Екзистенційне осмислення людини: бунт і людська природа у філософії А. Камю

 

І. С. Матвієнко

 

Анотація. На перший план у статті виходять роздуми французького філософа-екзистенціаліста А. Камю, який розглядає життя як ірраціоналістичний абсурдний процес, який не має змісту та закономірностей. Головна роль, на думку Камю, належить людині, яка стикається з ірраціональністю світу. Найголовніше призначення людини, – на думку Камю, – зрозуміти, у чому суть людини бунтівної, та чи можливо тільки за рахунок бунту виправдовувати будь-які дії людини. Саме те, що людина не погоджується з даною ситуацією, і той момент, що визначає слово «ні», є визначальним для людської природи.

Ключові слова: людина, людська природа, бунт, абсурд, існування.

Проблема людської природи та абсурдності людського існування в епоху повної глобалізації суспільства набуває значної актуальності. Адже саме у ХХІ ст. відбувається нівелювання цінності людського життя, її свободи та почуттів. Чи варте життя того, щоб його прожити, – запитує себе А. Камю. Досліджуючи цю проблему, він впритул підходить до проблеми абсурдності людського існування. Актуальність проблеми природи людини, що нерозривно пов’язана зі станом бунту в людині, та визначена тим, що в сучасному суспільстві люди знаходяться в стані невизначеності та кризи релігійності. Поняття бунту в людині не пов’язане з поняттям повстання як такого, це індивідуальний процес для окремого індивіда. Бунт – одна з найголовніших змін у людині, представлених у нашому реальному житті, від якого ми не повинні втікати, а маємо визначити наші цінності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема людини та абсурдність її існування досить широко розкривається в роботах представників російської та української філософських шкіл, а саме: І. Бичка, К. Долгова, Н. Маньковської, Б. Маркова, Д. Наливайка, Б. Парахонського, М. Поповича, К. Река, В. Табачковського, Т. Тульчинського, Н. Хамітова та інших. Також не можна не згадати представників філософської думки, які намагалися окреслити суть феномена відчуження людини, значення її свідомості, роль людини у світі, формування вільної особистості.

Мета дослідження – окреслити основні ознаки природи людини, абсурду та сенсу життя у філософській системі А. Камю.

Виклад основного матеріалу. Альбер Камю – видатний письменник та драматург французької культури, але, разом з тим, і представник філософської еліти. Його, звичайно, не можна порівняти з Данте або Лукрецієм, які взяли собі за мету розгорнути цілі космологічні та філософські системи в епічних віршах, вочевидь, Камю не мав на меті нічого подібного. Але, з іншого боку, ми можемо його порівняти з такими філософськими мудрецями, як Паскаль, К'єркегор або Ніцше, тими, хто, з одного боку, виступали як філософи, а з іншого – як релігійні письменники, праці яких займають провідне місце в пантеоні світової літератури.

Можливо, Камю досяг би більшого визнання на філософському ґрунті, якщо б хвороба та журналістська кар’єра не відривали його від навчання. Хоча, за своїм власним визначенням, він є філософським письменником, незважаючи на те, що оперує «образами, а не аргументами» («Міф про Сізіфа»), але в тому контексті, що він сам замислив свій власний відмінний та оригінальний погляд на світ, і прагне передати цю точку зору через образи, сфантазованих персонажів і події та драматичні уявлення, а не (як ми можемо спостерігати у філософів) шляхом критичного аналізу та прямої мови. Консультант його дисертації олівцем на ній написав: «Більше письменник, ніж філософ».

Також Камю виступає як ідейний письменник та психологічний романіст, що є подібним до творчого здобутку Сартра та Достоєвського, які є незаперечними драматургами. Роботи Камю далекі від суворої академічності, систематичного мислення, логічної послідовності, і сукупності розгляду ідей певної доктрини. Але це не означає, що ідеї та думки Камю не є філософськими.

Відомий екзистенціаліст представляється нам як мислитель своєї епохи, адже його, у першу чергу, цікавлять поточні події, які відбуваються у світі (іспанська війна, повстання в Алжирі і т. п.). Камю є досвідченим філософом – він вивчав філософію Августина, К'єркегора, Шопенгауера, Ніцше, Декарта, Спінози, Бергсона та інших. Роботи його зрілого періоду звернені на гуманістичну проблематику, проблему людської свободи та справедливості.

У християнському світі людина, як правило, асоціюється з Христом, Ісусом із Назарету. У християнській традиції людина володіє двома якостями: природою від Бога та власне людською природою. Відповідно до сучасного розвитку науки, людину визначають як продукт еволюційного розвитку, в якому, поряд із біологічними факторами, важлива роль належить і соціальному фактору. У зв’язку з цим, відіграє важливу роль питання про основну відмінність між людьми та високоорганізованими тваринами, а також наукові факти і процеси, які зробили можливими ці відмінності.

Відсутність достовірних фактів нові відкриття, які ставлять під сумнів ті, погляди які історично вже склалися, породили різні концепції про природу людини та її сутність. У найзагальнішому вигляді, їх можна поділити на раціональні та ірраціональні. В основі ірраціональних поглядів (а сюди відносять екзистенціалізм, неотомізм, фрейдизм) знаходяться ідеї про те, що діяльність людини, а в більш широкому змісті людське буття, аналізується з позиції прояву непояснюваних внутрішніх мотивацій, прагнень, бажань.

На перший план виходить не пояснення того, чим обумовлена людська діяльність, яка її природа і зміст, а опис та характеристика тих властивостей, які нібито визначають сутність людини.