, с. 473].

Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцедування, тобто вихід за свої межі. Проте поняття «трансцендентне» розглядається представниками екзистенціалізму неоднозначно. З точки зору Сартра і Камю, трансценденція є «ніщо», яке виступає як найглибша таємниця екзистенції [15, с. 119-122]. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов’язуючи з ним життя і долю