Етнічна ідентичність українців: сутність, зміст та засади самовідтворення

Третій напрям досліджень, які безпосередньо стосуються визначення ідентичності, характеризують її як природньо-історичне об’єктивне явище, як субстанцію, що має або соціобіологічну (П. Ван ден Берг, К. Гіртц, Л. Гумільов), або еволюційну історичну природу (Ж. Де Вос, У. Коннор, С. Рибаков, Е. Сміт). Напрацювання представниками цих концепцій і підходів полягають в розкритті ряду важливих сторін природи етнічності: її емоційної основи, психологічних факторів етнічного поведінки, діяльності та ін. Також важливими результатами наукового доробку вчених цього напряму є висновки щодо впливу географічних чинників на етнічну специфіку: на матеріальну і духовну культуру, на стереотипи поведінки народу [8, с. 63]. Велика увагу науковців також було зосереджено на вивченні основних етнодиференціюючих ознак (“місце-розвитку”, мови, побуту, релігії). Такий контекст дослідження ідентичності представляє етнос як об’єктивну реальність, розкриваючи його історичну природу, дозволяючи досліджувати етнічність і етнічну ідентичність як цілісний феномен [4, с. 99]. Але прихильники цього напряму часто залишали поза увагою низку важливих сторін буття етносу (наприклад, вплив на етнічні процеси динамічного соціального середовища, що постійно трансформується).

Тому виникла потреба аналізу суб’єктивних характеристик цього феномену, акцентації уваги на таких його особливостях як мінливість та ситуативність, що дало можливість твердити про штучність конструювання етнічної ідентичності та етнічних кордонів, заперечувати або ігнорувати етнічність як об’єктивне явище [10, с. 61-62]. У рамках цієї суб’ єктивістської парадигми розвиваються в основному конструктивістський (Б. Андерсон, Ф. Барт, П. Бурдьє, Е. Геллнер, Е. Хабсбаум) і інструменталістскі підходи (Р. Брас, Д. Горовіц, А. Коен) до трактування етнічності.

Важливим напрацюванням цих досліджень є акцентуація особливої ролі соціального контексту проявів етнічності, тобто залежність етнічності від рівня суспільної свідомості, світогляду епохи.

У сучасній вітчизняній науці простежується тенденція відмови від жорсткого слідування тієї чи іншої концепції, спостерігається широкий діапазон точок зору на означені проблеми. Українські науковці сьогодні розробляють методологію вивчення етнічної та національної ідентичності на основі критики або ж переоцінці дослідження етнічного дискурсу радянського періоду (В. Ачкасов, Г. Солдатова, А. Якобсон). У роботах Н. Лебедєвої, М. Степико, В. Хотинець, акцентовано увагу на проблемах становлення етнічної ідентичності, її трансформації в пострадянський період, соціально-етнічних взаємин та етнічної толерантності [4, с. 100; 14, с. 14-16]. Також українськими дослідниками велику увагу присвячено актуальним питанням формування та відтворення етнічної ідентичності в умовах глобалізації культурного простору і мультикультуралізму [1; 5; 10].

Узагальнюючи викладене вище, можна стверджувати, що етнічна ідентичність – це історично і соціально обумовлене багатоаспектне і динамічне явище соціокультурної дійсності, яке чинить серйозний і протиречливий вплив на етносоціальні процеси сучасності. Природа та сутність етнічної ідентичності дуалістична: з одного боку, вона характеризується впливом ззовні, формуючись під зовнішніми чинниками, а з іншого – вона може конструюватися та управлятися особистістю [9, с. 108]. Так, потрапляючи в поле заданих початкових етнічних символів, особистість знайомиться з цією системою в процесі соціалізації. Згодом, перебуваючи у своєму етнічному просторі, особистість вступає у взаємодію з іншими людьми і групами, в процесі якої відбувається трансформація і конструювання етнічності на особистісному рівні. Створені і розвинені представниками попереднього покоління етносу етнічні артефакти, ритуали, традиції, стереотипи є об’ єктивним тлом і середовищем для розвитку особистості, який переводить їх у процесі інтеріоризації в свою світоглядну структуру і сам стає агентом, що формує свою етнічність [3, с. 189-191].

За результатами аналізу теоретичного дискурсу проблем етнічності, можна стверджувати, що засади самовідтворення етносу та етнічної ідентичності не є тотожними, оскільки, з одного боку, особистість (спільність) характеризується тією чи іншою етнічною ідентичністю, яка відповідає критеріям існування етносу (є тотожною його культурі, характеру тощо), а з іншого, ідентичність носить пізнавально-емоційний характер, і є не тільки станом, але і процесом [13, с. 548-550]. Відтак, можна зробити висновок, що особистість характеризується певною етнічною ідентичністю, якщо вона усвідомила свою тотожність спільноті, прийняла її і керується її нормативами та вимогами у своїй діяльності.

Етнічна ідентичність – це складне за змістом багатокомпонентне явище, яке має складну структуру, що включає декілька компонентів:

‒онтологічний (існування, буття етнічної ідентичності як такої) ;

‒гносеологічний (відображення в самосвідомості та світогляді особистості або спільності феномена етнічної ідентичності у всьому різноманітті його зв’язків і проявів) ;

‒емоційно-ціннісний (ціннісні підстави етнічної ідентичності, можливі орієнтири для особистості або соціальної групи) ;

‒суб’єктивно-діяльнісний (поведінкові прояви і функціонування етнічної ідентичності в житті особистості, соціальної спільноти) [10; 11].

Зазначені структурні компоненти забезпечують стійкість етнічної ідентичності за умови їх єдності і тісного взаємозв’язку.

В онтологічному аспекті етнічна ідентичність являє собою певний вид суб’ єктивної реальності, об’ єктивно даній індивіду в його різноманітті проявів і форм існування. Так, народжуючись в конкретно- історичному, зумовленому багатьма соціальними факторами етнічному середовищі, індивід вільний (свідомо чи неусвідомлено, вільно чи з примусу) реалізовувати різні ступені свободи вибору тієї чи іншої етнічної ідентичності. Виступаючи як деякий рід буття, вона, етнічна ідентичність, розміщує