Екзистенціалізм як "гімн особистості"

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів – етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема – проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії». Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу – лейтмотив всієї творчості Камю. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні «екзистенціали», або «модуси» (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяти – століттям фізичних наук, дев’ятнадцяте – біології, а наше двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах примат «існування» (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості».

«Абсурд» у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом, але не варто залякувати примарою «страшного суду», якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує па можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у «нещасну свідомість», ставить «основне питання філософії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна «природі людини» потреба самовираження особистості; бунт – це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» ірраціоналістичне кредо: «Я бунтую, отже, існую».

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розумінні останньої, в карамазівському принципі: «Все дозволено». Дійсно, вільна людина, вважає Камю, – це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки.

Разом з тим Камю, розрізняючи «метафізичний» бунт і «соціальну» революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм з гуманістичного «солідарністю».

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на «відчуті абсурдності», тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована ніяка більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість приготованої йому долі Сізіф перемагає «безглуздою» дією, яка не розрахована на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. «Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством».

У п'єсі «Калігула» і в повісті «Сторонній» Камю проникає в темну і жорстоку сутність тих двох різновидностей нігілізму («активного» і «пасивного»), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається «диявольський» прояв нігілізму – «непомірна радість безкарного вбивці», а в другому, – байдуже безвільне існування «стороннього». Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама «безжалісна логіка», яка калічить людські життя.

Камю не вступає в теоретичні і теологічні суперечки, а обмежується тим, що бере «стан мислячої людини» таким, яким він був до середини XX ст. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що «Бог вмер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

 

 

Мартін Хайдеґґер (1889-1976) – німецький філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та екзистенціалізму. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Був профессором Марбурзького і Фрайбурзького університетів.

У праці «Буття та час» М. Хайдеґґер сформулював вихідні принципи філософії екзистенціалізму, згідно з якими життя сучасної