Екзистенціалізм як "гімн особистості"

Мартін Хайдеггер підкреслював, що предметом філософії має стати буття, тоді як предмет науки – суще. Під сущим розуміється все, що стосується емпіричного світу, від якого необхідно відрізняти саме буття. Буття осягається не опосередковано (через міркування), а лише безпосередньо, відкриваючись людині як її власне буття, її особисте існування. В екзистенції саме і полягає нероздільність цілісності суб'єкта і об'єкта, недоступна ні розумово-науковому, ні спекулятивному розумінню, мисленню.

У повсякденному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію. Для того щоб людині усвідомити себе екзистенцією, необхідно, щоб людина опинилася в пограничній ситуації, тобто перед смертю. Стаючи екзистенцією, людина вперше здобуває і свою свободу. Свобода за екзистенціалізмом полягає в тому, щоб людина не виступала як річ, що формується під впливом природної або соціальної необхідності, а, вибираючи саму себе, формує себе кожною своєю дією і вчинком. Отже, вільна людина несе відповідальність за все зроблене нею, а не виправдовує себе обставинами. Почуття вини за все зроблене навколо неї – почуття вільної людини.

“Буття-в-світі” являє собою, за Хайдеггером, цілісну структуру, яку не можна пояснити окремими її елементами. Тому повинен існувати “план побудови”: він і є “турбота як буття існування”.

Аналіз турботи Хайдеггер починає з аналізу “страху” як основного настрою людського буття. Саме в страсі розкривається існування самого в собі. “Страх як можливість існування буття… сам дає феноменальну основу для розгорнутого досягнення первісної цілісності буття існування. Це буття виявляє себе як турбота”.

Турбота у Хайдеггера означає існування на майбутнє, передбачає розкриття можливостей існування. В “турботі” “полягає екзистенціальноонтологічна умова можливостей вільного буття для дійсних екзистенціальних можливостей… Оскільки це ж буття можливостей непередбачене, може бути неістинним”.

Оскільки людське – буття виступає у Хайдеггера в онтологічному плані, його сміх розглянути з точки зору категорій простору і часу. В онтологічному плані простір виступає основною рисою “буття-в-світі”. Хайдеггер, онтично розглядаючи простір як реальність, тлумачить його “онтологічно” в суб'єктивістському дусі, бачить основу поняття простору в “просторовості людського буття”. Просторові відносини пов'язані з людським буттям, виражаються поняттям “віддалення”, яке протилежне “офіційно-прийнятій мірі”, “дистанції” в тому відношенні що одна “дистанція”, будучи об'єктивно набагато коротшою, ніж інша, може являтися нескінченно довгою.

Аналогічно Хайдеггер розглядає час. Він бачить в часі особливо абстрактну характеристику, яка не має відношення до людського буття, в той час як “тривалість”, тобто час, який стосується людського буття “знаходить себе як смисл істинної “турботи”, як “первісна єдність структури турботи”.

 

 

Екзистенціалізм в українській літературі має свої особливості і відрізняється від західноєвропейського. Це можна пояснити тим, що писати вільно українські письменники, зокрема ті, що залишилися у Радянському Союзі, не мали змоги. Адже єдиним напрямком у мистецтві і літературі, який визнавали радянськіідеологи, був соціалістичний реалізм. Тим не менш, риси екзистенціалізму ми зустрічаємо у творах М. Хвильового, І. Багряного, Т. Осьмачки, Ю. Косача, В. Стуса.

Романістика І. Багряного є цікавим явищем вітчизняного письменства першої половини ХХ століття, що демонструє спільні з європейською літературою ідейно-художні пошуки. Така суголосність стає очевиднішою з огляду на роль у багрянівських творах екзистенціалістських мотивів, які набувають у художній концепції українського митця певної специфіки.

Екзистенціалістські погляди І. Багряного розвинено в романі “Маруся Богуславка”, у якому проблема автентичності існування винесена на рівень філософських узагальнень. Також екзистенціалізм набув розвитку в його романах “Людина біжить над прірвою” та “Сад Гетсиманський”, у яких проходять художню апробацію такі категорії, як свобода та смерть. За авторським задумом, передумовою повнокровного людського буття є синтез особистісної та національної ідентифікації.

Письменник удається до розкриття своєрідних трьох етапів існування індивідуума: “закинутість” у дисгармонійне середовище, перебування в екстремальних умовах та необхідність самовизначення в несприятливих ситуаціях.

Думка про наявність у творчості І. Багряного екзистенціальних мотивів висловлена дослідниками вже доволі давно. Першим на це ще за життя письменника звернув увагу відомий філософ М. Шлемкевич, зазначивши, що метою духовних пошуків митця є «зберегти близькість до людини, що її відновив екзистенціалізм, але знайти дорогу до життя. Вийти з темряви безнадійності й розпуки». Т. Марцинюк, аналізуючи «Тигроловів» та згадавши про роман «Людина біжить над прірвою», зазначила, що проза І. Багряного суголосна з поглядами французьких філософів-екзистенціалістів (Сартр, Камю та інші), «для яких основою є суверенність свідомості, безумовна свобода і відповідальність людини».

Слід підкреслити, що філософи-екзистенціалісти питання самореалізації теж пов’язували із майбутнім. Оптимізм І. Багряного у вирішенні конфлікту людини і світу виразно відрізняє його від поглядів більшості філософів-екзистенціалістів, для яких характерно песимістичне бачення цієї проблеми. М. Гайдеггер вбачав сенс людського існування в бутті, що прагне до смерті. К. Ясперс і Ж. П. Сартр також не відкривали перед індивідом жодних перспектив.

Безсумнівно, що образи головних героїв, створені автором, суголосні з провідними ідеями екзистенціального вчення, такими, як відчуття абсурдності світу і самотності людини в ньому, як наслідок – виникнення «межових ситуацій», а разом з ними і ситуації вибору, що призводить до відчуття автентичності чи неавтентичності існування.

 

 

20-ті роки ХХ століття були кризою тогочасного суспільства, ламанням попередніх стереотипів, цінностей, періодом Першої світової війни коли люди втратили смисл власного існування і прагнули можливості вирішення даної ситуації. Відповіддю на такий стан цивілізації був екзистенціалізм, або філософія існування, яка на перший план свого вчення поставила проблему людини, а саме її існування, існування людини в природі, страху, втрати себе, тобто в межах пограничної ситуації.

Виразним представником французького екзистенціалізму, зокрема атеїстичної його гілки був Жан-Поль Сартр, який в розробці основних тем свого філософствування відштовхувався від ідей Декарта, Гегеля, К'єркегора, Маркса, Гуссерля, Хайдеггера.

Прагнучи дати людині одночасно її автономію і її реальність серед реальних об'єктів, Сартр відкидає будь-які форми редукції людської реальності до ідеї, причин чи структур. Сутність і доля людини полягає в тому, що вона не визначається ззовні в безперервності «каузального порядку світу», а дає собі власний закон свого існування, дає собі своє обгрунтування. Сартр прагне визначити і утримати власне філософський рівень розгляду людського буття в світі і таким чином спасти філософію і людину, відновити свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення).

Свобода, у Сартра, що протиставляється випадковості, задається як постійна необхідність для людини «давати собі неодмінне», тобто відновлювати його в просторі свого власного переживання, винаходячи тим самим свій власний спосіб бути людиною у світі. Хоча людина вибирає свій спосіб буття на фоні абсолютної випадковості свого «тут – буття», вона тримає в своїх руках всі нитки, що пов'язують її із світом. Не вибираючи свою епоху, вона вибирає себе в ній. Вона повинна бути одночасно фактичністю і трансцендуванням, повинна постійно винаходити, будувати себе «впритул до найдрібніших деталей».

Аналізуючи ситуацію як синтез даного і свідомості, фактичності і свободи, Сартр показує, що ситуація реалізовується тільки через людський вибір і дії, дане розкривається тільки у світлі цілі, авторство людини імпліковане в її ситуації. З проблемою вибору тісно пов'язана проблема відповідальності. Сартр вважає, що будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах. Вона відповідальна за світ і за себе. Її відповідальність є всеохоплююча.

 

 

1. Теорія літератури: Підручник/За наук. ред. Олександра Галича. – Київ: Либідь, 2001. – 488 с.

2. Історія філософії/К. Хамітов, С. Килова, Л. Гармаш, 2000.

3. Философия ХХ века (стоки и итоги). Учебное пособие/С. Н. Мареев, Е. Н. Мареева, В. Г. Арсланов. – М. : Академический Проект, 2001. – 464 с.

4. Філософія (Нариси з історії розвитку філософської думки) / Ільїн Володимир Васильович, Кулагін Юрій Ігоревич.

5. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті історією (На матеріалі художньої прози І. Багряного) / Т. Марцинюк // Вітчизна. – 1996. – № 7-8. – С. 120-122.

6. Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж. П. Сартр // Сумерки богов. – М. : Политиздат. – 1989. – С. 319-344.

7. http://www.ovsem.com/user/ekzis/

8. http://www.acapes.com/camus.htm